Кохання у повітрі

Примітка автора: ну не могла ж я залишити Лілію Реутову та її план здобуття ідеального генофонду у спокої)

Нуна - звертання до старшої сестри у корейців; намтонсен - до молодшого товариша товариша/брата у розмові з третьою особою; хубе - звертання до молодшого колеги (молодшого за віком чи статусом) Вікіпедія

***

ВІП-сектор концертного залу був від сцени далі, аніж вранці капці від ліжка. Чорт. Цього ідеальний план Лілії Реутової не передбачав.

Їй чомусь здавалося, що чим дорожчі білети — тим більше свободи й ближче до зірок. Спогади про слем на концерті рок-гурту (на її батьківщині про приїзд переможців Геобачення і досі ходять легенди, та найправдивішою з них є факт, що стажер-ідіот просто сплутав назви міст, в срачці-гарячці сезону ніхто не помітив підстави і гурт замість концерт-холу у Нью-Йорку в одній півкулі опинився у сільському ДК Нью-Йорку геть іншої півкулі), коли божевільні від щастя підлітки з сусідніх сіл ледь не розірвали кумирів на мерч, мали одну непомітну деталь: фан-зона вважалася ВІП-зоною, бо щоб не сидіти на поїдених постапокаліптичною міллю кріслах, а стрибати в натовпі, потрібно було добряче доплатити. І показати сертифікат незрілості. Або довідку про вагітність.

А у дорослому житті не стрибають, як бабуїни, серед ошалілих фанатів. Бо навіть тим, хто більш-менш спокійно сприймав ідею підхопити К-вірус, було зрозуміло: отут стовідсоткова гарантія. Бум — і бебі.

От і довелося сидіти, як пацючці у лабораторному вольєрі, за пластиковим бар'єром на балконі. Хоча видно з цього ракурсу було пречудово: аж кожну блискіточку на повіках виступаючих.

Кумир мільйонів, ідол романтичних мрій та еротичних снів, лідер групи “ЕмАйБі” Данрю Сьон (милий псевдонім від шанувальників “Сьон-Сьон”) співав сьогодні виключно для Лілії. Велично й стрімко, акробатично-карколомно й до біса сексі вимахувався на сцені, не ґавлячи нагоди оголити декілька кубиків на спітнілому блідому животі — для неї. Дихав у мікрофон, вишіптуючи щось накшталт “ну як без тебе жити, я тону” тіки на пташиному корейському — наче їй на вушко і в серденько. Засліплював блискучою посмішкою (коли тітка-стоматолог, людина вельми ризикової у нинішні часи професії, випадково побачила фото зірки кейпопу — аж руками сплеснула — оце комусь з колег на розкішну відпустку наколядував!) — і ні, це було не світло стробоскопів, це його харизма сотого левела! — її широко розплющені очі.

І-де-ал. Власне, айдол. Треба було орендувати мінідрон, щоб закинути на сцену заповітний бюстгальтер, що ж вона така дурепа!

Хоча не факт, що спрацювало б: міри захисту були на вищому рівні. Вся група, окрім головної “страви”... тобто, Сьон-Сьона, була у масках; більшість поверхні жаданого Лілією фенотипу вкривав щільний білосніжний комбінезон з проривами а-ля від кігтів (аж уявить страшно було гарпію, яка так познущалася над її кумиром). Судячи з того, що від сцени трохи відгонило чимось спиртовим — у димову завісу щедро додали антисептику. Та й серед дронів-операторів однозначно були замасковані перехоплювачі.

Що ж, їй потрібно діяти тонше. Дякуючи Василю Панченко, святій людині (хоча зараз колишній паладін обітниці цнотливості більше нагадував богиню-матір первісного культу — трохи округлостей третього місяця і гарне харчування від люблячого партнера), який загарпунив одержимого нащадка дуже заможної родини — Лілія Реутова здобула заповітний квиточок у рай…тобто на автограф-сесію та зустріч фанатів з усією групою!

“Приготуйте, будь ласка, матеріали для простановки автографу та займіть чергу до одного з менеджерів. Нагадуємо, що в зв’язку із заходами безпеки, автографи на частинах тіла ставитися не будуть. Дякуємо за розуміння!”

Як — менеджери?! Що — і на її пишних пружних яблучках сорту Джумбо теж ні??? Лілія у розпачі намагалася переконати охоронця зробити виняток; підхопивши у долоні місце для омріяного автографу (бажано — у формі поцілунку) і підваживши, вона отримала схвальне підморгування з-за скла захисного шолому — але невблаганний помах рукою в бік загальної черги. Ну що за люди…

Коли настала її черга, Лілія зважилася на відчайдушний хід: її безлямкове пудрове бандо — лімітована колекція! — витягнуте з-за вороту рвучким рухом, впало на стіл перед непоказною дівчиною, вбраною у захисний комбінезон (як у охоронців, тільки яскраво-помаранчевий). Давайте, ну ж бо, скажіть, що це теж не можна!

