Сновида з Червоного замку

Інтуїція, притаманна кожному лицарю, підказувала, що більша частина сказаного в цій кімнаті — чиста маячня. Не можу стверджувати, що нам свідомо брехали, але правди вистачило б хіба що на шматок хліба намазати, якби вона була маслом. Таке відчуття, що для цієї справи найманців спеціально обирали не за вміння, а за слабкі сторони.

Пан Ре Отін знає про гріхи моєї молодості. Як таке можливо? Не багато в світі знайдеться живих, які зможуть розповісти про часи мого життя в Пенефорісі. І чомусь я впевнений, що сивий має на руках реальні факти, а не лише порожні чутки.

Лучниця — темна конячка, можливо навіть темніша, ніж я. Вертлявий виродок дав зрозуміти, що знає про її секрети, але всі карти на стіл не виклав. Добре, що вона бодай не стала відверто брехати про те, з якого вона загону. Бійці, які носять спорядження, як у неї, працюють групами не більше трьох-чотирьох осіб. Їх не наймають для охорони обозів, щоб махати сокирою та відлякувати грабіжників на дорозі. Погано лише те, що в Ордені Воронячого Ока не знають, чим зараз займається їхня донька. З чуток відомо, що вони завжди страхують своїх, якщо все йде фелідаю під хвіст.

Що до Кальма. Рубаку добрішого за нього я не зустрічав у всьому світі. Якихось особливих секретів він не має, але як дожив до свого віку з притаманною йому простодушністю — досі не розумію. Вправний мечник, гарний вершник, везунчик у всьому. Окрім дівчат. Тяжко йому з ними. Цьому лицарю я довіряю, як собі. Він єдиний з гільдії, хто може довго витримувати мою компанію та з ким я впевнено можу працювати в парі. Рудий вусань міг би легко знайти нормального друга та напарника, але скільки б нас не розводила дорога, ми знову зустрічаємося на перехрестях.

Останнім у списку нашої бідової компанії був алхімік, якому бракувало кількох клепок у голові. Вибух минулої ночі навіть трохи мене налякав. Не знаю, кому він заборгував і навіщо йому стільки грошей. Проте не хотілося б колись дізнатися, що він пішов на корм рибам у столичних каналах. Перспективний хлопчина. Таких шибайголів варто мати в колі знайомих.

А ігуменя? Ох, не проста жінка. Одразу видно, що до того, як стати монахинею, вона довго жила при дворі або має шляхетне походження. Сіре, мишаче вбрання не може приховати в ній витончену пані. За які гріхи її заслали в цю глушину? Можна лише здогадуватися (або прочитати в книзі «Їх розлучила Смерть»=)).

Не встигли двері зачинитися, а я обдумати все почуте — в кімнаті з’явився огрядний немолодий пан у чорній рясі зі шкіряною сумкою в руках. Його густа пожовкла борода та пасма колись пишного волосся були неохайно злохмачені та замазані синіми чорнилами.

— Вибачте за запізнення! — жваво вигукнув з порогу чернець. — Треба було терміново відправити листа до канцелярії Святого престолу з описом нічних подій. Стільки всього сталося, що коротко й не опишеш!

Чоловік почав метушливо ритися в сумці, перебираючи аркуші та сувої. Вони вистрибували з неї, немов цвіркуни з кабатирки, падаючи на килим, проте він не звертав уваги на це неподобство. Чи то наспівуючи, чи то лаючись на бездонну сумку, він мугикав щось собі під ніс незрозумілою мені мовою. Нарешті сумка здалася та дозволила витягти потрібний сувій.

— Мене звати отець Абрахім. Я повірений кардинала Ре Отіна в цій справі, — прокрехтів чоловік. — Його світлість уповноважив мене ввести вас у план дій.

Наблизившись до чайного столика, він посунув філіжанки та чайник і спробував розкласти сувій. Краї пергаменту пручалися, згинаючись з усіх боків. Лучниця не змогла довго на це дивитися та розставила чашки по краях, міцно притиснувши неслухняний сувій.

— Прошу підійти ближче, це треба бачити всім, — очі ченця, попри його поважний вік, горіли нестримним ентузіазмом.

