Глава 25. Лицар жезлів

Глава 25. Лицар жезлів

Передбачення від карт: «Лицар Жезлів сповнений енергії вогню, яка може вас надихнути на дії. Ваш бурхливий темперамент дасть про себе знати, або ж ви потрапите в ситуацію, де вируватимуть справжні пристрасті. Сьогодні ви можете дати волю своїм почуттям і діяти за велінням серця. Головне не будувати далекоглядних планів. Вогонь швидко спалахує, але й швидко згасає»

Владі цієї жінки неможливо було пручатися, але мене хвилювала не лише врода рудої діви. Незрозумілим чином вона встигла заполонити мій розум, змушуючи згадати себе колишнього — відчайдушного та зухвалого молодика, що з головою пірнав у будь-яку авантюру та смакував життя на повну.

Мимоволі руки самі потягнулися розстібати ґудзики побитої життям та латками сорочки. Запасну брати з собою в дорогу я не бачив сенсу. Тому, коли моя єдина залишилася лежати закривавленим ганчір’ям на підлозі лазарету, довелося позичити у Кальма. Я знав, що цей легінь завжди бере запасну про всяк випадок. Розмір не сильно підійшов, але вибирати було ні з чого. Чистюля сраний. Краще б відгодувався трохи, а не думав про лахи. На дорозі ніхто не звертає уваги, у що ти вдягнений. Всім байдуже, навіть якщо від тебе тхне гірше, ніж від коня. Ця думка та присутність ігумені поруч викликали тремтіння в ногах.

«Треба буде на ярмарку купити нову сорочку та вибрати щось із білизни. У ронів точно знайдуться пристойні речі по нормальним цінам», — майнула в голові думка.

Ні, не те щоб я сподівався, що така розкішна жінка зверне увагу, але хоча б не прикриватиме ніс хустинкою, коли перебуватиме зі мною в одній кімнаті. Я поклав сорочку на бильце софи та рівно випрямив спину. Рани боліли як ніколи, і, здається, я почув тріск швів. Стиснувши зуби, я одягнув звичну кам’яну маску, щоб не показувати їй свій біль.

Тим часом Маджері підійшла до каміна, запалила курильницю з пахощами, витягла кілька пляшечок із шафки та присіла на столик навпроти мене. До аромату вербени додалися нові ноти. Вони нагадали мені теплу морську ніч, коли місяць у повні, а море пахне темрявою та свободою. Я намагався згадати, коли востаннє мився, та провсяк випадок трохи відсунувся від неї.

— Сидіти, — суворо наказала вона, неправильно зрозумівши мої рухи. — Всі ви, чоловіки, однакові: як битися — то перші, а коли діло до лікування доходить, то волієте втекти та згинути десь під мостом від запалення або кровотечі, — невдоволено сказала вона, вирішивши, що я злякався перев’язки.

«Нехай краще думає, що це так, ніж те, що я соромлюся», — подумав я, потупивши очі.

Не до лиця лицарю соромитися жінки. Навіть такої вродливої. Ігуменя, здається, не звернула уваги на мої душевні муки, лише придвинулася ближче та провела рукою по голому торсу.

— Які чудернацькі татуювання. Це робота острівних майстрів?

— Так, матінко, робив у порту Ман‑Піноа, — через силу видавив я, коли вона торкнулися припухлих країв рани.

— Ми самі в кімнаті, можеш назвати мене на ім’я, — задумливо прошепотіла вона. — Вони щось означають для тебе чи просто для краси робив?

— Деякі — це нагадування про помилки юності, інші — на добру пам’ять, — знизав я плечима.

Жінка повільно водила рукою по краях татуювання, повторюючи його символи. Від дотику її ніжних пальців лоб і шия підступно спітніли, а серце сполоханим горобцем заколотилося в грудях.

— Красиво зроблені, майстер знав свою справу, — оцінила вона. — Розкажи мені, звідки вони в тебе?

