Кохання у повітрі

“Гей, хлопці й дівчата, чули новину? Наче винайшли нові інгібітори, які вбивають пасивний К-вірус з гарантією вісімдесят відсотків, навіть якщо він вже всередині організму.”

“Та ну, маячня й брехня.”

“Новина з теренів колишньої Британії, так що не заперечую…”

Нинішні дженерики, за даними офіційно визнаних досліджень, діяли вже у п’ятдесят відсотків випадків зараження вірусом-трансфером “Кохання в повітрі”. Остання таблетка з п’яти прилипла до стінки горла і Василь закхекав. Відразу ж навколо його робочої зони місця стало побільше.

“Панченко, ти шо оце, хворий на роботу приперся? Порушуєш робочий процес, га?!”

“Петро Веніамінович, та то, кхе, таблетка не в те горло потрапила, кхе. Вибачте.”

“Дивись мені, юначе. Бо якщо хтось з новачків в декрет піде — тобі керівництво голову зніме. А як старожили — то мені”

Слова шефа проштовхнути вперту таблетку всередину краще за ковток води. Василь здригнувся: та нізащо в світі! Де він ще знайде подібний чудовий колектив у нинішні буремні часи? Лише уявіть: окремі закриті бокси для кожного працівника, дозволяється носити маски й рукавички хоч цілий день і ніхто, жодна душа, не загигоче — і при цьому поруч живі люди, які розмовляють, регочуть, пліткують, бігають палити (в позаминулому році адміністрація розщедрилася на п’ять окремих витяжок — директорка пустила сльозу за підлітковими роками, коли могла тріпатися з однолітками на курилці замість уроків, ще без страху отримати “кіндер-сюрприз” від найлепшої подруги). І створюють той самий вайб, який не досягти жодними голограмами технологій віддаленого спілкування.

Хоча за все доводилося платити двогодинним велотуром туди й назад п’ять днів на тиждень — офіс був у чорта на рогах, в промзоні; хоча автобус і зупинявся в десяти метрах від входу, але мало хто з колег-олнодумців (і точно не Василь) ризикували ним скористатися. А для придбання навіть бевешного літаючого авто потрібно було звідкись надибати гроші. Платня була — на межі виживання; добре, що на однокімнатну для нашого хороброго паладина розщедрився тато (незважаючи на те, що тому катастрофічно не щастило з К-вірусом вже вп’яте за останній десяток років, до принципів первістка він ставився з розумінням і нечуваною толерантністю). Коротше, враховуючи соціальні плюшки, не в Василевому амплуа було скаржитися.

Сьорбнувши каву востаннє і викинувши одноразовий стакан до урни, він натягнув маску назад на ніс і повернувся на робоче місце. Сьогодні кров з носу треба було виконати замовлення, над яким закляк ще з минулого понеділка. Три тисячі листівок до дня Святого Валентина. З витребеньками у формі мереживних сердечок, бантиків, орігамі у формі квіткових букетів. Скрапбукінг, ручна унікальна робота, трясця його матері!

Якби Василю у школі сказали б, що його найнеулюбленіший предмет — творчість, пекельна дрібна моторика і безодня терпіння, — стане саме тим ремеслом, яке дозволить йому існувати в цьому божевільному світі, та ще й з відносним комфортом — він би лиш зітхнув тяжко. Що вдієш, з іншими предметами було ще тяжче. А за старанність і вправність маленького Василя хвалили. Пророкували “піде на завод, буде мікрочіпи складати, багатим буде”. Але фатальне нерозуміння математики і фізики перекреслило світле майбутнє науковця-розробника нанівець. А відсутність креативності — кар’єру вільного митця. Залишалася механічна складальна робота, однак останній завод мікрочіпів остаточно автоматизували ще до його народження. Можна було пошукати щастя в іншопланетних колоніях, але… базова вимога для претендентів “активна готовність до розмноження”, брр!

Влаштуватися у контору, яка займалася виконанням дрібних хендмейд замовлень, стало неймовірною вдачею. А те, що цей бізнес декларував “гарантія від випадкового запліднення — 100 відсотків” — взагалі подарунком долі.

Дві тисячі сімсот валентинок Василь вже зібрав, залишилося трошки. Потрібно було спішити: найстрашніший день у його житті мав відбутися вже в цю п'ятницю, а листівки очіувалися вже на вівторок (тобто на завтра).

