Сновида з Червоного замку

Двері кімнати зачинилися без скрипу, залишивши гостей за собою. Я звикла стежити, щоб петлі змащували олією, аби жодна з них не видала й натяку на звук під час руху. Ні, не тому, що я ховаюся у власних володіннях чи чогось боюся. Скрип дверей — це перший показник бідності. Якщо ти не можеш дати раду таким дрібницям, то що вже казати про іншу частину маєтку? Чи монастиря? Байдуже. Називаю як хочу, і ніхто в цих стінах не скаже мені й слова докору. А якщо спробують, то дізнаються, що станеться.

Не встигла я зробити й кілька кроків, як одразу наштовхнулася на постать, що ховалася серед темряви коридору.

— Ах! Щоб тебе! — ледь не вилаялася я, — Невже так важко запалити ліхтар, коли ходиш уночі!

Нічого поганого в лайці я не вбачала, але в стінах святого місця ці слова здавалися недоречними. Хоча іноді без них і не обійтися. Високо піднятий масляний ліхтар розвіяв тіні, явивши моєму погляду тендітну постать у мишачій сукні. Каптур приховав обличчя тієї, що загородила шлях, та я й так прекрасно знала, хто стоїть переді мною. Може, для інших очі — найважливіший орган відчуття, та в мене є дещо набагато краще.

— Софіко, що ти тут робиш? — запитала я, примруживши очі. — Я гадала, що сьогодні ти повинна чергувати на воротах.

Постать відкинула каптур, і в світлі вогника проявилося побіліле від жаху дівоче обличчя.

— Вибачте, матінко, — пробелькотіла дівча. — Я принесла гостям вечерю: тут хліб, сир, трохи фруктів і ще дещо…

— А сюди навіщо притягла? Вони ж не в моїй вітальні будуть ночувати! Неси до крила прочан і не стовбич тут. Ногу через тебе зашибла, безголова дівко, — скривилася я. — Почекай, візьми у сестри Рози пляшку нашої настоянки для гостей. Тільки не найдешевшу. Я не хочу виглядати негостинною хазяйкою. Ну? Чого завмерла?

Дівчина пискнула щось у відповідь, мов затиснена між дверима миша, й побігла дрібними кроками в темряву.

— І лампу не забудь запалити! — крикнула я їй услід, втомлено позіхнувши. — Ох, ці дівчата! Ніяких сил на них немає.

Бляклі промені маслянки освітлювали шлях, відбиваючи світло від золочених рам портретів моїх сестер по ремеслу. Їхні холодні, порожні очі без упину стежили за мною весь час, нагадуючи просту істину:

— Мого портрету тут ніколи не буде, — майнула в голові сумна думка. — Цей слід в історії не для мене. Зберись, Маджері! Нічого жаліти яйце, коли вже зробила з нього омлет. Варто подумати про інше: кого з посильних прислав бургомістр? Якщо Ігнатіса, то треба розстібнути сукню, бо без декольте я багато з нього не витягну. Сподіваюся, чай уже встигли подати.

Блакитна вітальня розташувалася в новому крилі та була оздоблена за столичною модою. Може й не останньої, але я зробила все, що могла. Витратила вдосталь грошей на ремонт занедбаних монастирських будівель, аби не виглядати церковною сірою мишею в очах місцевих вельмож. Білила для вітальні коштували стільки, наче їх добували з небес янголи власноруч. А що? В хліві я жити не збираюся.

Дівчата з благородних, таких потрібних мені, сімей — тим паче. Монастир володів великим масивом плодючих земель на південь від міста. Частину я розпорядилася засадити фруктовими садами, а на іншій розбити теплиці, де святі сестри вирощували більш екзотичні для гірських місцин рослини. Все — на продаж, майже нічого для себе.

Ці сміливі рішення окупилися. Пів столиці очікує збору персиків та суниць з цих володінь і навіть не здогадується, хто ними керує. Ну, може, ці сади й не зовсім мої, але навіщо забивати голову деталями. Офіційно всім володіє Святий престол, та кому важливий офіціоз? Тут і зараз головна я — тільки я, і ніяк інакше.

— Який жах, — зловила я себе на думці, сумно поглянувши в темряву. — Вихваляюся сама собі вирощуванням врожаю. Як низько я впала.

Завернувши до своєї туалетної кімнати, я крадькома глянула у невелике дзеркало на комоді й скривила обличчя.