Дівчина — злегка затемнене скло давало змогу розгледіти лише контури округлого обличчя та чорне волосся,заплетене у дві кіски; азіатка, можливо хтось з команди, яка приїхала з групою? — окинула оком широкі чаші. Підняла шолом, вперши погляд якраз на рівні “яблучок Джумбо”, чиї гострі плодоніжки зараз помітно стирчали, напинаючи білу футболку і обличчя двох учасників групи на принті. І підняла долоні у перчатках, відігнувши великі пальці догори.

“Найс грейпфрутс.”

Лілія відчула, як зашарілися її щоки. Чорт, а приємно! Неочікувана підтримка з боку посестри.

“Ваше ім’я?”

“Лілія. Лілія Реутова.”

Менеджер вимовила стандартну репліку з легким акцентом; її голос був хрипким і це не дивно: спостерігаючи за Пончиком…тобто Петром Веніаміновичем, вона зрозуміла вже давно, що постійне триндіння та докори — основне заняття керівника навіть найнижчої ланки. Всім все поясни, доведи, насвари — хто не охрипне?

Бандо разом з кліпсою-біркою відправилося до пластикової корзини у супроводі чийогось блокнота, кепки та білого шалика з логотипом групи.

“Очікуйте зліва. Пан Данрю щиро вдячний вам за підтримку.”

І все? Зараз їх безцінні матеріали, просочені щирою любов'ю і палким шануванням, відправляться прямо до кумирів? І тендітні пальці її обожнюваного Сьон-Сьона з ніжністю доторкнуться до мереживної тканини, залишивши відбиток примарного тепла по собі? А якщо дуже пощастить — заповітний трансферний К-вірус з ідеальними генами?

“Не хвилюйтеся так. Всі автографи роздаються із дотриманням захисного протоколу. Ніяких форс-мажорів. Антисептик, рукавички, маски, все ок.”

Серденько Лілії, яке ще не так давно горобцем тріпотіло всередині, підскочило до горла, перекриваючи кисень панікою. Який ще, в біса, протокол? Це…так не мало бути! Як же план? Як же ідеальна копія носія ідеального генофонду? Порцелянова шкіра, тонкий носик, вигнуті вгору кутиками карі очі? Скуйовджене освітлене “пір’ям” волосся…так, гаразд, оце не вроджене. Але з ніг збиваюча посмішка — Лілія вже навіть уявила, як з такою до неї звертаються дитячим голосом “мама”!

Треба щось робить. Не можна впустити такий шанс. Ніяк не можна. Куди там відносять “матеріали”, в двері праворуч від сцени? Там якраз стоїть візок з якимось громіздким реквізитом, накритий цупкою тканиною! Реутова, режим “ніндзя” і вперед!

***

Під тканиною були якісь ящики і трохи місця, щоб скрутитися. Лілія з острахом очікувала, що хтось зафіксує її блискавичний маневр чи забажає перевірити схованку, але пощастило.

“Всім дякую, що прийшли на наш концерт! Слідкуйте за розкладом заходів на офіційних сторінках. А тепер на згадку всі разом: “Сьон-Сьон, ми тебе любимо”!”

Ех, як шкода, що вона не потрапила на фото! Зате потрапить куди треба трохи пізніше.

“Що, нарешті все? Чому досі не відвезли комбінезони на склад? Чого я маю про все нагадувати, йолопи!”

Знайомий голос англійською пролунав зовсім поруч: її “посестра” зайнялася рутинним розгоном підлеглих. Ого, судячи з командного тону, вона тут не остання жаба в болоті!

Візочок з Лілією почав рухатися (вона чула, як робітник стиха матюкається; і зовсім вона не важка, нічого подібного!), і після серії поворотів та одного підйому на ліфті, нарешті зупинився. Так, треба вшиватися з-під тканини, доки не спалили. Припіднявши накривачку, Лілія обережно визирнула назовні: кімната, заставлена ящиками і пакунками.

Секундочку. Хтось щось казав про комбінезони? А шоломи там теж є?

“Майже, як обладунки штурмовика” — крутилося в думках “джедайки”, доки вона крокувала вузькими коридорами службової частини, сподіваючись знайти кімнати зірки. Під уніфікованим сірим склом шолома було дуже складно розгледіти обличчя, тим паче, що працівників навколо бігало багато, всіх не запам’ятаєш…

Ага, ось і добре освітлений коридор з табличками “Гримерні”.

(Там ще були попереджувальні червоні наліпки на скляних дверях “Стороннім вхід заборонено”, “Обов’язковий захист” та “Тихо! Не турбувати!”, але сміливих не лякають складнощі).

Одна з дверей була відчинена і Лілія попрямувала туди, сподіваючись на вдачу. І…о, так, о, йес, о, божечки-котички: там був її Сьон-Сьон!

“...світло — відстій, звук — враження, що як з туалету “зайнято” кричиш! Твої намтонсени постійно забували хореографію, придурки, репетиції на сміття! Відпрацювати брейк — ні-ні-ні, у нас зйомки, а от підморгувати школоті — на це часу вистачає!”

“Нуно, вони старалися…”

“Дідька лисого! А ти, Сьон, замість того, щоб за них вступатися, за себе потурбувався б: хто лажанув з текстом у “Опівночі в парку”? Які ще “колихалися діти”? Там “квіти”!!! “Я буду кохати тебе до сніданку” — серйозно? Тобі логопеда не найняти, га?”

“Я більше не буду, нуно, присягаюся!”

“Вже це чула й не раз. Та що ж це за глітер такий липучий!”

“Айяй, боляче! Нуно, досить терти!”

Лілія нервово пошкрябала зубами нижню губу: хто там ображає її ідеал? Хто сміє зазіхати на святе? Якась гримерша? Голос знайомий, але з цими істеричними високими інтонаціями, та ще й англійською, не надто розбереш…

Чорт, хтось іде! Зараз почнуться питання, чого вона тут стовбичить під гримеркою. І не знайшовши кращого варіанту, Лілія рішучо відчинила двері. На обличчі розповзлася радісна усмішка серійного вбивці, який нарешті залишився з омріяною жертвою наодинці. Вона натиснула кнопку, відкидаючи щиток шолома, і наче лицар з розпіарених романтичних балад, опустилася на одне коліно, благально простягаючи долоні.

“Нарешті знайшла тебе! Мій ідеале, мій герою, благаю: лиш один поцілунок! Гарантую: наші діти успадкують твої очі, недарма ж я розрахувала сумісність наших фенотипів!...”

“О, ну нарешті. Ці стажери як черепахи повзають. Ось ці чемодани й сумку — до машини; пан Данрю зараз спуститься.”

Ага, розмріялася. В кімнаті була та сама дівчина, що приймала речі на автографи. Її помаранчевий комбінезон Лілії добре запам'ятався (як і “грейпфрутс”). Помаранчеві тонкі перчатки утримували губку, обсипану глітером, та й самі сяяли. Але незважаючи на сяйність, її тон був суворий-суворий, наче у командора зіркової імперії: бідолаха Сьон-Сьон аж зіщулився у кріслі, протираючи очі ватним диском від залишків блискіток.

Невчасний свідок: така точно не оцінить шляхетних поривів пошуку “граалю”... тобто, генофонду; ще й до в'язниці можна втрапити за вторгнення на приватну територію без дозволу. Якщо незнайомка в помаранчевому не придушить раніше. Хто вона: стиліст, менеджер…кохана? Сьон-Сьон для неї не “оппа”, значить, мимо. Нуна…такої дорами вона не пригадує. Хто цих вічно юних азіаток знає: може, вона його мама взагалі?

Довелося тягнути важкезні речі до ліфта і справді прикидатися черепахою: хай краще нагримають за те, що їх почекала, аніж зрозуміють, що Лілія геть не знає, де ця клята машина знаходиться?

Дешева масове штампування, економ з економів. Навіть не літаюча. Ледь вистачає місця на чотирьох осіб. В який субпростір вона мала запхати чемодани — взагалі не зрозуміло. Якось не так уявлялося життя знаменитості…

“Гей, стажер, без автопілоту їздити вмієш? Втомилася, як собака. Підкинеш до квартири і допоможеш з речами. Інакше поскаржуся твоєму шефу й тебе виженуть без оплати.”

І тут Лілія зрозуміла, що зірки таки склалися на її користь: автопілот? У батькової машини теж автопілоту не було, і нічого — всі кури-свині в селі якось пережили її навчання водінню. В місті такий анахронізм був ознакою серйозних проблем з грошима (і з головою — бо платити додатковий штраф, якщо схибиш з “хто головний”, дурних немає). Але вона вміла. А це означає що? Правильно: вона дізнається, де живе її кумир і отримає другий шанс на здійснення заповітного бажання!

Як з’ясувалося, у таємничий субпростір під сидіннями заднього ряду можна було запхати всю “ЕмАйБі” у заручники, та ще й влаштувати розкішну оргію. А от в салоні для пасажирів місця було не надто багато.

