Сновида з Червоного замку

Алхімія — священне мистецтво трансформації, метаморфоз та перетворення речей. Ця унікальна система знань охоплює безліч різноманітних міркувань та досліджень явищ природи підвладних часу, за який вона безперервно розпадається та відроджується.

Ніхто не знає, що саме було первинною метою перших алхіміків, але точно можна сказати, чого вони завжди прагнули — золота. Так чи інакше, всі досліди та винаходи були націлені на отримання цього благородного металу. Усі інші наші досягнення радше були невдалими спробами, яким згодом знайшли застосування в побуті. Що, у свою чергу, також приносило золото.

Метали є однією з основ нашого світу. Недаремно далеко на півдні наші брати та сестри поставили цю субстанцію на один рівень з іншими стихійними елементами. Кожен метал асоціювався з планетами на небосхилі: срібло підпорядковувалося Місяцю, мідь — Венері, залізо — Марсу, ртуть — Меркурію, а золото — Сонцю.

Шмат металу стає пентаклем, коли майстер вміє дочекатися піку сили небесного тіла. Для цього треба знати, у якій позиції небесного дому перебуває потрібна планета. Це — лише частина того, що необхідно розуміти при роботі з пентаклями. Коли в голові цього немає, то в дупи не позичиш.

Зоряних карт у мене не було, де найближча аптека — я не знав, як і ніколи не працював із пентаклями для палугів. Він був із чистого срібла, тож можна було спробувати застосувати базові правила роботи з односкладними пентаклями. Знати треба лише про розташування одного небесного тіла — Місяця.

Виготовлення нового пентакля вимагає певної фази, а ремонтувати можна в будь‑яку, окрім темної. Повня була десь три дні тому, отже час підходив. Залишалося лише дочекатися, коли нічне світило покаже на небосхилі своє щокате обличчя.

Залишалося зрозуміти, яким чином потім поновити зв’язок між хазяїном та палугом. На пентаклі було вигравірувано щось схоже на сигіл крові, отже Гийому доведеться проколоти пальчик. Сивий пан натякнув, що для ремонту амулета не потрібно мати багато розуму, і аргументи здалися логічними. Сподіваюся, колеги-розробники більше нічого не намудрили.

Метушня біля пожежі залишилася позаду, і я знову опинився на самоті в заплутаному лабіринті темних комор. І де та клята кузня? Місяць може ось‑ось зійти, а роботи — не початий край. Практика з виготовлення пентаклів була давно, і вони не були найчастішим моїм замовленням. Справжні пентаклі доволі складні і через це — дорого коштують. Тому мої брати та сестри по ремеслу робили дешеві підробки, які майже не працювали. З часом народ почав про це здогадуватися, і попит на пентаклі зійшов нанівець.

В кінці проходу промайнула тендітна тінь у сірому балахоні, а разом із нею — і надія дістатися пункту призначення.

— Гей! Хто б ти не був, почекай! Де тут кузня? — вигукнув я. Тінь виглянула з‑за рогу будівлі та пискляво пробелькотіла:

— Кого послала вночі світла богиня?

— Я алхімік зі столиці, зупинився на ніч у вашому монастирі, — плутаючись в ногах, я шкутильгав до постаті в каптурі. — Допоможіть знайти кузню, будь ласка. Це вкрай важливо!

— Пане алхіміку, ви мене пам’ятаєте? Це я, Софіко, — пискнула фігура, відкидаючи з голови покритий чорним попелом каптур. — Я вас зустріла та привела до матінки, а потім приносила вам з друзями вечерю.

— Слава Трисмегістру! — зрадів я, зустрівши хоч когось знайомого. — Сестро, який я радий вас бачити! Де тут кузня?

— Ходіть за мною, пане, — коротко кивнула вона.

Без зайвих питань дівчина хутко пішла поміж комор. Вона напрочуд легко орієнтувалася в темряві без лампи чи будь‑якого іншого освітлення. Швидко, наскільки я міг тягнути забиту ногу, ми обходили будівлі внутрішнього двору, прямуючи до цілі.