— Ця історія була давно та не варта вашого часу, — прошепотів я у відповідь.

— Мій час — це мій вибір. Не роби його за мене, будь ласка, — її очі, кольору зеленого теплого моря, пронизливо поглянули на мене. — Це було тоді, коли тебе кликали Гроза морів?

Я зрозумів, що пропав. Сивий покидьок їй усе розповів. Вона зненавидить мене, чи ще гірше — зробить вигляд, ніби мене не існує зовсім. Слова лише нашкодять. Проте, здається, вона й не очікувала відповіді.

Маджері обережно розв’язала почервонілі бинти, взяла глечик і почала змащувати рану жовтою тягучою маззю, тихо наспівуючи собі під ніс. З кожним куплетом її чудернацької пісні біль починав стихати, ніби лякаючись незрозумілих слів стародавньої мови та пахучих трав’яних ліків.

— Малюнки зроблені з любов’ю. Таку красу не варто постійно ховати під сталевими обладунками, — промовила Маджері, закінчивши співати.

— Якщо не носити обладунки, то потім доводиться носити шрами, — всміхнувся я.

— Я вже, наче, казала, що вони швидко загояться та будуть тобі пасувати, — кинула вона на мене зацікавлений погляд. — Не люблю показну мужність, але це інший випадок. Ти заслужив їх у нерівному бою.

— Чому в нерівному? — я здивувався й зніяковів. — Мені допомагали.

— Авжеж, — погодилася жінка. — Розкажи, як усе було. Я вже чула розповіді інших, але мені потрібно більше.

Вона витягнула кістяну шпильку з волосся, і руді локони розсипалися по плечах вогняним водоспадом. Потім нахилилася та ще ближче присунулася до мене. Ніжні блідо-рожеві губи майже торкнулися моїх, а гарячий подих залоскотав обличчя.

Переді мною була не монахиня — сирена, сяюча діва, богиня ранкової зорі та західного вітру. Вона дивилася так, що я почервонів усюди, де тільки міг. Щоб хоч якось відволіктися від глибокого нервового збудження, я почав розповідь.

— Наснився поганий сон із мого минулого. Я від цього прокинувся.

— Який сон? Розкажи мені, — продовжувала шепотіти Маджері, повільно наносячи мазь на мої рани.

— Я був у трюмі корабля, який затоплювала вода. Судно скрипіло, мов старе корито, та розвалювалося на частини, затягуючи все в гості до морського диявола. Я пробував пробратися до виходу серед плаваючого моряцького непотребу, але пересуватися було важко, ноги ледь слухалися. Коли я нарешті дістався до дверей і відчинив їх, то там був не вихід, а комора. В коморі стояла червона шухлядка. Доторкнувшись до неї, я зрозумів, що вона дерево залите кров’ю. Через силу наважився відкрити її, а там серед коштовностей лежала Рука слави.

— Рука чого? — здивувалася свята діва.

— Це така моряцька байка, — зам’явся я. — Коли хтось із моряків починає бунт на кораблі, а команда його не підтримує, то капітан повинен стратити бунтівника на щоглі, щоб відбити дурні думки в інших та показати свою владу. Після цього мерцю відрубують ліву руку, висушують на сонці та використовують як підсвічник. Ну, і ще дещо з нею роблять…

— Як цікаво. Що саме? — округлила вона очі.

Я зупинився на мить, обдумуючи, чи варто жінці таке чути. Аромат солодкої вербени, червоних квітів, пахощів і чогось неземного заволодів моїми думками та наполягав продовжувати розповідь.

— Є замовляння, яке знають тільки капітан і старпом. Його треба промовляти, тримаючи Руку слави, — відкрив їй я страшну моряцьку таємницю.

— Тільки легенда?

На мій подив, вона не злякалася та не скривила свій гарний носик від меротних подробиць, а лише посміхнулася. І цього разу її усмішка не була іронічною чи отруйною. Вона сяяла на вустах, ніби бліки сонця у воді.