— Виглядаю, як стара кляча, — прошепотіла я, відтягнувши нижні повіки та покрутивши головою. — Треба змити з себе запах тютюну й причепуритися. Час виглядати, як панянка.

Я поставила лампу, зняла остогидлий каптур та важкі кам’яні прикраси. Вимивши руки трояндовою водою з дерев’яної діжки, я змастила долоні пахучою вербеновою олією. Потім протерла лице настоянкою м’яти, зробивши з пляшечки великий ковток. Міцна. Але й розмова очікується не простою. Трохи подумавши та зваживши варіанти, я витягла з потаємної шухлядки кришталеву пляшечку заморських парфумів, щоб додати таємничості образу.

— Майже нічого не залишилося, — з жалем пробурмотіла я, провівши скляним горлом по шиї та зап’ястях. — Ну що ж поробиш. Економити на собі зараз не на часі.

По кімнаті хвилями пішов густий аромат гвоздики, мускусу, таїтянського ветиверу та рожевого перцю. Він панував саме так, як я й запам’ятала. Цей парфум повертав у ті далекі часи, коли я могла носити своє ім’я з гордістю та хизуватися прикрасами на людях. Тепер залишається тішитися лише тим, що потайки дістаю тендітну пляшечку з ароматом, аби ніхто не бачив.

Знявши з себе сіру, мишачу сукню, я витягнула з шафи коробку елегантного зеленого шовку. Без помічниці переодягатися було незручно, але часу шукати камеристку не було. Врешті, хто я така, щоб не вміти самій застібнути на собі наряд?

Поглянувши в дзеркало на свій простий образ, я витягнула довгу прядку з зачіски та завела за вухо — все для того, щоб її можна було поправити у потрібний час. Щоб ще додати до образу? Точно! Варто додати блиску.

Час зняти важкий перстень з печаткою монастиря та вдягнути інший — з криваво-червоним рубіном, що так мені пасував. А до нього ще й сережки зі смарагдами. Уламки розкоші, які залишилися від мого колишнього життя.

— Неперевершено… Хоча кому я брешу? Це найкраще, на що я зараз спроможна. Дехто колись казав мені, що моя сила не у вроді, а у вродженій харизмі. Отже, щоб бути собою, мені не потрібні самоцвіти чи дорогі тканини. Для цього потрібна лише я.

З цими думками я взяла маслянку та рішуче пішла зустрічатися з гостем. Коли маєш перевагу хоча б у власних думках — це вже чималий успіх. Іноді вирішальний. Особливо з чоловіками.

Шлях до блакитної вітальні ще не був оздоблений декором після ремонту. Картин і дзеркал тут не було, як і килимів. Принаймні зараз сестри не дивляться на мене засуджуючими поглядами зі своїх погребальних картин, а отже можна вдихнути. Сподіваюся, гостя здогадалися вести іншою дорогою, щоб не показувати голі стіни. Хто б що не казав, а бідність не прикрашає нічого. Навіть монастир.

Відчинивши двері, я натягнула найяскравішу з усіх своїх можливих посмішок і вже хотіла промовити звичне привітання, але швидко осіклася й навіть зсутулилася. Не перед ким було сяяти. Гра не коштувала свічок.

— Спитала б я, кого богиня привела до мого порога, але, на жаль, я й так знаю кого. Тільки дарма переодягалася, — зневажливо видихнула я, втомлено закотивши очі, — — Що ти забув у цій глушині?

На блакитній в білу цяточку софі сидів сивий, сивий імпозантний чоловік. Перед ним на таці парував окропом фарфоровий чайник, а поряд майоріли кілька елегантних філіжанок з мого особливого сервізу. Дарма тільки просила їх дістати.

— Люба моя, сто років не бачилися! — зрадівши вигукнув він. — Ти прозорлива, як ніколи! Так вдало підібрала місце зустрічі під мій костюм. Ось що означає справжній талант — його не закопати в пісок. А портьєри які повісила? Дивовижна морська блакить. З островів замовляла?

Темно-блакитний камзол чоловіка прикрашали дрібні олександрити. Вимальовуючи контури айстри на його шовковій краватці, самоцвіти виблискували в світлі ліхтарів, змінюючи колір зі смарагдово-зеленого на фіолетово-червоний. Більшість людей подумали б, що він простий вельможа, та я знала правду — переді мною пройдисвіт, якого ще не бачив світ.