Одним із перших до столика підійшов алхімік і одразу почав водити пальцями по сувою, про щось перешіптуючись із лучницею. Все тіло досі боліло. У грудях болісно відгукувалися наслідки нічної битви, тому зайвий раз рухатися не хотілося. Дрібниці — бувало й гірше. Кальм глянув на мене, розуміючи все без слів. У погляді його блакитних очей відчувався біль. Рудому також добряче дісталося. Я підбадьорливо посміхнувся старому другу та повільно направився до пуфів поруч зі столиком.

На пожовклому пергаменті майстерною рукою були каліграфічно виведені літери з великою кількістю завитків. При певній уяві їх можна було скласти у напис — «Місто Шарт». Намальована зеленуватими чорнилами мапа детально зображала містечко та околицю. Мереживо кварталів і стріли вулиць розходилися від центру до мурів, формуючи малюнок, схожий на витягнуту зірку.

Останньою до столу підійшла матір-ігуменя. Вона стала позаду мене та, споглядаючи з висока, курила люльку. Я через силу спробував піднятися, щоб поступитися місцем, але жінка осадила мене владною рукою. Ранкове сонце, пробиваючись крізь завісу сірого тютюнового диму, грало промінцями на її рудому волоссі. Ігуменя замислено водила мундштуком кістяної люльки по рожевих губах, вдивляючись у мапу.

Так близько настільки розкішних жінок я ще не бачив. Ні, вродливих та гарненьких траплялося вдосталь, та ця була особливою. Горда постава, вузьке обличчя й зелені, мов справжні смарагди, очі змушували згадати мармурові статуї стародавніх богинь. Від жінки плинув легкий аромат вербени, що брав мої думки в полон і позбавляв спокою. У горлянці пересохло, як і вчора, при першій нашій зустрічі. Але цього разу від її близької присутності в мене став не лише ком у горлі. Ставало саме серце.

«Нічого хорошого з цього не вийде, навіть можеш не думати», — сказав я собі.

Щоб позбутися хвилюючих думок про її пухкі губи, я вирішив відволіктися та поспіхом перевів очі на мапу. Огрядний монах вже кілька хвилин завзято про щось розповідав, вказуючи на мапу. Треба хоча б кінець його розповіді почути.

— Його світлість просить вас через мене тримати його в курсі справ і передавати листи з новинами щовечора. Все зрозуміло? — не замовкав чернець. — Я запрошений до бургомістра як астролог. Буду складати натальні карти з річним соляром для молодят. Ви зможете знайти мене в маєтку бургомістра на поверсі прислуги.

— Отче, перепрошую, — перебив я ченця. — То що саме нам треба робити?

Лучниця зневажливо закотила очі, Кальм насупився, алхімік захихотів, а отець Абрахім жваво заторохтів:

— Як я вже казав, Шарт стоїть на енергетичних лініях. Ось вони йдуть зі сторони гір крізь усе місто, — ткнув він гачкуватим пальцем у одну з пунктирних ліній, що проходили крізь місто й губилися на краю мапи. — Якщо нам вислали правильну мапу, а канцелярія Святого престолу рідко помиляється в таких справах, то першочергово треба обстежити ось цей трикутник, — ткнув він пальцем у пагорби за містом. — Цей квадрат із пусткою, — обвів місцину в полях західної окраїни. — І ось це коло в центральній частині міста.

— У місті є три великі енергетичні ламки, — продовжила свою розповідь ігуменя, спершись на моє здорове плече.

Від дотику її м’якої руки по шкірі пробігли блискавки, і я через силу змусив себе не повертати голову. Навіть не дивитися в очі та тонку шию рудої лебідки. Ще б вуха закрити, щоб не чути її глибокий голос, та якщо я це зроблю — мене неправильно зрозуміють. Але й Маджері не всі зрозуміли, тому вона вирішила пояснити:

— Ламками ми називаємо місця, де перетинаються продні енергетичні лінії. Будь-який обряд подіє там утричі сильніше. Навіть якщо його виконуватиме останній незграба, енергія землі зробить усе сама. Треба оглянути ці місця та пошукати залишки ритуалу.