(Ні, Лілія не буде уявляти, як мала б виглядати оргія в багажнику прямо зараз, у неї все ж немає автопілоту. Це все втома і надлишок адреналіну. Хоча цікаво було б спробувати, чи кубики на пресі Сьон-Сьона такі ж пружні, як видавалися з концертного залу…)

***

Апартаменти…ну, теж не п’ять зірок. Лише одна і та Данрю Сьон. Хоча й просторо: дві окремі кімнати, спільна зала-кухня, санвузол.

“Так, ти, давай сюди мою валізу. Сьон, в душ. Не забудь прихопити зволожуючий лосьйон, у тебе шкіра як пустеля. І пілінг на обличчя, бо цей клятий глітер заб’є пори. Щоб я ще раз замовила цей бренд! Ніколи знову! То не тримається, то не віддереш, тепер всі руки чешуться; не вистачало ще алергію отримати.”

“Нуно, давай ти…”

“Що? Ти з глузду з’їхав? Іди, кажу. У мене серветки є.”

“А до туалету?”

Скло помаранчевого комбінезона повернулося до нього. Зловісний відблиск вуличних ліхтарів пробігся по полірованій поверхні.

“Пішов. Кому кажу. От же, емайбі…”

Лілія розгублено спостерігала за сценою, не знаючи, чи варто нагадувати про своє існування. Було схоже, що слово цієї азіатки для Сьон-Сьона закон. Він що, в неї у рабстві? То може їй варто, як справжній лицарці, звільнити свого принца з полону цього кровожерливого дракона? А в нагороду отримати маленький цьом…

Тому згрібши всю свою сміливість в стиснуті кулачки, Лілія виступила вперед і відкривши рота…

“А, ти ще тут? Постав чайник тоді. Завариш мені лапшу.”

Та вона їй хто, покоївка?! Що за ідіотська ситуація… Лілія вже запарилася в цьому комбінезоні: надворі травень, нічне місто ще не остигло від денної спеки, вона тільки що перетягала декілька чемоданів — а їй мало того, що не подякували, навіть склянки води не запропонували! Стажери теж люди; їй, взагалі-то ще повертатися через півміста вночі…так стопе, вона ж ніякий не стажер. У неї ж великий план. І вона як ніколи близька до його виконання. Чайник…а це ідея!

“Може, пану Данрю зробити чай? Чи каву?”

З-за дверей туалету почувся крик.

“Хтось сказав слово “кава”? Нона, ну будь ласка, я кави не пив вже тиждень! Наступний концерт аж післязавтра…”

“Тобі що дієтолог казав? У мене лише пакетики з собою, ти таке пити точно не будеш!”

“Я можу замовити у кафе.”

Крутячись по району на машині, Лілія якраз зафіксувала цілодобову кав’ярню на розі вулиць. У цієї мережі кавомашини і обсмаження вельми пристойні, та ще й ціни не надто задирають. Єдиний мінус — асортимент: всього три позиції — еспресо, лате і какао. Тільки б Сьон-Сьону не заманулося якихось витребеньок…

“О, чудово! Можна мені еспресо?”

“Лате.”

“Нуно…”

“Лате. Без цукру й сиропу.”

Розчароване зітхання могло розтопити, наче кульку морозива, найсуворіше серце, але не цього разу.

Бігати за одним стаканом (сувора коммандор нічого не замовила, а щоб випити каву самій, Лілії довелося б скинути шолом) було дивно, але швидко. Але ось він. Лате, без сиропу і витребеньок. З мереживною пінкою. Бариста пропонував зробити сердечко корицею, але Лілія навідріз відмовилася: а раптом у її кумира алергія на цю спецію?

Звісно ж, вона виманила пікантну історію Василя і його краша. Василь впирався, але таким кортить поділитися завжди, як не старайся. То що, спробувати?

Коли Лілія слухала із захопленням про чужу крінжатину — здавалося “та що може бути романтичніше!”. Однак коли справа дійшла до неї самої… Ну, ось стакан. Ось кава. Вона плюне. Сьон-Сьон вип’є. Може, щось вийде.

Якби вона заварила пакетик “три в одному” — то її слина однозначно б покращила смак варива. Але харкати в цю ідеальну — як Сьон-Сьон! — пінку… Фе. Ну ні. Ну не так має бути! Це не та ідеальна романтична історія, яку вона захоче розповідати їх з Сьон-Сьоном нащадкам!

В пам’яті промайнула дорама — там навіть була детективна лінія! — де героїня влаштовується покоївкою у будинок мафіозі і здобуває його відбитки пальців для доказів, зібравши скотчем з кришталевого стакану. Якщо Сьон-Сьон буде пити каву — він залишить на краю слід своїх ідеальних губ. Та ідеальної слини. З ідеальним — а інакше не може бути й мови! — трансферним К-вірусом.

Наступна ціль: споїти каву кумиру, забрати стакан, отримати собі його ДНК. Що може піти не так? Лілія була впевнена — цього разу у неї все вийде.