Сновида з Червоного замку

Як я вже казав, туману було багато. Здавалося, що кожне сказане Сивим паном слово перетворювалося на білу імлу, яку я підпалив уночі. Повільно заполоняючи кімнату та мій розум, вона приймала різні форми: то поставала підступними чаклунами, які хотіли зурочити невинну дівчину, то перевтілювалася на інтриганів королівського масштабу, які збиралися зірвати панське весілля, то перероджувалася повсталими мерцями. Та ця містифікація не мала жодного ефекту. Всі хотіли почути конкретику, а не старі байки та химерні казки.

— Шановне панство, із всього цього я досі не розумію, до чого тут Танок Смерті та інша маячня з трупами, — похмуро вимовив Гійом, почухавши потилицю. — Ви ж не через биті дзеркала паніку здійняли. Чи було ще щось?

— Почалося все в день першого землетрусу, — сухо відповів бургомістр. — Гори здригалися так сильно, що деякі з місцевих покинули Шарт, подавшись світ за очі. Ви мали помітити, що тракт засипаний камінням. Неподалік від міста зійшла кам’яна лавина.

«Бачили? Ми кожен камінець відчули на цій клятій дорозі своїми задами», — подумав я, згадавши скажену тряску та зламане колесо.

— Землетрус стався рано-вранці, ще вдосвіта. Летиція сильно злякалася та несамовито кричала. Тоді й трапився перший інцидент. Її кілька годин не могли привести до тями, — сумно продовжив чолов’яга.

— Ми в підгір’ї, — здивувався я. — Що дивного в землетрусах?

— Місцеві не пам’ятають, коли Черлені гори востаннє прокидалися, — похитала головою ігуменя. — Навіть не моляться в храмі за їхній міцний сон, бо не очікують нічого подібного.

— Хороший аргумент, — кивнув я, — А горці що кажуть? У вас із ними наче спільний бізнес.

— Мені доповіли, що гірський народ покинув свої поселення та перейшов через хребет у річкову долину. Якщо вони не повернуться, то я навіть не знаю, чим ми далі будемо торгувати, — розвів руками бургомістр. — Сльози дракона приносили основний прибуток Шарту. Окрім горців ніхто не знає, де саме їх добувають. Але гроші зараз не головна наша проблема.

«Поки мені одне зрозуміло — цього сезону райдужні опали в столиці коштуватимуть захмарно дорого. Чи варто попросити в бургомістра оплату камінцями? Може, комусь гроші й не грають головної ролі, та не мені», — подумав я, підраховуючи.

— І ви землетрус одразу пов’язали з повстанням мерців? — з неприхованим сарказмом спитала Лі.

— Ні, звичайно ж ні, — похитав головою бургомістр. — Ми про це замислилися, коли в криницях закипіла вода й з’явилися блукаючі вогні в полях. Це вже було після третього разу. Не пам’ятаєте, пані Маджері?

Домінік нарешті поправив усі квіти в букеті, трохи відійшов, задоволено розглядаючи результат своєї роботи. Матір-ігуменя його вправність у квіткарстві не оцінила.

— Так, третій був найсильніший. У монастирі, окрім того що закипіли купальні, ще й мармуровий стовп у саду дав тріщину. Ніколи такого не бачила. Гадала, що їх неможливо зруйнувати, — покривила вона вустами та почала переставляти квіти в букеті на свій лад. — Будівлю трусило так, що дівчата попадали з верхніх ліжок. Я тоді всіх вивела до воріт, бо там падати нічому на голову.

— З кожним наступним землетрусом Леті ставало гірше. Два тижні тому її помітили вівчарі в полі. Чи не так, Нік? — подав голос сивий.

— Вона вночі блукала в тумані й була не сама, — кивнув бургомістр, схопившись за голову. — Хлопці клянуться, що її супроводжував загадковий сяючий вогник. Після цього я написав тобі листа та попросив про допомогу.

Ігуменя підійшла до шафки, дістала пляшку з біло-сріблястим напоєм та наповнила ним по вінця кришталеву склянку. Бургомістр випив її без жодної гримаси одним ковтком і попросив ще.

— А вже після цього були нічні крики, стовбичення біля ставка до ранку, повзання на колінах по кладовищу, примари у вікні та все інше, — сумно додав він.

— Ви бачили колись на власні очі цю примару? — спитав я, імітуючи зацікавленість, а сам подумав: «Святий Трисмегіст, і це все говорять освічені люди. Що ж тоді коїться серед простого народу?»

— Ні, — похитав головою бургомістр. — Чув крики, звук битого скла, бачив понівечені тіла, подряпини від кігтів на вікні, але примару ніколи не бачив.

— Пані Летиція отримувала під час нападів ушкодження? — спитала Лі.

Десь на рівні підсвідомості я розумів, що вона розділяє мої обґрунтовані сумніви, але, як і я, не в силах цього довести.

— Може, якісь незначні, коли обдирала ноги, ходячи босою по передмістю, але нічого особливого, — знову похитав головою бургомістр.

— Тобто вона ніяк суттєво не постраждала від усього цього? Я маю на увазі фізично, — уточнила Лі.

— Це справа часу, — відповів Гюстав. — Мерці не вбивають одразу. Спочатку вони повинні насититися жахом жертв. Для них це смачніше, ніж свіжа кров.

Ігуменя звузила очі, поглянувши з-під лоба на сивого пана. Лі перехопила її погляд, насупилася й поставила питання, яке цікавило нас усіх.

— Якщо примара насправді існує, як її можна вбити?

— Мерця витягли з потойбіччя попри закони природи, тому для нього становлять загрозу чисті природні елементи, — звела на мене розлючений погляд ігуменя, плеснула собі в кухоль трохи напою з пляшки, осушила його та вже спокійніше додала: — Пан алхімік на вдачу знайшов один із них — це вогонь.

— Але мені сказали, що вогонь її не вбив, а тільки відлякав, — нагадав я святій діві слова сивого пана.

— Вогню було замало для мерця, але виявилося вдосталь, щоб понівечити святе місце, — іронічно посміхнувся сивий. — Потвору треба спочатку заколоти кілком із осини чи стилетом з чистого срібла. Повсталий мрець не може перетнути текучу воду й слабшає на сонці. Є ще більш дієвий метод: старі кістки отримають омріяний спокій тоді, коли помре той, хто їх підняв. Якщо чаклун або чаклунка загине, то й мрець спочине.

— Осину та чисте срібло ви тут не знайдете, — вклинилася в розмову ігуменя, потроху відпиваючи джин із келиха. — Річок у нас також немає, тільки ставки та колодязі.

— Люба, ти б так не налягала на випивку, — кривлячись сказав сивий, вказавши на пляшку в руці жінки. — Тобі ще ранкову проповідь треба перед дівчатами читати.

— Матінко, налийте й мені ще трохи. Будемо разом лікувати нерви, — підтримав її бургомістр і підійшов із порожнім келихом. Гюстав хмикнув і, щоб не суперечити бургомістру, вирішив змінити тему.

— Ось ми й дійшли до головного. Вас найняли за особливі навички, якими ви володієте, — Гюстав обвів руками кімнату, показуючи на кожного з присутніх. — І всі вони нам знадобляться.

Я не міг цього бачити, але майже фізично відчув, як Лі зневажливо закотила очі. Кальм пирснув у кулак, а Гійом не втримався й широко вишкірився. Буквально всі в цій кімнаті розуміли, що нас ніхто не обирав. Ми не були видатними чи особливо майстерними — лише дурнями, хто погодився їхати в далечінь у гонитві за грошима, і не більше. Але Гюстав подавав це як власну гордість та заслугу.

— Пане Гійом Корн-д'Аржан, чи як вас там насправді звуть… На вас обстеження території родового маєтку, міста та передмістя, — скомандував сивий, змусивши лицаря сіпнутися. — Прогуляйтеся, роздивіться, попитайте місцевих. Наскільки я чув, ви відмінно знаходите потрібний підхід до людей, коли хочете.

Гійом мовчки кивнув, посмішка зів’яла, перетворившись на хижий оскал. Дивлячись на нього, я відразу зрозумів суть підходу — костолом звичайний.

— Пане Кальм Вастгот, мені рекомендували вас як вправного мечника. Ви будете особистим захисником пані Летиції та повинні супроводжувати її на всіх заходах: бали, прийоми, чайні, прогулянки в парку та інше. Куди вона — туди й ви. Зрозуміли?

Кальм округлив очі й трохи почервонів. Чи мені лише здалося це у світлі ранкового сонця?

— Але ж я думала, що мене найняли для цього? — здивувалася Лі.

— О, сяюча донно, для вас відведена особлива роль, — широко посміхнувся Гюстав.

— Лицар не може бути всюди, куди ходять молоді панянки, — пробасив бургомістр, відсьорбуючи з келиха. — Крамниці, будуари, примірки суконь, дівочі вечори та ще безліч місць, куди йому вхід закритий. Тому ви на деякий час станете кращою подругою Летиції. Скажімо, двоюрідною кузиною з Акритусу. Деталі можете вигадати самі.

Такого повороту подій Лі не очікувала. Спина лучниці скам’яніла та напружилася, і я заприсягся б, що в неї відвисла щелепа. Проміняти кольчугу на шовкове вбрання здавалося гарною пропозицією, але не для того, хто звик тримати зброю.

— Але ж потрібні наряди, туфлі, парфуми, коштовності й ще багато всього, щоб виглядати як леді з Акритусу! У мене нічого такого немає! — відверто злякалася дівчина. — Я не можу завалитися до маєтку в обладунках, із луком у руках і сказати, що я леді-воїн!

— Не хвилюйся, люба. Про всі ці дурниці подумали заздалегідь. Тобі просто треба згадати манери, яким тебе вчили, — майже проспівала матір-ігуменя. — Якщо потрібно, я можу провести короткий екскурс в основи етикету.

— Чудово, що ти сама про це згадала! Хто ще, краще ніж ти може навчити блиску вищого суспільства? — іронічно сказав сивий пан. Ігуменя кинула на нього сповнений люті погляд, але вирішила змовчати.