— Як ти так легко знаходиш дорогу? — поцікавився я. — Сам би я ніколи сюди не шкандибав.

— Я виросла в монастирі, пане. Змалечку бігала поміж цих комор та вивчила всі шляхи. Навіть таємні, — загадково прошепотіла вона, ніби поділилася зі мною великим секретом.

Обличчя монахині неможливо було розгледіти крізь темряву, але я був певен, що саме в цей момент вона посміхнулася. Промайнувши ще один амбар, від якого ткхнуло брагою, ми дійшли до невеликої кам’яної будівлі.

— Ось кузня, але вона вночі зачинена, — промовила вона, потягнувши за великі дерев’яні двері. — Я спробую відшукати ключі.

— Сивий пан мені сказав, що хтось допоможе з горном, — розгубився я. — Самотужки я не встигну розпалити його до потрібної температури.

— Сестра Марта, що тут працює, вже спить, — невпевнено прошепотіла вона. — Хоча зараз, мабуть, ніхто не в ліжку. І де тепер її шукати?

У розпачі я пнув здоровою ногою зачинені ворота кузні, відразу пожалкувавши про свій вчинок. Важкі дубові двері, оббиті металом, відповіли мені саркастичним скрипом та болем у пальцях.

— Знайдіть її, — рішуче сказав я. — Це дуже важливо.

Дівчина завагалася на мить, а потім узяла камінець із доріжки, заплющила очі і жбурнула його через ліве плече. Камінь упав у пожовклу траву, загубившись серед стебел. Що хотіла цим незрозумілим вчинком досягти монахиня, я не розумів, та мені було байдуже. Хай хоч псалми читає зі святої книги та гімни співає богині — аби тільки допомогло.

Сивий пан мав рацію. Палуг без срібного амулета — небезпечна та неконтрольована зброя. Якщо гільдія алхіміків довідається, що я міг запобігти масовому вбивству і не зробив цього, то мені стане непереливки. Так і ліцензію втратити можна, пустивши палугу під хвіст довгі роки навчання.

— Чекайте тут, — кинула вона, не обертаючись. — Зроблю, що зможу.

Софіко зникла за рогом, залишивши мене на самоті. Що за день такий? Я постійно сам і постійно в темряві. Робити було нічого. Я або встигну перекувати пентакль, врятувавши ситуацію, або ні. Перевернувши порожню діжку, я всівся на неї та почав чекати.

Алхімічні сувої і трактати — це окремий вид мистецтва. Абсолютно всі рецепти еліксирів, концепції алхімічних реакцій, трансмутації речовин та інші наші таїнства описані в книгах не простими словами чи шифром. І навіть не езотеричною «мовою птахів» чи літерами Карла Великого. Всі вони наповнені метафоричними малюнками, таємними сигілами та філософськими роздумами. Подекуди можна знайти вірші та цілі поеми, у яких високою мовою завуальовано описані взаємодії різних сумішей та елементів.

Вживані нами згадки про «драконів», «вмираючих королів», «шлюбу блідої діви з полум’яним лицарем» були зовсім не тим, чим їх сприймав пересічний читач. Наприклад, словом «шлюб» ми описували поєднання двох різних субстанцій, а «вбивство» означало поглинання або розчинення.

Пересічна людина не побачить у цих словах нічого, крім літературних словесних обертів та дивакуватих малюнків на полях сторінок. Дисципліна малювання, до речі, не входила до нашого обов’язкового списку занять, тому малюнки часто-густо були виконані незграбно, ніби курка лапою.

Пентаклі не стали винятком. Більшість сигіл та рун, зображених на його поверхні — це просто намальований рецепт виготовлення, який не має жодного надприродного значення. Тобто, радше інформація для колег, ніж для користувача. Реальна сила закладається під час створення та підсилюється стародавніми рунами. Їх силою я так і не зміг оволодіти. До отримання золотої печатки мене не готували, а самому розбиратися бракувало часу та грошей.

На амулеті палуга були зображені сигіли крові, вогню та солі, який слід трактувати як плоть. Також можна було розгледіти сигіл Місяця та Меркурія. Останній треба читати як розум, а не як планету, бо він не відцентрований. Інші я розібрати не зміг, та й усі не були потрібні — важливо лише ті, що тріснули. Місяць був зміщений трохи вліво від центра, тобто пентакль виготовляли на молодика, що майже дійшов до повні.

Я задумливо покрутив срібний пентакль у руках, оцінюючи варіанти. Чудово — ніби більше нічого прихованого не знайшлося.

Сестра Софіко з’явилася за хвилин десять разом із похмурою жінкою в робочому комбінезоні. Ніби відчувши їхню появу, з-за будівлі монастиря визирнув Місяць. За час, поки ми з ним не бачилися, він устиг постаріти, та це не мало великого значення. Головне, що до фази Ліліт залишалося вдосталь часу.

— Я коваль. Навіщо мене шукали? — промовила сестра Марта, кинувши на мене втомлений погляд.

— Потрібно розпалити горн, щоб перекувати пентакль, — відповів я.

— Прямо зараз? Серед ночі? — округлила вона очі. — Я гадала, це щось важливіше, ніж ваші алхімічні фокуси.

Бачить богиня, я не хотів цього робити. Вислухавши мій стислий переказ останніх кількох годин, вона стомлено позіхнула, відчинила двері та запалила ліхтарі.

— Він срібний, — покривила жінка вустами, глянувши при світлі на пентакль. — Сам будеш його перековувати, а жар зараз тобі організуємо. Допоможи з вугіллям, мала.

Я розклав на столі монети з зображенням Сяючої Сивіль, та втупився у гостроносий профіль величної попесси. Вродливою вона не була. А може, монети просто не передавали всього неосяжного шарму святої діви. Врешті-решт, не все в цьому світі вимірюється зовнішністю.

Надто гострим було її обличчя, надто пронизливим погляд. Але який я був радий дивитися на нього в цю мить. Добре, що вони не підійшли як платня за нічліг. Знайти місячний метал для пентакля в монастирі, де на нього навіть дивитися не можуть — велика проблема.

— Ну що, красуні? Вас трьох мені повинно вистачити на сьогоднішню ніч, — прогуркотів я, подумки додавши суму до списку незапланованих витрат.

Монахині дотрималися своєї обітниці не торкатися срібла. Прийшлося все робити самотужки. Опустивши оновлений пентакль у воду та дочекавшись, поки метал охолоне, я востаннє його оглянув. Ніби, непогано вийшло. Принаймні, не набагато гірше, ніж було. Сигіли чіткі, геометрія малюнка рівна, а якщо я десь помилився, то ми про це швидко дізнаємося.

Поспіхом подякувавши ковальчині за допомогу, я попрямував за Софіко. У темряві час стікав інакше. Місяць уже майже сховався за горизонтом, і до заграви пожежі приєдналася рожева ранкова зоря. Великі вікна лазарету зустріли нас яскравими відблисками сонця, засліпивши очі.

Просторий, заставлений брудними ліжками, зал заполонили обгорілі монахи. Ніколи не співчував святошам з ордену Білої Айстри, але й потрапити комусь під уламки палаючого млина не побажав би. Сестри милосердя промивали їхні опіки та змащували гусячим жиром, намагаючись втамувати біль. У повітрі стояв різкий сморід паленої плоті, шкіри, поту, трав і ще чогось такого, що змушувало шлунок здригатися.

Хтось із сестер гукнув Софіко, та вона не звернула уваги, прямуючи в самий кінець лазарету. За зачиненими дверима однієї з кімнат згорблено сидів похмурий Гийом. Звичний оскал лицаря згас, поступившись чорному смутку. Його закривавлена сорочка розірваними шматтями валялася на підлозі. На голій спині серед дивакуватих татуювань виднілися п’ять довгих ран, схожих на сліди від пазурів великої тварини. Не слабко йому нам’яла боки та потвора.

