8. Інколи варто не стукати

— Заскочила коза на кактус! Що, скалка вшилась в штані?! Клепка зогнила? Біси під коліна штовхали? В ср…

— Мамо, я тебе зрозумів…

Горгона Шикало була жінкою дуже врівноваженою та зібраною. За її сталеві нерви жінку прозвали "Кам'яна змія", бо хай би яке лихо траплялося, хай би якою була ситуація, Горгона завжди все сприймала стійко, наче кремінь.

Але, ситуація з власним обдарованим, чемним, сильним, кмітливим сином, якого сусіди завжди беруть в приклад, вивела її трішки з рівноваги.

Пані Кропива (справжнього імені Вась не пам'ятав) — лікарка-знахарка-цілителька та, як вона любила себе називати "подорожник Академії" вже відмочувала у відварах скам'янілих охоронців та професора Орчибальда, що приїхав з океанічної кафедри підводних воївників для обміну досвідом. Бідолашний пробув в Академію не більше години назад й натрапив на гнівний зирк Горгони саме в момент, коли хотів запитати дорогу.

— Як тобі тільки в голову вмістилось грати в ці примітивні ігри?! А я казала тобі не носити ці шапки на голові. Всі мізки зварив!

— Мамо, не сталося нічого…

Феня смикнула друга за рукав сорочки, натягнувши, що зараз краще промовчати. На онуку Злослава ніхто ніколи не сварився. Хай би що вона робила, всі вчителі, професори та ментори якимось дивом дивним не відчували до неї жодної агресії. Ніколи.

Та коли вона намагалася заступитись за друзів, всі чемно її ігнорували й продовжували свої тиради.

Савки взагалі не було видно з моменту, як вони повернулися в корпус.

Вась луже хвилювався за подругу. Забагато випало на її тендітну натуру, ще й той огидний кровосісь вліз Совинці в голову, від чого та геть втратила відчуття реальності.

— Панно Шикало, — вкотре звернулася Феня — попри те, що ми порушили чи не всі вами старанно прописні правила, я смію зауважити, що ситуація куди страшніша, ніж може видатися на перший погляд. До території Лісматері підійшли упиряки, а Шукайголови не…

— Мила, мене тішить, що в мого нетями така чудова подруга, онука самого Його! Й так мені ваша дружба подобається, але я би зараз хотіла поговорити з сином наодинці. Ти не заперечуєш? — Горгона кивнула на вихід з класної кімнати.

— Але…

— Дякую, моя хороша. А ти…

Феня більше не слухала, непомітно торкнулась руки Вася, підбадьорливо стиснувши пальці й вийшла з класу. Сперечатися з тими, хто не бажав її слухати — марне. Але сердитись на це часу також не було.

"Ми скоро зустрінемось" — казала Ійол і Феня їй вірила.

По приходу в корпус Академії, мана з задурманеного Яворика спала і хлопець одразу побіг жалітись про те, що не зрозумів, як опинився під Чорним лісом, як судив гру та яким чином зміг повернутись неушкодженим після "запеклої битви проти упиряк".

Єдине, що Яворику з дорослих ніхто не вірив. Мабуть, тому що хлопець був Повідачем — тим, хто зачаровує словами. Та й всім, хто був присутній там ніхто не вірив — це ж треба вигадати таке: упиряки біля Лісматері за сотні кілометрів від своєї території, ще й мертвими стежками прийшли.

Феня вирішила йти одразу до того, хто міг як мінімум її почути, без манірних спроб виставити за двері.

В кабінеті пана Вічного Феофанія була лиш двічі за все своє життя, проведене в стінах Академії.

Безперечно, в навчальних корпусах маленьке підкидько з короткою листівкою: "Вона моя онука, Оресте, вбережи її від бід. Злослав" не бігало, але за свої шістнадцять років встигла перезнайомитись з усіма етнічно-магічними верствами Затимсвіту і дізнатися дуже багато цікавостей про далекі прекрасні країни.

