Зміст
  • Розділ №1. І нехай таємниці відкриються
  • Розділ №2. Параноя або ж інстинкт самозбереження
  • Розділ №3. Затишний дім
  • Розділ №4. Сон нам лише мариться
  • Розділ №5. Щаслива колючка
  • Розділ №6. Створений чоловіком світ
  • Розділ №7. Посттравматичний синдром
  • Розділ №8. Всесвітній потоп
  • Розділ №9. Пекло на землі
  • Розділ №10. Гарячий поцілунок
  • Розділ №11. Похмілля
  • Розділ №12. Справжні почуття
  • Розділ №13. Компенсація за робітника
  • Розділ №14. Нещасний носочок
  • Розділ №15. Програма божевілля на рік
  • Розділ №16. Оманлива зовнішність
  • Розділ №17. Чесне серце
  • Розділ №18. Таємнича темрява
  • Розділ №19. Колекціонер магії
  • Розділ №20. Марні спогади
  • Розділ №21. Твоя палка аритмія
  • Розділ №22. Манія перфектціоніста
  • Розділ №23. Кожному по парі
  • Розділ №24. Дискримінація за заможністю сідниць
  • Розділ №25. Відьмина служба кол-центру
  • Розділ №26. Прогрес стосунках
  • Розділ №27. Унікальна магія
  • Розділ №28. Пристрасний вечір
  • Бонус
  • Розділ №20. Марні спогади

    Вулиці Делірії були пусті, як ніколи. Воно й не дивно, на годиннику дев'ята година ранку. Люди, котрі йшли в денну зміну, вже сиділи по своїм робочим місцям, а люди, котрі поверталися з нічної зміни — вже встигли дістатися додому. Ще й погода хмарна, наче ось-ось піде злива. Холодний вітер пробирався під теплий одяг, від чого мені ще більше хотілось сховати носа в комір.

    Десь позаду чулись кроки, змушуючи рефлекторно прискоритись. Після нападу, мої нерви залишали бажати кращого і я старалась не вдивлятися на кожного пішохода, тому навіть не обернулась. Зрештою, люди ж не винні, що мені лячно. Втім, швидкість не допомогла. Кроки все одно наближались, від чого всередині грудей щось неприємно загуло. Зробивши глибокий вдих, я різко повернулася і приготувалася вдарити того, хто мене переслідував. На моє здивування ним виявився ніхто інший, як розлючений Алан Хоум власною персоною.

    — Знаєш, що я зараз хочу з тобою зробити? — надто спокійно запитав чоловік, роздивляючись мої синяки під очима.

    — ...поцілувати? — понадіялась на краще.

    — Закинути на плече, як недоумок, потягти тебе в кафешку, і прив'язати до холодильника, — бурчав кухар. — Потім насмажити картоплі та переселити тебе до свого дому. Щоб точно погодилась.

    — А чому до холодильника? — здивувалась. — Зазвичай злочинці прив'язують до стільця чи стовпа якогось.

    — А він в мене стоїть майже перед самою тумбою де я готую. Щоб ти завжди була в полі зору. І вага у нього така, що не зсунеш. Це тобі не стілець, з яким можна втекти чи дотягнутися до вузла, щоб розв'язати його.

    — І що, я б стояла, обіймаючи холодильник? — розсміялась на всю вулицю.

    — А чим він тобі не подобається? У нього багатий внутрішній світ, — на блідуватому лиці Алана з'явилася посмішка і він підійшов ближче, схиляючись до мого вуха. — Я звичайно йому не конкурент, але якщо хочеш, обіймай мене. Не відмовлюсь.

    — Ал!

    — Що, "Ал"? — знущався чоловік, стираючи всю мою нервозність. — Не дотягую?

    — Якщо там сховані деруни, то ні!

    Алан він такої відповіді щиро почав сміятись і лоскотати мене. Я, своєю чергою, втікала він цієї тортури під слова «У світі немає людини, яка б дотягувала до рівня смаженої картоплі!!!». Ми бігали по центральній площі один від одного наче малі діти. Нелюді, котрі нас помічали, дивились на нас, як на психів.

    Я не знаю, скільки часу це продовжувалося, але дуже скоро я опинилася в пастці. Його гарячі долоні обіймали мою талію, притискаючи до себе. Шквальний вітер розвіював його волосся і я відчувала, як воно ненароком торкалося мого лиця. Алан повільно нахилився та легко торкнувся губами моїх. В той момент я вперше задумалась про те, що він відчував, побачивши моє непритомне тіло на руках колекціонера. Жах? Злість? Страх? Стало соромно за те, що я навіть не подумала попередити його, про втечу з лікарні.

    — Вибач, що не подзвонила. Досі не звикла, що хтось за мене хвилюється.

    — Швидше звикай, Ело. А то дійсно прив'яжу до холодильника і годуватиму картоплею, щоб не злилась, — Алан ще раз поцілував мене і переплів наші пальці. Було щось у цьому жесті рідне. — Краще скажи, навіщо ти на роботу йшла? Невже твої клієнти не почекають?

    — Клієнти то почекають, а от відьмине бажання помсти — ні. Я не можу нічого згадати після того, як вийшла від вас. Але я зі слідчим зійшлась на думці, що тим злочинцем був «Колекціонер унікальної магії» і він був у моєму кабінеті. Тому, мені потрібно терміново змінити захисне закляття і спробувати знайти у своїй пам'яті якісь зачіпки.

    — Ти знаєш, хто це? — занепокоївся чоловік, направляючи нас до моєї контори.

    — Ні. Але він може повернутись за моєю магією. І я хочу бути готовою до цього.

    — Ти як хочеш, але тепер я буду тебе відводити на роботу і проводжати додому. Я сходжу з розуму від однієї думки, що хтось може запросто на тебе напасти.

    — Є речі від яких ми не застраховані, Алане. Ти не зможеш мене вберегти абсолютно від усього.

    — Це натяк на те, що ти не хочеш аби я надокучав тобі? — засмутився чоловік, навіть не дивлячись в мою сторону. Але дарма. Я бачила, що для себе він уже все вирішив. Питання лише чи буде він поруч, чи ховатиметься, аби я не бачила його.

    — Це прохання, щоб ти не звинувачувати себе надто сильно, якщо не зможеш мене вберегти від всіх випадковостей. Добре?

    — Добре. Значить, ти не проти? — перепитав Алан, відчиняючи мені двері контори. Секретарка, яка це побачила, мало щелепу не загубила, коли ми пройшли повз неї.

    — Буду вдячна. З тобою мені спокійно, правда.

    Зробивши декілька пасів руками, я змінила охоронне закляття і відчинила двері ключем. Пізніше потрібно буде змінити і його. А поки що, варто було знайти хоч якісь деталі, здатні вивести мене на того покидька.

    — Сідай, я зроблю нам чаю.

    Доки я діставала чашки з шафи та готувала напій, Алан уважно роздивлявся інтер'єр. Його погляд блукав по навколишніх предметах так, ніби шукав щось.

    — Послухай, а куди дівся стіл? — дивувався чоловік. — Ти його кудись перетягнула?

    — Його розламав один з клієнтів. На днях привезуть новий.

    — І часто твої клієнти трощать твої речі? — загрозливо протягнув він, поки я вручала йому в руки чашку. — Відчуття, що тебе оточують одні...

    — Неврівноважені? — перебила. — Трохи є. Але це моя робота. Так що посидь, розслабся. І що б не сталось, не буди мене, добре?

    — А щось може статись?

    — Я можу говорити під час трансу. Це не контролюється. Так що не приділяй уваги.

    Вмостившись на своє крісло, я дістала чистий магкам, вимовила закляття і почала подорож у своє минуле. На цей раз долина снів була схожою на велике сховище зі скляними кулями. Вони стояли нескінченними рядами на стелажах і переливалися самими різноманітними відтінками. Я пройшла декілька рядів, але помітила, що спогади були розставлені по хронології. Тому довелося йти аж до самого кінця сховища.

    Шукана куля виявилася фіолетовою. Вона виблискувала різними тонами. Я дивилась на неї та бачила все, що відбувалося в той день. Те, як Алан спокійно відреагував на мою напівголу тушку в мокрому одязі, на тверезу голову викликало в мені величезну подяку. Навряд чи б інші чоловіки так само поводились.

    Спогади швидко минали, аж доки не з'явилися головні. Ось, я зачинила двері «Тихого дому» і йшла у темряві. Ось, чиясь рука затиснула мені рот. Я знепритомніла і перед тим, як моя свідомість остаточно зникла, я помітила червоний перстень з гравіюванням — символом нескінченності. На цьому все закінчилося. Не було ніяких доказів, зачіпок чи хоча б деталей зовнішності "колекціонера", про що я й сказала Алану.

    — Не засмучуйся так, Ело. Ми обов'язково знайдемо його і засадимо у в'язницю. Просто почекай трохи.

    Мій погляд опустився з Алана на диван. Так, з часом ми знайдемо цього покидька, але ніхто не поверне мені витрачені нерви. Ніхто не поверне мені зниклого дивану чи балакучий фонтан. Якщо я спробую їх знову оживити, вони можуть повернутися іншими істотами. Все, що мені залишалось — жити далі.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Мавка (Ганна Заворотна)
    02.08.2022 16:11
    До частини "Розділ №20. Марні спогади"
    Перстень із гравіюванням - хороша зачіпка. Хіба ні? А так-то зрозуміло, що якщо злочинець напав ззаду, то вона його не бачила та згадати не могла, це ж не чужий спогад збоку бачити
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше