Відьмина служба підтримки

Несподіваний стук викликав здивування. Я нікого не очікувала на зустріч, бо Наріна пішла раніше і ще навіть не почалася обідня перерва. Втім, двері невблаганно відчинилися і в кабінет зайшла міс Валорі власною персоною. Що могло змусити цю поважну даму вилізти зі свого насидженого місця на рецепції, я навіть не здогадувалась. Зазвичай її не турбували ні крики, ні пожежі, ні потопи — це підтверджувало навіть останнє гарчання Вольрана з розтрощенням меблів. А гуркіт від столу стояв такий тоді, що навіть на вулиці було б чутно. Ось, чому це занепокоїло мене.

— Елайночко, тут до тебе стіл доставили. Майстер вже з хвилин двадцять сидить під дверима. Хоче зібрати його, — м'яко посміхнулася вона, поправляючи накручені локони волосся. Сьогодні вона на диво святково виглядала. — Може поки в тебе обід, хай розбереться з ним? А то я так не хочу увечері чекати, поки все дороблять...

— Вирішили сходити кудись? — запитала, чудово знаючи відповідь. — Добре, най заходить. Я і сама не хотіла б довго затримуватись на роботі.

— Дякую, Елайночко! — розцвіла секретарка, вибігаючи за двері. Ось, що робили з людьми побачення.

Дивлячись услід міс Валорі, мені хотілось сміятись. Нарешті в її очах виднілося щось більше за плітки про персонал. Щастям я б не назвала це, а от ентузіазмом... Схоже, що той кавалер зумів пробратись під її ліниві підбори та надійно там засісти. Треба буде при нагоді завтра спитати, як все пройшло. Можливо дійсно оживе й перестане сидіти живим големом за робочим місцем. Я правда бажала їй щастя.

Двері відкрились черговий раз, пускаючи спершу міцні чоловічі плечі, а потім запчастини. На моє здивування, майстер увійшов спиною, тримаючи в руках декілька шухляд та левітуючи за собою великі деталі. На його пальцях виднілися шкіряні рукавички з обрізаними пальцями. Ідеально випрасувана сорочка була щільно заправлена в новенькі штани, підкреслюючи гарну статуру. Чорне хвилясте волосся було зібране у хвіст. Зі спини здавалося, що це звичайнісінький робочий, який відрізнявся хіба що гарним одягом. Втім, коли він поклав біля стіни деталі та повернувся, моєму здивуванню не було меж.

— Елайно? — зацікавився той самий лорд з пошти, котрому я свого часу пчихнула прямо в лице. — О це так зустріч!

— Містер Рейн... — не зовсім радісно протягнула я, згадуючи розповіді Алана про мої п'яні витівки. — Не знала, що ви займаєтесь деревиною.

— Люблю створювати унікальні речі. Вважайте, хобі, — знизав плечима чоловік закачуючи рукава білосніжної сорочки. Повернувшись до мене знов спиною, він почав за допомогою магії складати цей великий пазл. — Ви розчаровані? Думали, що я якийсь вельможна особа, котра нічого не робить, крім того, що витрачає гроші багатих батьків?

— Чому ж? Чесно кажучи, мені просто соромно за нашу останню зустріч. Я була хвора, так ще й випила алкоголю... От і розвезло... — зніяковіла, розглядаючи свій новий робочий стіл, котрий складався на очах. Дивитись в очі містеру Рейну зовсім не хотілось. — Мені сказали, що я багато чого натворила того вечора. Тому вибачте, якщо щось було не так.

— Ви нічого не пам'ятаєте? — перепитав чоловік, повертаючись до мене лицем. В голубих очах промайнуло легке здивування. А мені хотілось провалитися крізь підлогу. Це ж треба було так перебрати, щоб пам'ять стерло. Видно відповідь була очевидна, тому що він продовжив. — Навіть того, що самі ж запросили на вечерю, коли мене викликали по роботі?

— Вечерю? — здивувалася я. Алан нічого не розповідав про це. — Що за вечеря?

— Та, на яку ви не прийшли, хоча я вас чекав дві години, — спокійно промовив Вілард, закріплюючи кришку столу до бокових частин. — Тепер хоч ясно, чому не прийшли. А я думав, що ви просто пожартували наді мною.

— Я дійсно нічого не пам'ятаю. Вибачте, що так сталося...

— Та нічого, я розумію вас. Мало кому до вподоби їсти за одним столом з людиною, котра копається в дереві, як бобер, — хмикнув він, засовуючи шухляди на місце. Витираючи руки рушником, Вілард ще раз передивився чи все гарно закріпилося, поки я підбирала слова. — Можна у вас попросити води?

— Звичайно, містере Рейн, — поки я наливала воду, чоловік підійшов до картини й провів рукою по дивану. — Гарний інтер'єр. І картина чудова.

— Подарували. Тримайте, — Вілард зробив кілька ковтків і віддав назад стакан. Хотілося якось загладити свою провину, тому я вирішила підбадьорити його. — Мені правда шкода, що так сталося. Не хочете чаю?

— Не відмовився б, але в мене є ще одне замовлення. Як щодо вечері? — посміхнувся майстер, забираючи з собою целофан, в який були запакований стіл. — Якщо вам шкода, то приходьте в «Тихий дім» о шостій. Вип'ємо чаю, поїмо чогось смачного і поговоримо.

— Добре. Я дійсно провинилась перед вами. Тому сьогодні прийду раніше, — посміхнулася.

Вілард Рейн мовчки хилитнув головою і вийшов з кабінету, залишивши мене наодинці з новеньким столом і купою думок. Було жахливо соромно, що все так обернулося в той день. Навіть в голові не вкладалося. Хоча й трохи не збігалося зі словами Алана. Я ніяк не могла дати тями, чи то він спростив свою розповідь аби позбутися залицяльника, чи то Вілард таким чином захотів влаштувати вечерю. Хоч би що там було, але я не шкодувала, що просила вибачення. Подібне ніколи не було лишнім.

— Ело? — гукнув диван, вириваючи з думок. — Тобі не здалось, що цей майстер надто гарно одягнений був для того, хто тягає важкі столи цілими днями? І ще. В тебе що, пружинки повилітали? А як же той красень, який тебе тортиками задарював?

— Здалося... — занепокоїлась, згадуючи слова Інсанії, котрі майже дослівно сказав Лорі. Хоча, якщо Вілард дійсно був колекціонером, то навіть зараз міг зробити свою справу. — А що Алан? Я ж не на побачення йду. Це просто вечеря. Нічого такого.

— Головне не забудь йому про це сказати. А то цей лорд точно до тебе залицяється. Не подобається мені він. От зовсім! — буркотів диван. — А ти бачила, як він терся своєю дупою, поки пив воду?

— Лорі, чому я мала дивитись на його зад? — сміялась. — В моєму світі крім чужих сідниць ще лиця існують. Яка мені справа, як він сидів на тобі, ну правда?

— Повір, Ело. Я розбираюсь в чужих дупах. І його була особливо підозріла.

— Чим? — простогнала я, втомившись від дискусії про філейну частину столяра. Чув би мене зараз Алан...

— Ціною! Та на мені, за все моє свідоме життя, ніхто не сидів з такою дорогою тканиною на дупі! А це вже про щось та й говорить. Не думаєш?

— Думаю, Лорі. Думаю, що якби знала тебе в студентські роки, то писала б наукову роботу не по психічних особливостях гномів. Скоріше за все, вона була б на тему «Дискримінація за заможністю сідниць». Такої точно ніхто не писав ще.

Погойдавши головою, я добросовісно поставила грітись чайник і влаштувала собі законний обід. Перейматись посттравматичною підозрілістю дивану зовсім не хотілось. Думаю, він би кожну нову людину зараз так сприймав би. Втім, варто було швидше розібратися з останнім клієнтом і прийти раніше в кафе. Попередити Алана було гарною ідеєю. А то для повного щастя мені не вистачало ще й чоловічих сварок.

Крім того, треба було попросити в Кая амулет назад. Якщо слова Інсанії вже ожили, значить часу в мене було обмаль. А ця річ могла мені хоча б підказати справжнє ставлення людей. Цілком можливо, що колекціонер з'явиться серед нових клієнтів, у вигляді якогось доброго дідуся. А перстень із моїх спогадів було досить легко зняти.