— Чим це може допомогти в справі? Той, хто проводив обряди, міг прибрати всі сліди після себе, — спитав алхімік.

— Ритуали завжди лишають сліди, навіть якщо ви їх не бачите. Отче, Святий престол вислав амулети, які просив Гюстав? — запитала ігуменя у ченця.

— О! Так, матінко, дякую, що нагадали, — пробелькотів чернець і почав щось шукати у своїй сумці. — Ось вони.

Чернець дістав оксамитовий мішечок і виклав на стіл кілька підвісок із камінцями молочного кольору. Алхімік узяв одну в руку та почав роздивлятися. На світлі, з першого погляду звичайний камінець заблищав блакитним сяйвом.

— Це риб’яче око, адуляр. Не надто дорогий, але все ж дорогоцінний камінь. Його ще називають місячним каменем. Навіщо він нам? — поцікавився він.

— За святим письмом богиня має два різні ока. Праве — це сонце, а ліве — місяць, — відповіла ігуменя. — Золотим, сонячним оком вона дає силу всьому живому. Його ототожнюють із цитрином або андезином. Інше око, місячне, дозволяє богині бачити потойбіччя — мерців, духів, демонів та іншу нечисть, щоб запобігти їм пройти в наш світ. З цим оком асоціюють усі види адулярів та селеніт.

Алхімік приклав камінець до ока й спробував подивитися крізь нього, наче крізь монокль.

— Але камінець непрозорий, — зробив він висновок. — Як крізь нього дивитися?

— Не треба сприймати мої слова буквально. Не все в світі таке ж приземлене й матеріалістичне, як ваші погляди, — з іронічною посмішкою похитала головою ігуменя. — Адуляр — символ кристальної чистоти, досконалих знань та високої моральності. Він реагує на присутність потойбічних сил. У місці, де проводили обряд, або поруч із надприродними створіннями він дасть про себе знати.

— Як на мене, для мінералу він і зараз занадто теплий, — зазначив хлопець і здивовано глянув на Маджері.

— Звісно, він зараз теплий, — роздратовано гаркнула жінка, вціпившись нігтями в моє плече. — Храми та святі місця — осередки божественної сили. Те, що він трохи теплий, — цілком нормально в цьому випадку. Турбуватися слід тоді, коли він пектиме так, що до нього неможливо буде доторкнутися. Повірте, ви це відчуєте.

— Чого тоді все місто не завісити такими чарівними камінцями? — скептично спитав Кальм.

— Все місто? — округлив очі чернець. — Кожен із таких камінців — рідкісний зразок. Бачите, як у них блиск сходиться хрестом? Таких усього кілька десятків у власності Святого престолу. Ще приблизно стільки ж зберігається в королівській скарбниці. Не загубіть їх — вони дуже цінні.

— Чому він ще не прикрашає шию пані Летиції? — поставила влучне запитання лучниця.

Ігуменя важко зітхнула, переглянулася з ченцем і відповіла:

— Ми вже пробували. Вона не може його носити. Щойно вдягає — втрачає свідомість. Тому їх носитимете ви.

Лі замислено взяла зі столу один із амулетів та потерла камінець пальцями. Він був розміром із ніготь на великому пальці. Блідий та невиразний самоцвіт, який навіть прикрасою назвати важко. Верхній частині камінця надали клиновидну форму, а нижній — випуклу.

Ювелір чи сама природа постаралися висвітлити в нижній частині камінця іризацію блакитно-синіх відтінків. Той самий перелив, що утворював два перехрещені промінці, схожих на хрест. З першого погляду — звичайний кабошон, хоч і чудернацький. Дівчина вдягнула його на шию, сховавши під сорочку. Алхімік та Кальм зробили те саме. Я потягнувся за останнім, скривившись від болю. Ігуменя співчутливо похлопала мене по плечу м’якою рукою.

— Для початку треба знайти місце. Знаючи його, можна спробувати відстежити виконавця, — завершив промову чернець.

— Чудово, тоді я почну з пагорбів, — сказав я та спробував підвестися. Рука ігумені з силою стиснула моє плече.