До обіду довелося поміняти п’ять пар рукавичок — паскудний клей лип до всього, окрім паперу. Розліпиш пальці, розірвеш рукавичку, ШІ-наглядач підніме алярм. Валентинка — у смітник, Василю — штраф, Петру Веніаміновичу — привід нагримати на підлеглого. Краще поберегтися. Дві тисячі сімсот двадцять дев'ять, дві тисячі сімсот тридцять…

Мікроскопічний сріблястий гліттер підступно пробрався за маску і настирливо полоскотав волосину в носі Василя. Він підвівся з місця, рвонувши до балкону, де на курилці була встановлена рятівна витяжка. За нещасливим збігом обставин його колега Ганна якраз встала з крісла у своєму кубику, тримаючи в руках свіжовиготовлену пачку готових валентинок. Розчепірені лікті Василя, який відчайдушно затуляв рота, щоб не чхнути посеред робочого простору, штурхнули цю пачку у точку балансу…

Паперові прутні (товщині й довжині яких позаздрили б і порноактори), кокетливо прикрашені імітацією пірсингу з сердечком-намистинкою, майнули в повітря і розлетілися по підлозі в різні боки, неначе палички для східного ворожіння. Не маючи жодного уявлення про ритуалістику, Василь спинним мозком відчув, що розклад був геть не добрим.

“Ах ти ж скотина! Вся моя робота на смітник! Покидьок!”

Бліда від несамовитої люті, Ганна спопеляла очима Василя, немовби пропалюючи в ньому дірку. Навіть бажання чхнути кудись випарувалося під загрозою стресу.

“Вибач…”

“Що ти там мимриш? Ах, “вибач”! А може, ще й зарплату за зіпсоване замовлення компенсуєш? Та щоб ти п’ятірнею завагітнів, придурок”

Оце вже було нечесно і образливо. За якісь валентинки-прутні — таке побажання… Але щось у Ганни було, якась така потужна альфа-харизма, що її навіть Петро Веніамінович намагався зайвий раз не чіпати без причини. Куди з нею зачіпатися бідному Василю…

“Ну, Ганнусю, пробач, я ненавмисне, дуже-дуже було потрібно на балкон, щоб не зіпсувати моє замовлення чиханням…це все паскудний гліттер…”

Аж тут до місця виробничої трагедії нарешті дістався шеф і аж схопився за серце.

“Макаренко! Віп-замовлення! На сьогодні! Йой, що ж це коїться-то… Що ж ви такі незграби всі, як я маю тепер виправдовуватися перед клієнтом і Надією Валентинівною?”

Низенький, кругленький як пончик, Петро Веніамінович і сам ще був тим слоном у магазині фарфору. Скільки замовлень він спортив, з сорочої цікавості тицьнувши пальцем без рукавички (керівник не переносив зпітнілих долоней і за дивним робочим регламентом не був зобов'язаний носити перчатки на робочому місці) — не злічити. Але він керівник департаменту, йому дозволено, висока посада і мама (та сама Надія Валентинівна, головний директор компанії) — чудове виправдання.

Сірі очі Ганни звузилися. Схоже, розклад паперових прутнів передбачав, що лихо буде глобальним.

“Незграби? Це все Панченко винен!”

“Ой, та не насідай на бідного хлопчину, тебе послухати, так Василько у тебе в усьому винен. Треба обережною бути, ти ж дівчинка, леді, маєш бути граціозною, як кішечка…”

Ой-йой. Оце влипли. Затиснутий під семисантиметровим підбором люблячої мами, Петро Веніамінович залюбки компенсував брак авторитету і популярності за рахунок задушнення підлеглих жінок власними уявленнями про поведінку справжньої леді. Але з Ганною до цього провертати такі жарти не ризикував. Мабуть, замовлення справді було важливим і дорогим, і шеф був трохи знервований. Бо Ганна і леді…не той випадок.

Войовниця у повному максиміліанівському обладунку з двохметровою сокирою в руці, валькірія з кишками, намотаними на коси серед поля кривавої битви — оце вона. Хай і видавалася типовою “сірою інтелігентною мишкою” на вигляд: щупленька, тендітна, ні цицьок, ні сідниць, мішки під очима, завжди з маскою, підібраним під шапочку волоссям і вправними руками майстрині.

“Кішечка, кажете? Бідний хлопчина, кажете? Прутень йому в ніс, та й провернути тричі! А вам з вашим терміновим замовленням… Можете запхати все собі, якщо клієнту не зійде. Та пішли ви всі! Хай ото ваш цнотливий криворук замість мене працює цілодобово А з мене годі. Краще народити, аніж з цими валентинками мучитися!”

Ніхто — ні Петро Веніамінович, ні Василь, ні їхні колеги, що зібралися на звуки скандалу, — геть не очікували наступних дій Ганни. Хто б міг подумати, що розлючена “миша” зірве з себе маску, підскочить до Василя і силоміць обійнявши його за шию, нахилить голову понижче. Ривок, його власна маска більше не на носі. У розкритий від здивування рот вп’явся укус-цілунок, перекривши кисень.

Останнє, що зафіксувала шокована вчинком свідомість — м’язистий слинявий язик, який облизав зсередини його ясна.