Гладко поголене обличчя та блискуче до білини, зачесане назад волосся не давали повністю зрозуміти його вік. Кожен раз, коли він так робив, я вважала, що його можна порівняти з міллю, яка чомусь надягнула краватку, сховавши крильця за дорогою тканиною жакета.

— Чого приїхав? Вона прислала? — впавши в глибоке крісло без усіляких манер, я закинула ноги на блакитний пуф.

— Спочатку попроси когось віднести це, люба, — похитав він головою, вказавши на піднос із чаєм. — Ти ж не думаєш, що я буду пити твою солодку отруту?

— Міг би й сам розпорядитися, — махнула я рукою. — Наскільки я пам’ятаю, ти вмієш це робити краще, ніж будь-хто інший.

— Я ж не якась почвара, щоб нахабно втручатися у твої володіння. Так можна й отримати по старому довгому носі, — розсміявся він, поглянувши на мене. — А що, сеансу спокуси сьогодні не заплановано? Шкода, що дарма пропадають твої парфуми.

Взявши зі столика бронзовий дзвіночок, я двічі змахнула ним у повітрі. Двері тихо відчинилися, і в них з’явилася одна з монахинь.

— Чим можу бути корисна, матінко? — пробелькотіла вона, не підводячи очей.

— Принеси, будь ласка, пляшку «Рубінової Пустунки» та два келихи. Шановний гість верне носом від мого чаю, — розпорядилася я.

Монахиня мовчки кивнула, забрала тацю з чаєм і зникла, ніби її й не було.

— Чого ж так грубо? — вдавано здивувався гість. — Я просто з дороги трохи втомився, щоб протистояти твоєму чаю з беладони.

— Не верзи дурниць, — відрізала я. — Немає там ніякої беладони. Я ніколи не використовувала цих квітів у сумішах.

— Ніколи? — розсміявся сивий. — Яскрава донна, мудрість приходить до тебе раніше за старість. А щось більш підходяще за «Пустунку» немає?

— Чого явив перед мої очі свої сивини? — не звертаючи уваги на його усмішку, сказала я.

Коли тобі посміхається цей чоловік, варто ховати гроші та дітей. Що він вкраде — нікому не відомо, але найдорожче варто тримати подалі від його рук.

— Ну, «Пустунка», так «Пустунка», — покривив він вустами. — Хоча витриманий у дубових бочках «Кривавий лицар» більше підійшов би для зустрічі двох втомлених життям старих друзів.

— Не роби з себе старого та втомленого, — відмахнулася я, пам’ятаючи, що він молодший за мене. — Ти сивий від народження. А свої байки розповідай тим, хто ще не втомився тебе слухати.

— Маєш рацію, люба, — розвів руками пан. — Та роки летять усе швидше. Мов палаючий віз, що мчить з гори у стрімку річку. І ніяк мені його не зупинити. Я ж не ти.

Від мого їдкого сарказму його врятувала Фортуна, як і завжди. Білявому покидьку взагалі щастило в житті. Першою вдачею можна вважати те, що я не придушила його власноруч ще малим. Та зараз везіння показало себе з іншого боку: монахиня принесла піднос із вином та нарізаними фруктами.

— Дякую, люба, ти вільна, — подякувала я. — Можеш не чекати на мене. Я сама тут приберу.

— Хай освятить богиня вашу бесіду, — промовила дівчина, тихо зачинивши за собою двері.

— Все. Зайвих очей немає, можна більше не прикидатися, — проводила я її очима, складаючи план розмови.

— Бравіссімо! — заплескав у долоні сивий. — Королівському замку пощастило, що ти зараз не там.

— Замовкни та розлий вино, — я піднялася з крісла та почала розставляти посуд на столі. — «Пустунка» йому не подобається, і «лицаря» подавай. Хто б подумав, що з тебе виросте такий брюзга. Краще подякував би, що я тобі в чай цикути не натрусила.

— Ну чого ти? Ніби й не рідні, — здивувався він. — Тільки не кажи, що не рада бачити старого друга. Тим паче, я з новинами. Хоч і не дуже офіційними.

Чоловік ліниво витягнув сувій, перев’язаний червоною стрічкою. На сургучі біліла печатка з ліліями. Я швидко підвелася та рішуче вирвала його з рук сивого. Розламавши сургуч, я поспіхом почала бігати очима по рядках, упізнавши знайомий почерк.

Очі широко розкрилися, а брови все вище й вище здіймалися вгору. Ти диви, навіть сама написала, а не попросила когось із помічників. Нечувана розкіш! За стільки років — жодного слова, а тут цілий лист.

— Дідько! Делія! — вилаялася я. — Я ж тобі написала, що сама зі всім упораюсь.

Наблизившись до каміну, без зайвих роздумів я жбурнула в його багряний вогонь листа і дивилася, поки він не перетворився на попіл. Перемішуючи золу зі старими спогадами, я відчувала, як минуле розсипається між пальцями. Тим часом сивий розлив вино по кришталевих бокалах і замислено роздивлявся блідими очима насичено-рубіновий напій у світлі ліхтаря. Естет фігов.

— Обставини змінилися, люба, — задумливо проказав він незадоволений тоном червоного в бокалі. — У столиці стався напад на доньку бургомістра. Є свідки, що це було «воно». Ми тепер знаємо ціль. Пан Де Гійяр звернувся до Святого престолу по захист, і Адель відрядила сюди загін Ордену Білої Айстри. Я не міг не приїхати. Тим паче, що річ ішла про твій монастир.

— Анатоль, що я тобі такого зробила? За що ти мене так люто зненавидів? — випалила я. — Я дала тобі все, що могла. Провела кривими стежками крізь терени та звеличила. А ти приходиш сюди зі своїми монахами й цим листом. Ти взагалі знаєш, що в ньому написано? По суті, це індульгенція на знищення цілої купи невинних душ!

— Не називай мене так, — різко викрикнув сивий, але швидко зібрався та за мить вже більш спокійним тоном продовжив: — Я не той хлопчисько, якого ти привезла на континент з-за східних морів. Моє ім’я вже багато років — Густав.

— Я знаю багато твоїх імен. Мені всі сказати вголос, щоб ти зрозумів, що я нічого не забула? — всміхнулася я. — Чому саме ти? Чому не хтось інший?

— Люба, я тут, бо тільки я можу врятувати тебе та твоїх дівчат. Ніхто інший не буде возитися з проблемою, а просто все спалить, — розвів він руками. — Давно був останній землетрус?

— Все я бачу, — криво всміхнулася я. — Ти вже не той переляканий хлопчик, який дивувався високим будівлям, милувався кольоровими вітражами базилік та яскравими тканинами на ринку. А твої манери? Ніби вроджені, як у графських синків. Ти справді вирішив, що мене лякає полум’я?

— Я тут, щоб тебе врятувати, — повторив він, ніби це мало в чомусь мене запевнити. Можливо його нові посіпаки й не здогадувалися, але я точно знала правду. Слова Аксерктана не коштували й задрипаного мідяка, знайденого в канаві.

— Мене не треба рятувати! — вигукнула я й осушила келих вина. — Як завжди, я приземлюся на лапи.

Він виразно поглянув на мене бляклими очима, в очікуванні відповіді, яку прагнув почути. Глибоко видихнувши, я взяла себе в руки та випалила:

— Останній землетрус стався дві ночі тому, в повню. Дуже слабкий, але я його відчула.

— А до цього? — примружив він очі.

— Ще за день по обіді, — відповіла я, трохи подумавши.

— Воно вичікувало повернення, — хижо посміхнувся він. — Звір заганяв здобич у пастку. Хтось із твоїх дівчат пропав?

— Ні, — похитала я головою. — Вони всі завжди в мене на очах.

— А прочани, робітники монастиря чи місцеві? Якісь дивні зникнення? Може, десь із повню тому? — не здавався сивий.

Я задумалася й налила собі ще вина. «Пустунка» виявилася паскудною, з неприємною кислинкою. Під стать гостю: надмірно терпка й різка. Тому пити більше ковтка я не збиралася. Відставила келих і взяла стиглу гронку білого винограду, згадавши один випадок.

— Два маляри не забрали місячну платню. Всі подумали, що вони поїхали по білила й десь застрягли, чи віз зламався. Так їх ніхто й не бачив. Це було приблизно три тижні тому.

— По часу ніби підходить, — задоволено кивнув Гюстав. — Вони повернулися?

— Наскільки я знаю — ні. Але… — почала я, та мене перервали.

— Ось ми й маємо початкову точку відліку та перші жертви, — плеснув він у долоні. — Ти ж знаєш: починати потрібно з великого, а потім вже й люди підходять.

— Гю! — жбурнула я соковиту виноградину в сивого, глузливо примруживши очі. — Тебе ж можна називати Гю? Твоє нове повне ім’я шкребе мені вуха.

Чоловік відкинувся на спинку софи, не розуміючи своєї участі. Скільки імен не обирай — якщо вони тобі не пасують, люди все одно придумають свої. Бідний Аксерктан так цього й не зрозумів. Не ти обираєш ім’я, красеню, а ім’я обирає тебе.

— Так ось, Гю, — задоволено, смакуючи малу помсту, продовжила я. — Якщо ти правий і потвора була викликана, як колись ще скаже великий брехун, два-три тижні тому — це не підходяща фаза місяця. Тоді вже був молодик, а потрібен темний місяць.

— Якби це було зроблено у фазу Ліліт — ми б із тобою вже не спілкувалися за келихом, — він замислено ковтнув вина й узяв скибку персика. — Ти би вже горіла.

— Або б ти пускав криваві бульби з горлянки. Тут така справа — ніколи не знаєш, як обернеться, — я взяла бокал та відсалютувала сивому. Він підняв свій келих у відповідь.

— Добре, що ми порозумілися, — кивнув він, відпиваючи моє гидке вино.

Треба знайти монахиню, яка витягнула це неподобство з підвалу, й нагородити кількома вихідними. Вона заслужила.

— Йди козі у тріщину, — відрізала я, відставляючи келих ганебного вина подалі від себе. — Я йду на співпрацю, бо так хоче Делія. Так що, вибач — нічого особистого. Що пропонує Святий престол?

— А що він може пропонувати? — розвів він руками. — Все, як зазвичай: розібратися, знайти, знищити.

— Стільки років минуло, а фантазії як не було, так і не з’явилася, — похитала я головою. — Нічого наша мамина лялечка так і не навчилася.

— Єдина жінка, що володіє потрібним рівнем фантазії, сидить на задвірках цивілізації та вирощує персики, — він відкусив шматок цього фрукту й продовжив: — До речі, винятково смачні. Яке добриво ти використовуєш? Сльози цнотливих монахинь?

— Смійся скільки тобі завгодно, — спопелила я білявого покидька поглядом. — Але, як ти там сказав? Хоча я сиджу на задвірках, та використовую всі новітні розробки столичних алхіміків.

— Промовка про вовка, — розвеселився він. — Добре, що ти про це згадав. Алхімік вже тут?

— Та якийсь малохольний приїхав, — кивнула я. — Познайомилася з ним десь пів години тому.

— Чудово, — рішуче промовив сивий. — Ти нас представиш.

— Обов’язково, — розвела я руками. — Ти ж читав листа? Я маю всебічно забезпечувати тобі допомогу. Прямо зранку можеш почати пити його кров з першим ударом дзвонів великої башти.

— А що ти сама про це все думаєш? — поцікавився він, крадькома поглянувши на мене крізь бокал червоного вина.

— Думаю, що мала сцикля, яка все це заварила, дуже про це пошкодує, — замислено я цокнула довгим нігтем по кришталю келиха та допила гидке вино одним ковтком. — Ні, я навіть не думаю — я це їй гарантую.

Відставила бокал, я підвелася, взяла ліхтар та повільно покрокувала до дверей.

— Ти абсолютно впевнений, що це хтось із молоді? — запитав сивий мені в спину.

— Вихід знайдеш сам, — кинула я через плече.

Звертати увагу на бурмотіння сивого покидька вже не було потреби. Все, що було потрібно, я вже почула та побачила. Він не вартий уваги, що б він там сам про себе не думав. Нове ім’я і навіть приставка «Ре» в прізвищі не справляють особливого враження. Я теж колись мала все це. Аксерктан лише ще один у моєму довгому списку. Ось тільки в списку ворогів чи друзів? Мабуть, в обох він займає особливе місце. Хитрий перевертень та лизоблюд.

Останні тижні принесли чимало клопоту. Хоча срібні сідини ще не торкнулися мого мідного волосся, я вже не була тією юною пані, що могла витрачати сили, розум і наснагу на усілякі дурниці. Ніщо не вічне, хоч зараз я мала б бути у розквіті своїх сил. Заважала мені в цьому лише Адель. І він не міг це не знати.

— Ще цей недоречний прийом у бургомістра, на якому потрібно виглядати під стать образу жриці богині. Треба зосередитися та у всьому розібратися без зайвих очей, вух та носів. Тим паче — його, — подумала я, крокуючи до виходу.

— А як же прибрати? Ти ж обіцяла тій дівчині, — почула я позаду й мовчки вийшла з кімнати.

Двері тихо зачинилися, залишивши гостя на самоті.