— Рука небіжчика вкаже загубленому кораблю вірний шлях, допоможе обійти ворожу флотилію чи оминути шторм. Вона безпечно проведе крізь рифи та покаже, де знайти жирну здобич…

Крок за кроком я відкривав Маджері заборонені моряцькі секрети, які не мали виходити за межі палуби, та не розумів, чому більше не соромлюся свого минулого. В зелених очах рудої діви спалахували золоті промені сонця, і це діяло на мене мов заспокійливе.

«До біса, хай думає, що хоче», — майнула в голові відчайдушна думка. — «Минулого не змінити, і варто спробувати жити далі».

— Вона привела тебе до здобичі? — примружила очі руда діва.

— Так, до найбільшої, — видихнув я.

З кожним сказаним словом спогади виринали з темних глибин пам’яті, мов великі сліпі риби, які давно не бачили денного світла. Багато років я ховав їх у сутінках свідомості та оминав розмови про своє минуле. Навіть Кальм не знав усіх подробиць, а з ним я був чесним, як ні з ким із живих. Її зелені очі запалили ліхтар у темній кімнаті мого розуму, розвіявши сумніви та страхи.

— Що сталося далі? — тихо спитала Маджері.

— Руку слави спалили під час заколоту, а мене викинули за борт у Бухті Трьох Смертників, — відповів я, — Я довго плив і пощастило. Приплив виніс мене на берег живим. Після цього моє везіння закінчилися, як і сон.

— Але ж ти тут зі мною. Живий, хоча й трохи подряпаний. Хіба цього замало? — примружила очі жінка. — Іншим минулої ночі пощастило менше.

— Скільком? — зацікавлено запитав я. У зелені її очей спалахнули золоті іскри ранкового сонця.

— Чотири монаха зі свити Гюстава не зустріли світанок. Серед них були вправні воїни, тож тобі й досі щастить, лицаре. Принаймні з друзями, — посміхнулася вона.

Я оцінив іронію долі. Одні друзі мене зрадили, відправивши на смерть у воді, а інші врятували в битві полум’ям.

— Розкажи, що було після того, як ти прокинувся, — м’яко попросила вона, відволікаючи від важких думок.

— У кімнаті смерділо тухлятиною, через що я й прокинувся, — крізь марево її аромату я поволі згадував минулу ніч. — Я підвівся, щоб подивитися, що так тхне, та побачив за вікном тінь. Рікон міцно спав, і це мене здивувало. У палугів дуже чутливі вуха та ніс, він мав би почути перший. До вікна щось тулилося та скреготіло, мов комаха, брязкотом порушуючи тишу. Поки я роздивлявся, що воно таке, прокинувся алхімік і почав волати, як не в себе. Спочатку я жбурнув у вікно стилет, а потім схопив сокиру та вистрибнув. А що було далі — ви й так вже знаєте.

— Ти справді безстрашний лицар, якщо не боїшся стрибнути у невідомість темної ночі. Можна глянути на той стилет? — палко видихнула мені у вухо Маджері. Від її гарячого подиху серце почало вистрибувати з грудей, і я захитав головою.

— Останній раз я бачив його в руках алхіміка. Мабуть, ніж і досі в нього, — прошепотів я у відповідь. — Рікон гнав тварюку до млина. Потвора рухалася так, що я навіть не можу описати. Ніколи не бачив, щоб хтось пересувався так швидко, ніби плив над землею, мов туман.

— Як туман, кажеш? Цікаво, — зелені з золотом очі примружилися, мов у дикої кішки.

— Спочатку я бився сам. Махав сокирою, але не міг здолати потвору. Потім Кальм примчав із Левиною, і ми почали заганяти її до млина.

— Опиши, як ця потвора виглядала. Який мала запах? Які звуки видавала? — м’яко попросила жінка.