— Ніхто нікого не відпускав. Поки я вас не огляну та не зроблю перев’язку рани, ви не залишите цю кімнату, — нігті жінки залізними клинками впилися в мою шкіру, змусивши подумки зойкнути. Сталева леді мала напрочуд міцну хватку. Перед такою краще відразу схилити голову та не пручатися. Все одно все станеться так, як вона забажає.

— Тоді піду я, — радісно посміхнулася Лі й підвелася з софи.

— Сядьте на місце, юна леді, — зупинила її Маджері. — Ввечері за вами заїде карета графа Де Сіза та відвезе до Червоного замку, знайомитися з новою кращою подругою. А до того у вас за графіком лазні, стрижка та примірка нарядів. Вас не повинні бачити в місті без належного образу. Це зіпсує всю легенду.

Лучниця розчаровано плюхнулася на софу, загубивши посмішку та весь ентузіазм. З її кислого виразу обличчя можна було б зробити чудову есенцію лимонного оцту.

— Мені також треба підтримувати легенду та образ жертви. Це важко робити, сидячи за мурами монастиря, — сказав алхімік. — Я почну з центру міста та ринкової площі: прогуляюся, роздивлюся місцеві красоти, загляну в аптеку. Тільки спочатку поснідаю, бо після вчорашнього сиру в мене й макової роси в роті не було.

— Чудова ідея, нічого не маю проти, — вперше за весь час розмови ігуменя Маджері всміхнулася йому. — Сніданок ви вже пропустили, але вас нагодують. Столова в сусідньому крилі, яке ви, на щастя, ще не встигли спалити.

Алхімік потупив очі, помітно розгубився, розкланявся та мовчки пішов.

— Шановні пані та панове, якщо маєте якісь питання, прошу їх ставити, — сказав огрядний чернець.

— Мені одразу вирушати до замку чи разом із Лі ввечері? — спитав Кальм.

— Дівчину не повинні бачити поруч з вами разом, поки вас офіційно не представлять, — владно промовила ігуменя. — До обіду ви з палугом встигнете дослідити пустку, а потім прибути до замку.

— Чудово, тоді я також поснідаю й піду в розвідку, — радісно мугикнув Кальм, підбадьорливо підморгнув мені та швидко покинув кімнату.

Ігуменя нарешті відпустила моє багатостраждальне плече, попрощалася з ченцем, взяла в руки бронзовий дзвіночок та двічі їм махнула в повітрі. Двері відчинилися і на порозі з’явилася гарненька молода дівчина з довгими золотавими косами.

— Дякую, що завітала, Дезі, — привітно кивнула їй Маджері. — Будь ласка, супроводи нашу гостю до лазень і допоможи відмитися після довгої дороги. Після цього вас чекатиме сестра Роза на примірку суконь. Ти добре обізнана у столичній моді, тому оглянь гардероб, який привіз пан бургомістр, і підбери відповідні наряди.

— Матінко, я не думаю, що зможу чимось допомогти, — з сумнівом відповіла дівчина, зверхньо оглядаючи лучницю. — Дуже складний випадок.

— Афродезія! Я не прошу тебе думати! Просто виконуй те, що кажуть, — суворо наказала ігуменя. — Коли вона ввечері прибуде до Червоного замку, ніхто не повинен розпізнати в ній бродячу найманку. Прослідкуй, щоб Роза встигла підігнати сукні по фігурі. Якщо не впораєшся — нарікай на себе. Ти все зрозуміла?

— Так, матінко. На все — воля богині, — улесливо кивнула дівчина, зробивши граціозний реверанс.

— Раз усім усе зрозуміло — то вперед, — владно махнула рукою Маджері, — У вас мало часу на збори

Лі потягнулася й позіхнула на весь рот, мов голодний фелідай. Потім ліниво підвелася з софи та кинула молодої дівчини:

— Спочатку мені треба забрати свої речі. Вони знадобляться для роботи.

— Як скажете, пані, — покірно відповіла дівчина, посміхнувшись.

Лучниця хмикнула. Дівчата зникли за білими дверима, залишивши нас із ігуменею на самоті. А потім сталося те, чого я боявся найбільше. Вона нарешті подивилася на мене та тихо прошепотіла:

— Знімай сорочку, лицарю. Час з’ясувати, з якого тіста ти зроблений.