Її — малу непосиду — любили всі без виключення. Бо дівча росло надзвичайно кмітливе й допитливе. І її невтомний розум, що вимагав відповідней вперше привів Феню в кабінет Ореста, коли вона підірвала гуртожитні приміщення, вивчивши в одного зі студентів прокляття СтиральностіВНіщо.

Неабияка сила дівчинки, котрій виповнилося не більшим, як сім років не на жарт схвилювала Вічного. В той день, в його світлому, просторому кабінеті, разом з іншими професорами на зап'ястя Фені було нанесеного обмежувальну магію: спіраль у формі трикутника, котра повинна була стиратись і поволі відпускати чари, з дорослішанням Феофанії.

Другий раз дівчина була в цьому кабінеті вже у свідомому віці, після школи, коли Орест запропонував їй стати воїтельницею.

Феня підійшла до дверей кабінету пана Вічного і несміливо взялась за масивну ручку.

— Він. Зайнятий. До. Нього. Не. Можна. — повільно, чітко розділяючи кожне слово, мовив маленький ніссе, що сидів на кутку дверної рами.

Дух поважно задер носа й періодично торкався маленької підкови на грудях — знак, що він офіційний оберіг цього приміщення та уповноважений не впускати непроханих гостей.

— Мені терміново! — гукнула Феня, бо зазвичай ніссе були трішки глухуваті. Чи то через маленький розмір, а чи через власну пиху. Адже, по суті своїй вони були такими ж домовиками, якими повнилась Академія. Єдиною їх особливістю був розмір, що дозволяв швидко вилазити на двері й в разі потреби, блокувати вхід чужинцям.

— В. Нього. Відвідувач. — протягнув дух.

"Мабуть Савка" — майнула думка і Феня рішуче набрала в груди повітря.

— Сподіваюсь, що це лишиться нашим секретом. Я потім дозволю тобі тиждень наводити лад в моїй шафі.

Феня роззирнулась, тоді присіла, стерла двома пальцями багнюку з кросівок, що лишилась від походу в ліс і промовила: — Скам'янікус і мовчикус!

Багнюка закрутилась в пальцях дівчини, метнулась до ніссе, огорнута його і враз затверділа. Маленька кам'яна статуетка з насупленними кошлатими брівми впала в руки Фені.

Дівчина взялась знову за ручку і штовхнула двері.

В магічницько-чарівливому суспільстві є одне правило. Коли без запрошення заходиш в чиїсь двері, завжди закривай очі. По-перше, власник оселі може бути одягненим неналежними чином. По-друге, на вас може очікувати кам'янячий погляд розлюченої мамці. По-третє, ви можете стати свідком небажаних подій.

За законом жанру, Феня цю маленьку умову не виконала.

Тихенько привідкривши двері, дівчина хотіла погукати ректора, аби той не злився з її раптової появи. Але побачила дещо страшніше: Савка плавала в повітрі, наче це був океан, в якому вона повільно падала на дно, але підводні хвилі її підштовхувати. Вона не виглядала скаліченою чи стражденною від болю. Вона була непритомна.

Перед кногою Вічного стояла тінь. Чи хтось, хто хотів здаватись тінню: висока постать, закутана в плащ чи просто тканину, що тремтіла в повітрі, немов розжарений горизонт. Обличчя видно не було, лиш рука в брунатній рукавиці, направлена в сторону Савки.

— Час спливає, Оресте, — повив чужинець. Голос був глибокий, мелодійний, ніжний, проте твердий, впевнений. Важко було визначити чоловік говорить чи жінка. — Вони підібрались до неї. Цього не можна допустити.

— Я знаю, — почулись слова з книги, наповнені тривогою — але вона не готова. Дуже слабка.

— Ніхто ніколи не готовий, Оресте. Але це потрібно зробити. Дівча має пройти цей екзамен, отримати свій чар й покласти всьому кінець.

— А якщо вона не зможе? Якщо їй не вдасться?

— Тоді доведеться знімати мітку. І бережіть тоді нас Долі.

— Я зроблю все можливе, аби Совина виконала, що повинна і нам би не довелося звільняти те, що криється в Феофанії.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.