— Запах? Вона смерділа, як дохлий кінь, що пролежав три дні на сонці. І ще був запах на кшталт сірки чи чогось подібного. Все повітря ним просмерділо. Я й без палуга, лише по запаху, зміг би взяти слід, коли ми блукали в темряві. І ще вона крехтіла та стрекотіла, мов цикада.

— Стрекотіла? — здивувалася Маджері. — Ти нічого не переплутав? Може, переплутав зі скрипом млина?

— Я абсолютно певен у тому, що чув і бачив. І зараз цей звук стоїть у мене у вухах, — вивів я.

— Добре, якщо так, — відповіла вона й віддалилася.

Десь у глибині серця вколов пекучий біль розчарування. Я не хотів, щоб вона йшла, а навпаки — бажав стиснути її в обіймах і ніколи не відпускати, вдихаючи знову й знову її аромат. Але так не буває. Як показує життя, бідні лицарі нікому не потрібні, якими б шляхетними ми не були.

— Тобі пощастило, ти потрапив у правильні руки, — її слова прозвучали майже як вирок.

З цими словами вона ще раз провела пальцями по довгих смугах поранень, змащених жовтою маззю. Я відчув лише її лагідний дотик, без болю. Її вже не існувало. Біль розчинилася в ароматі вербени, потонула в глибині зелених із золотом очей та моїх бентежних почуттях.

— Краще моїх дівчат ніхто б тебе не зашив у всій окрузі. Ще болить? — спитала вона, закриваючи пляшечку мазі.

— Ні, Маджері, ви просто чарівниця, — кивнув я. — Дякую вам за все.

— Чудово, — жінка кивнула мені у відповідь і встала. — Богиня дарує зцілення всім, хто цього потребує.

Аромат вербени зникав, як ранковий туман над морем. Я гучно втягнув повні легені повітря, бажаючи ще раз його відчути і закарбувати в пам’яті. В останнє насититися їм вдосталь, перед тим, як попрощатися.

Переді мною знову стояла проста жінка в сірому, мишачому вбранні з важкою золотою печаткою на вказівному пальці та зеленими браслетами на зап’ястках. Богиня зорі розтанула останнім променем сонця на заході, сховавшись за білим мереживом комірців сукні. Зникли навіть золоті іскорки в її очах, перетворивши звабливу морську зелень на звичайний колір трави. Красиво, але вже не те.

— Візьми мазь на столі й обробляй щодня рани. Якщо цього не робити, від запалення рана буде гноїтися та почнеться жар. Запам’ятай, рану мочити не можна. Якщо раптом будеш митися — роби це обережно, — владно промовила ігуменя. — Твій палуг уже мав би прокинутися. Трави, якими я його напоїла, діють лише кілька годин і вже повинні перестати діяти. Якщо я правильно розрахувала дозу ліків, то він уже на ногах і чекає на тебе. Тож ви можете починати обстежувати пустку.

Все було саме так, як я й гадав. Переді мною знову стояла владна голова монастиря. Марево божественної діви зникло назавжди. Мабуть, треба звертатися до неї згідно з саном та забути ім’я, як солодкий сон. Я втупився очима в мапу, розмірковуючи, чому не наважився відчути смак вербени на її губах.

— Так, матінко, — розчаровано вимовив я. — Як скажете.

Розуміючи, що вже надто довго дивлюся в одне місце, я почав уважніше розглядати мапу на столі. Коли ми обговорювали її з ченцем, я не звернув належної уваги на деталі — думав лише про руку на моєму плечі. Тепер настав час зрозуміти, чого саме вимагає від мене замовник.

— Матінко, це ж ваш монастир? — спитав я, ткнувши пальцем у місце на мапі.

Ігуменя лише кинула короткий погляд і відразу кивнула, без жодних вагань, ніби знала кожну стежку й камінь на цій землі.

— Так, а що? — її голос був рівний, майже байдужий, та щось мені в ньому не сподобалося.

