Сновида з Червоного замку

Вдивляючись в заплутані лінії на твоїй долоні, базарні віщунки завжди кажуть якесь дурне кліше, яке повинно підбадьорити чи надихнути. Щось на кшталт: зроби крок — і ти зрозумієш, що все не так страшно. Наважся на вчинок, і це принесе очікувані результати. У багатьох випадках страх — це лише твоя уява. Серед тіней у куті кімнати, за шафою чи під ліжком не ховаються монстри. Все там, у твоїй голові.

Це, мабуть, єдине в чому я з ними погоджуюся. Я можу впевнено стверджувати, що у світі існує безліч речей, які виявляються зовсім не такими, якими ми їх уявляємо. Морозиво не таке вже й смачне, та ще й після нього болить горло. П’яні веселощі на ранок обертаються важким похміллям та зіпсованими стосунками зі знайомими. А відчайдушний стрибок у вікно з трьохметрової висоти загрожує вивернутою ногою та подряпинами по всьому тілу.

І бачив же, що тут усюди ростуть кляті троянди, але хто ж про це думає в моменті. Шкутильгаючи на одну ногу, я продирався крізь терени пахучих трояндових кущів, прямуючи до зірок. «У кожної троянди є шипи», — ви кажете? Їх, як завжди, виявилося набагато більше, аніж квітів.

Діставшись до мощеної стежки, я покрокував у темряву ночі. Куди ж вони могли побігти? У мене немає палуга, який показав би дорогу в темряві. Монастирський двір освітлювала дрібка ліхтарів, та це не покращило мого становища. Густий нічний туман білою пелериною спустився з Черлених гір, перетворивши все навкруги на примарне потойбіччя.

Тихо лаючись і тримаючи напоготові ніж, я блукав серед мовчазних комор та амбарів, шукаючи бодай якусь підказку. В імлі легше спіткнутися та наштрикнутися на власний ніж, ніж когось знайти. У цю пору доби внутрішній двір монастиря аж ніяк не можна було назвати багатолюдним. Відверто кажучи, тут узагалі нікого не було.

Задавати риторичне питання, куди поділилися вартові, я не став. Як і в столиці, вони вирішили не зраджувати головному правилу служби: коли щось коїться, славетна охорона порядку розчиняється в повітрі. Нормальні люди зараз сплять і бачать солодкі сни, а тільки такі ідіоти, як я та пара дурнуватих лицарів, вирішили приміряти геройські обладунки.

— Який же я довбень! Навіщо було стрибати за лицарями? — майоріли думки в голові.

Туман приглушував звуки та давив на вуха. Лише монотонний скрип звучав у такт мого прискореного дихання, розрізаючи німу темряву.

— Я вже чув його сьогодні, — прошепотів я, згадавши залиту срібними променями кімнату.

І тут до мене дійшло. Яку, до бісової матері, повню я міг бачити, якщо зараз інша фаза? Пік Селени вже давно минув. Місяць ще не зійшов, але, підрахувавши дні, можна було впевнено стверджувати, що тепер на небі мала панувати Церера — фаза спадаючого місяця.

Відповідей, що змусили місяць завчасно змінити фазу, у мене не було, як і ідей, куди рухатися далі. Варіант повернутися також не розглядався. Навіщо корчити з себе героя та стрибати з вікна, щоб за кілька кроків повернутися назад? Зваживши всі “за” та “проти”, я рушив на звук скрипу.

— Чим я можу допомогти двом лицарям? Вони ж не тендітні панянки у біді. — кляв я себе за дурний вчинок, блукаючи темрявою.

Темрява відгукнулася брязкотом зброї та звірячим гарчанням. Чуйка мене не підвела: до монотонного скрипу долучилися звуки битви. Завернувши за ріг якоїсь будівлі, мені відкрилася цікава картина: на ганку млина два дебелих хлопчини молотили зброєю… Туман? Чи там ще щось є, а я просто цього не бачу?

Перечепившись об щось велике, я ледь не впав. Один із палугів непорушно лежав біля моїх ніг, тоді як інший із гарчанням стрибав у згусток туману. Прижмурившись, серед завихрень молочного марева я на мить побачив довгу кістляву руку. Об неї вдарився лабрис Гийома, але замість крові з рани невідомої мені істоти посипався сірий пісок.

Лицарі билися завзято та натхненно. Зброя танцювала в повітрі, мов пара гримучих змій, що, звиваючись, раз за разом кидалися на здобич. Випад, удар, розворот, фінт — і знову удар. Ніколи не бачив, щоб важкі дворучні мечі, як у рудого лицаря, метеликом порхали у повітрі. Я б і обома руками такий не втримав, а Кальм ніби й зовсім ваги не відчуває.

Гамселили лицарі здебільшого білу димку, якій гостра сталь не завдавала жодної видимої шкоди. Та всі їхні фінти та випади не були даремні. Кожним ударом вони заганяли примарну здобич в кут до високої стіни млина, звідки було не вибратися.

Щось ховалося в центрі туману. Його не брала ані гартована сталь, ані пазури звірів. Кістлява рука висунулася з білого кокону туману й відмахнулася від Гийома, ніби той був не кремезним здорованем, а настирливою мухою, що прилетіла до полум’я, аби в ньому згоріти.

Чорнявий лицар відлетів, мов пір’їнка, гулко вдарившись об стіну. Комора занепокоєно заскрипіла, і я зрозумів її хвилювання всім серцем. Від тісного спілкування з Гийомом хто завгодно може дах втратити. Груди лицаря розсікали страшні поранення, з яких стікала руда кров, але він підвівся й знову почав махати сокирою, ніби нічого й не сталося.

Через густий туман було важко дихати. Він забивав ніздрі їдким смородом, змушуючи згадати задушливі алхімічні лабораторії. Звідки в підгір’ї взявся туман у цю пору року? Ще ж не сезон. І чому він має такий знайомий запах?

Я ще раз принюхався, зробивши очевидний висновок. Навіть коли тобі щось здається, краще перевірити здогадку на практиці. Без зайвих роздумів я вихопив одну з пляшок, зрізав корок, відірвав від сорочки клапоть тканини та скрутив гніт.

— Зараз ми освітлимо це місце, — прошепоті я сам собі, висікаючи ножем з каменю іскру. — Хлопці! Всі на землю!

Чим славляться лицарі? Тут працює проста арифметика: у кожному з них безліч плюсів перехрещуються з ще більшою кількістю мінусів. Але чого в них не відняти — це дисципліна та вміння виконувати команди.

Почувши мій крик, Кальм з Гийомом миттю впали на землю, і я жбурнув палаючу суміш в імлу. Вогняним птахом вона промайнула над їхніми головами, влучив в самісіньке серце молочного згустку. Пролунав вибух. Туман зайнявся, мов кіпа сухого сіна, перетворивши примарно-біле подвір’я монастиря на багряну філію пекла.

Саме такого ефекту я й очікував, але масштаб вражав. Для мого задума вистачило б і простої свічки, але, по-перше, в мене її не було, а по-друге — вона могла згаснути під час польоту. Добре, що я не додумався жбурнути обидві пляшки за раз. Оце було б видовище! Навіть в столиці побачили зарево.

Імлистий згусток горів червоним вогнем і верещав, що було сили, поки повністю не зник поміж язиків полум’я. Вий створіння перетворював кров у жилах на лід, наповнюючи кожну частину мого тіла непідробним жахом. Так у стародавніх легендах описують банші — привида смерті, що віщує швидку кінчину всім, хто її почує.

Від вибуху млин спалахнув, щось усередині нього тріснуло, і він завалився на сусідній амбар. Пожежа освітила монастир, перетворивши темну ніч на яскравий день. Полум’я облизувало своїми довгими язиками все, до чого могло дотягнутися. Солом’яні стріхи сусідніх будівель зайнялися від іскор і почали чадіти чорним димом. Монахині носили відра з водою та рудим піском, шматками тканини молотили палаючу траву, намагаючись якщо не подолати, то хоча б стримати рудого звіра.

— Вогонь — завжди перша відповідь темряві, — пролунало позаду мене, — Ти молодець, хлопче, що швидко це зрозумів.

Я розвернувся, воліючи відшукати джерело голосу. За мною спокійно стояв сивий чоловік не зрозумілого віку, одягнений у оксамитовий костюм. З першого погляду — звичайний вельможа середньої руки, без особливих привілеїв. Його невиразне, гладко поголене обличчя було настільки безтурботне, ніби він дивився не на будівлю, що поглинула своїми палаючими нутрощами виючу кістляву тварюку, а милувався весняним заходом сонця. У його крижаних очах відблискували жовті язики полум’я, від чого по шкірі йшли сироти.

— Ви довго тут стоїте, пане? — поцікавився я, розглядаючи незнайомця.

— Достатньо, щоб побачити бажане, — мертвим голосом відповів чоловік. — Можете пишатися собою, юначе. Якби не витівка з полум’ям, то, скоріш за все, ваші друзі були б вже мертві.

— З чого ви це взяли? Вони браві лицарі, — відповів я, щиро вважаючи, що наробив більше шкоди, ніж добра алхімічним вогнем.

— Не так просто вбити те, що вже померло, — похитав він головою, — Воно ще повернеться.

Вочевидь, сивий незнайомець очікував, що я закидатиму його питаннями, благаючи розвіяти містичний туман, який він напустив. Та весь туман усередині мене вже вигорів разом із нічною димкою та тим, що в ній ховалося. Мовчання затягувалося, і я вже збирався йти допомогти гасити плоди своєї роботи.

По сухій траві та трояндових кущах вогонь швидко підбирався до хліву з худобою. Якщо полум’я дістанеться винокурні та комор із джином, то тут почнуться нові Помпеї. Тільки замість лави монастир заллє палаючий алкоголь. Шкода, якщо стільки цінного продукту дістанеться вогню. У будь-якому разі вислуховувати незрозумілі роздуми невідомого мені пана зараз не хотілося. Розвернувшись, я упевнено покрокував до колодязя з водою, але не встиг пройти й кілька кроків, як мене зупинили.

— Бліда тінь, — повільно продовжив сивий чоловік, споглядаючи мою реакцію. — Не думаю, що ви її позбулися, але точно зашкодили. Що було в пляшці, яку ви жбурнули?

— Секретний рецепт алхіміків, — рефлекторно випалив я.

У пляшці була звичайна суміш кольорового вогню, приготованого для нічної вистави, але бозна‑кому цього повідомляти не було потреби. Взявши її з собою, я збирався розважити людей.Ну що ж, можна сказати, що використав її за призначенням. Розвага вийшла файна.

— Зможете ще приготувати? — він зацікавлено підняв білесувату брову. — Може знадобитися значно більше вашого секретного рецепту.

— Кому потрібно? — здивувався я.

— Всім, хто бажає вижити, — сивий вказав на мене рукою в шкіряній рукавиці. — Вам у першу чергу, юначе. Це ж у ваше вікно воно хотіло влізти, просто їй не пощастило з лицарем. Бачить богиня! Якби він проспав, то все могло закінчитися зовсім інакше.

— Треба не забути купити йому випити, коли нарешті доїдемо до міста, — прошепотів я.

— Йому та його другу ви вже віддячили іскрою свого розуму, — пан зневажливо махнув рукою. — А примарі остаточно дали зрозуміти, що спроможні їй нашкодити.

Гийом підбіг до свого пораненого палуга. Насилу взяв його на руки та, у супроводі двох монахинь, потягнув у бік головного корпусу — скоріш за все до лазарету. Треба буде теж приєднатися до них. Навряд чи святі сестри знають особливості цих тварин. Але не зараз. Таємничому співрозмовнику вдалося мене зацікавити.

— Що це за примара така? — спитав я.

— Не те місце, не той час. Зараз вам треба думати зовсім про інше, юначе, — сивий виразно подивився на мене, витягнувши з кишені щось блискуче.

Тільки тепер я зрозумів, що саме мені в ньому не подобається. Обличчя було ніби воскове, без жодної емоції. Навіть очі — як у великої, лякаюче реалістичної ляльки. Такі ж блакитні й ніби скляні. Лише відблиски жовтого вогню давали зрозуміти, що він сам не є блідою тінню.

— І про що ж мені треба зараз думати, пане?.. — виразно поглянув я на нього у відповідь.

— О! Вибачте за мої манери, я зовсім забувся, поки споглядав цю красу, — пробелькотів він, зробивши короткий уклін. — Гюстав Ре Отін, до ваших послуг, юначе.

Одне з палаючих вітрил вітряка впало на монахів, що бігали по двору, та привалило їх. Сестри милосердя поспіхом почали витягувати охоплених вогнем людей. Галасу стало ще більше. Повітря заполонив сморід горілої тканини та паленою людської плоті. Не знаю, що саме з цього він описував як красу, але сивому пану про це я казати не став. Його ім’я для мене нічого не означало, а ось приставка “Ре” до прізвища говорила, що чоловік походить із роду графів або навіть герцогів.

— Про це, юначе. Зараз — тільки про це, — хижо посміхнувся він, відволікаючи мене від роздумів.

Ре Отін протягнув ліву руку до мене. В яскравому світлі пожежі виблискував срібний пентакль на сталевому ланцюгу, який зазвичай вішали на шиї палугів. Довга тріщина розділяла його майже навпіл, руйнуючи чітку геометрію плетіння з сигілів. Я голосно вилаявся.

— Трясця! Що за прокляте місце? Я тільки приїхав, а вже двічі встряв у неприємності. І це лише перша ніч.

— І вона ще не закінчилася. До світанку лишається доволі багато часу. Ви можете встигнути виправити ситуацію, якщо добре попрацюєте, — він жбурнув мені понівечений пентакль, і на обличчі сивого пана розквітла задоволена посмішка.

Зловивши в повітрі шмат срібла, я понурив голову, все ще розмірковуючи, за що мені ця кара небесна.

— Радий, що ви самі все зрозуміли. Жага крові цих звірів невпинна, і пентаклі — не просто традиційна прикраса. З ним він — гарний плюшевий котик, а без нього — справжнісінький різник, — сивий широко позіхнув, прикривши вуста білою хусткою. — Ще й цей помпезний прийом із величними гостями… Не хотілося б псувати захід горами роздертих тіл на зелених газонах під вікнами знатних домів. Маючи одного монстра, заводити іншого — це вже перебір. Як гадаєте? Нам дуже пощастило, що пан бургомістр заздалегідь запросив майстерного алхіміка зі столиці.

— Я не майстер. У мене тільки срібна каблучка, — заперечив я. Сивий лише відмахнувся хусткою від моїх слів.

— Це все деталі, юначе. Я певен, що ваших знань із головою вистачить, аби виправити невеличку тріщинку. Чи ви гадали, що за кожним загоном лицарів із палугами ходить майстер алхімії із золотим перснем і ремонтує їхні амулети? Отож бо.

Глибоко видихнувши, я втомлено поглянув на тріснутий пентакль. Добре, що він не розколовся. Срібло — м’який метал, але пентаклі для палугів роблять лише з нього. Мабуть, для цього існують вагомі причини.

— Палуг зараз не при тямі, але так буде не вічно, — кивнув мій співрозмовник. — У монастирі є своя кузня, вам допоможуть із горном.

Давши зрозуміти, що наша коротка розмова закінчена, він розвернувся та пішов у бік житлового корпусу монастиря, манерно прикриваючи ніс хусткою. Білий туман розвіявся, перетворившись на чорний смог. Я подивився сивому пану вслід, сплюнув гірку слину та, кульгаючи на одну ногу, вирушив шукати кузню. Серед зарева пожежі на небі блимали колючі зірки. До ранку залишалося не так вй багато часу. Як і у Рікона.