— Привіт, друже! Живий? — вигукнув я. Лицар розвернувся до мене, тримаючи здоровою рукою зброю.

— Ну ти, хлопче, і задав жару! Чого ти за нами поперся? Чи алхіміки вже навчилися відрощувати голови? — прогарчав він.

Десь у глибині душі я розумів, що це не була погроза, але саме так воно й виглядало. Ось тепер я справді злякався. На похмурому обличчі розквітла найхимерніша з можливих посмішок — холодна й гостра, мов його сокира. Справді моторошне видовище.

— Коли це стане можливим, я обов’язково відрощу нову, замість твоєї дурної! Чого ти у вікно вистрибнув, довбню? — вирішив я піти в контрнаступ.

Виглядало це жалюгідно через тремтіння у втомленому голосі, але мій бойовий запал розрадив Гийома. Він витер обличчя долонею, і в зелених очах промайнуло щось вологе та слизьке.

— Цікаво стало. Не кожної ночі бачиш таких чудернацьких створінь, — знизав він плечима. — Сестро Софіко, у вас часто таке в монастирі літає?

— Воно ще й літало? — здивовано вигукнув я.

Відповіді не послідувало. Свята сестра пильно роздивлялася поранення на його широких грудях, задумливо мугикаючи щось собі під ніс. Підійти ближче дівчина не наважувалася, і я чудово розумів її почуття. Сам би ніколи не підійшов до розлюченого Гийома й на версту, та зробити це доведеться. Не кидати ж у нього клятим пентаклем.

— Ну, не те щоб літало, — скривився він. — Але точно переміщалося так, що навіть травинка на землі не шелесне.

— Справді дуже цікаво, потім розкажеш. Де Рікон? — перебив я лицаря, занепокоєно шукаючи палуга в кімнаті.

Лицар коротко кивнув на підлогу за ліжком. У кутку вузької кімнати на купі соломи лежало тіло Рікона. Його боки тихо здималися в забутті, даючи зрозуміти, що звір ще не приходив до тями.

— Слава Трисмегістру, я встиг! — вигукнув я.

Ти хотів попрощатися? — запитав він, витерши вологі очі. — Це дуже мило з твого боку, та краще зараз поруч із ним не знаходитися. Я бачив, як палуги змінюються без пентакля на шиї. Рікону краще не прокидатися.

Відклавши сокиру, Гийом із неочікуваною для громили ніжністю потріпав звіра за холкою. Той здригнувся, не відкриваючи очей, та замурчав уві сні, мов звичайний домашній кіт, а не небезпечний хижак.

— Я не зміг знайти його пентакль, — сумно продовжив він. — Мабуть, пожежа знищила, або…

— Потрібна твоя кров, — перебив його я.

— Хлопче, це не допоможе, — похитав він головою. — Хіба ти з дупи витягнеш кролика з потрібним пентаклем.

— Нема в мене кролика, — нервово відрізав я. — Але спеціально для тебе я його знайду та заштовхаю в твій балакучий рот, якщо ти негайно не даси своєї свіжої крові. Його пентакль у мене.

Гийом від радості зістрибнув із ліжка, забувши про рани, вихопив стилет та полоснув собі по руці. Я скривився й похитав головою. Ну, хоча б не сокирою рубав — вже непогано. Ще один факт із особистих спостережень про лицарів: ніхто з них не розуміє напівтонів і кожен страждає максималізмом. Вистачило б пальця голкою проколоти. Навіщо ж себе ще більше нівечити? І так живого місця на тілі немає.

Гаряча кров стікала цівкою по його руці, розфарбовуючи підлогу лазарету в червоний колір. Вийнявши з кишені пентакль, я протягнув його лицарю, і той окропив срібло. Тепер потрібен був вогонь. Швидким рухом я провів почервонілим диском над жовтим вогником масляного ліхтаря, припікаючи кров на рунах.

Амулет був готовий.