— Я привіз повні скрині нарядів. Треба тільки все поміряти, підігнати сукні по фігурі та підібрати туалети, — махнув рукою бургомістр. — Водночас і про правила світської поведінки поспілкуєтесь. Тільки недовго: ввечері вона вже повинна бути готовою.

«Оце він пожартував. Нічого не скажеш — з гумором у пана Де Гійяра в житті все склалося як слід», — подумав я, ховаючи посмішку від здивованого вигляду Лі. - «Зробити вельможну панянку із закованого в сталь воїна, хай навіть жіночої статі — не просте завдання навіть для суворої та владної ігумені. Вона ж монахиня, а не світська левиця!»

Та шановне панство мало турбувало, яким чином будуть виконані накази. Якщо Лі повинна перетворитися на благородну діву — то так воно й станеться. Цікаво буде на це подивитися. Щоб краще роздивитися весь спектр захоплення лучниці від перспективи носити панчохи з бантами, я пройшовся по кімнаті та обперся на камін. На ньому був розсипаний попіл із люльки ігумені. Серед стлілого тютюну траплялися незнайомі мені подрібнені трави та сушені квіти.

«Цікава суміш, треба зберегти на пам’ять», — подумав я. Витягнувши з кишені хустку, я якомога непомітніше струсив на неї залишки попелу, сховавши у кишеню.

— Почекайте! А як же її справжні подруги? Вони можуть не повірити незнайомій кузині з-за північних гір, яка наче з небес звалилася! — почала непокоїтися Лі, усвідомивши всю ситуацію.

— Так зробіть, щоб повірили! — гаркнув бургомістр. — Ви будете не єдиною кузиною на заручинах. До нас приїхало багато рідні з різних частин країни. Не висовуйтеся — і на вас не звернуть уваги. Якщо питатимуть, скажіть, що ви дочка Еви. З нею ніхто, крім мене, не спілкується, тож і питань ставити не будуть.

Вдивляючись в обличчя Лі, я відразу зрозумів: дівчина була не на жарт перелякана розвитком подій. Егеж, проводити час у розкішних покоях серед серпентарію багатих пані — це вам не шаблею махати. Тут потрібна витримка та вправність у доборі влучних слів. Інакше — з’їдять і не помітять.

— Як можна без підготовки? У неї хоч дочка є? — зовсім пригнічено спитала Лі.

— Наче є, але я не пам’ятаю, як її звуть. Тому ім’я можете обрати на власний розсуд, — відмахнувся від неї бургомістр, ніби від набридливої мухи. — Маджері, вам треба попрацювати над зовнішнім виглядом: вимити та зробити щось з волоссям. Воно не повинно так виглядати.

Ігуменя всміхнулася посмішкою польової гадюки та задоволено кивнула йому.

— А що ж до мене? — спитав я. — Яка моя роль у цій виставі?

— Пане алхіміку, у вас головна роль. Вас навіть можна вважати справжньою примою — ви приманка для нападника, — спокійно відповів Гюстав.

Настав час моїй щелепі впасти й загубитися десь у ворсі дорогого килиму. Якщо це жарти, то я їх не розумію.

— В якому сенсі? — тремтячим голосом перепитав я.

— Я ж недаремно вночі казав, що нападник побачив у вас небезпеку, — задоволений моїм виразом обличчя, промовив сивий пан. — У вашу кімнату завітала потвора, і саме ви її відігнали вогнем. Тож, вірогідно, нападник переключиться на вас, щоб усунути ймовірну загрозу його планам. За мерцем і хворобою леді Летиції стоїть хтось із живих, і треба його знайти раніше, ніж він дістане вас.

Я двічі кліпнув очима, обмірковуючи його слова, та думки урвав бургомістр.

— Офіційно, пане алхіміку, ви прибули на моє запрошення на свято. У вас заплановано два виступи: у перший день по обіді та в день заручин увечері. Як ми бачили, ви вправно володієте веселими вогнями. Можете продемонструвати їх гостям.

— Ще й як бачили! — грізно гаркнула матір-ігуменя.

— Маджері, місто щедро допоможе монастирю у відбудові. Не хвилюйся про це, — розважливо підморгнув жінці бургомістр і почухав почервонілий ніс.

Джин починав діяти. Ігуменя задоволено сховала тінь усмішки на обличчі та ще долила йому напою.

— Звіти від вас я очікую щодня зранку. Я розмістився в резиденції графа Де Сіза на вулиці Чезаре Ре Міназа, поруч із міським парком. Граф — мій давній друг, і він великодушно надав дім у розпорядження, — сказав пан Ре Отін та, піднявшись із софи, пішов до дверей. Трохи хитаючись, за ним попрямував бургомістр.

— Любі мої, вистава почалася. Всі деталі вам розповість мій канцелярист. Бажаю всім нам дожити до її кінця, — плеснув у долоні Гюстав, і вони вийшли.

«Вистава у три акти, за умови, що я — приманка, і немає жодних гарантій, що в антракті мене не зжере мрець чи не пошматують у партері притрушені монахи. Специфічна тут, у підгір’ї, культурна програма», — сумно подумав я, дивлячись на зачинені двері.