— Судячи з того, що я бачу — енергетичних ламок, чи як там отець називав ці перехрещені лінії, не три, а чотири. Остання знаходиться на території вашого монастиря, — промовив я, уважно водячи пальцем по мапі.

Вона піджала губи, намагаючись приховати здивований вираз обличчя, повільно підійшла до софи й присіла на її бильце — так близько, що я відчув легкий рух повітря від її сукні. І запах вербени… Він повернувся на мить, нагадавши, що десь у сірому вбранні все ще ховається богиня.

— Нічого дивного, більшість храмів побудовані в таких місцях, — пояснила вона. — Вони позначені не лише на мапах. Ченці старої віри ставили на енергетичних ламках білі мармурові шпилі. Там вони приносили жертви своїм богам. Але ми, жриці богині, так не робимо! Ви з друзями бачили один такий на нашому подвір’ї. А чого ти питаєш?

— Територію монастиря хтось обшукував на залишки ритуалів? — поцікавився я, намагаючись приховати хвилювання.

— Гюстав та його монахи зробили це в першу чергу, — спокійно кивнула вона. — Учора, одразу після того, як приїхали.

«Чудово. Почнемо з того, що не знайшов або не захотів помітити сивий виродок», — подумав я й уклонився їй. — Дякую вам, матінко. Я майже захотів частіше отримувати поранення.

— Обережніше з вашими бажаннями, пане лицарю. Вони мають звичку збуваються, — іронічно відповіла вона.

Коротко попрощавшись з ігуменею, я мовчки вийшов за двері та подивився у вікно. Гарячі промені сонця, проходячи крізь різнокольорове скло вітража, остаточно розвіювали в свідомості хтивий морок.

День йшов до обіду. Обов’язково розповім про все це Кальму. Цікаво, як він відреагує на те, що його друга нахабно зваблювала монахиня, аби витягнути потрібну інформацію. І що саме вона хотіла дізнатися? Для чого була ця вистава?

Я розсміявся, уявивши, як витягнеться обличчя рудого від цієї історії. Може, навіть і не повірить, та вирішить, що я його дурю. Проте спершу я заберу Рікона, помиюся та завітаю на ринкову площу. Треба переодягнутися в щось пристойне та пошукати вербенову олію.

На пам’ять про неї.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Мавка (Ганна Заворотна)
22.05.2026 11:22
До частини "Глава 25. Лицар жезлів"
Спойлер!
Не певна, що ігуменя та сірий кардинал настільки на протилежних кінцях гри А землетрус викликав той обряд Король проти бургомістра, бо той торгує дорогоцінним камінням і хоче розширити бізнес. Тоді чому королева крадіїв хотіла отруїти алхіміка Хто за кого?
⋯
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Кіт Анатолій
    22.05.2026 13:49
    До частини "Глава 25. Лицар жезлів"
    Спойлер!
    Дуже не хочу спойлерити, але Ви дуже уважна читачка. Тому знімаю перед вами капелюх та роблю низький уклін. Король пішов проти бургомістра, бо його сім'я володіє правами на торгівлю самоцвітами. Король хоче підім'яти цей бізнес під себе, але робить це не своїми руками. У відркиту грати проти вассалів собі дорожче, тому він залучає приспішників. Землетрус стався, бо королівські найманці почали робити підриви в копальнях. Королева крадіїв вирішила отруїти алхіміка, бо дехто з Червоного замку вирішив, що він небезпечний і може завадити справі.
    ⋯
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Мавка (Ганна Заворотна)
    22.05.2026 13:57
    Спойлер!
    Самі найняли та самі вирішили отруїти Але ж як гарно найманці роблять підкопи - паралельно з діяльністю викликаної примари, що має набути тіла. Софіко все ще підозріла
    ⋯
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Кіт Анатолій
    22.05.2026 14:01
    Спойлер!
    Найняв їх бургомістр, але не всім це рішення сподобалося. Коли на гральній дошці з'являються нові фігури, їх хотят швидко позбутися
    ⋯
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше