Кохання у повітрі

“Панченко? Ти живий? Вставай давай, досить валятися на підлозі!”

А, що? Це до нього? Випливати з мутної пітьми не хотілося: там, зовні, точно трапилося щось. Може, якось без Василевої участі обійдеться?

“От же ж змія-гадюка, ця Макаренко! Василю, та годі тобі, від поцілунку ніхто ще не помирав. Може, обійдеться ще, не панікуй раніше призначеного…”

“Вона його з такою експресією всмоктала, що точно на двійню потягне.”

“Цур тобі, Ліля! І взагалі, йди звідси подалі, від тебе хтивістю аж тхне. Ніяка маска не допоможе.”

“Пфф, та що вже, і дивитися не можна? Я обережно, ти ж знаєш, жодного зальоту. А Макаренко красуня, так помститися — я думала, подібне тільки в серіалах знімають…”

“Дурня якась. Ну завагітніє, і що? Гроші непогані, але це ж рік терпіти.”

“Зате не прутні клеїти.”

“Якщо ти така розумна — чого тут сидиш, а не з животом у консультації?”

“Та що ти розумієш! Мені потрібна дитина з ідеальною генетикою! Мінімум — від айдола.”

“От дурепа. Де ти, а де айдоли!”

“Де-де, на концерті у травні приїде ціла команда красунчиків! Я вже квиток забронювала у ВІП-зону. Уяви лише: мій бюстгальтер потрапляє прямо у руки…”

“Збоченка!”

“Зате матиму право на зустріч з батьком моєї ідеальної дитини. А там вже викрутитися так, щоб отримати К-вірус собі- фігня питання! Як зможе такий красунчик, як Сьон-Сьон, відмовити своїй найпалкішій прихильниці у такому маленькому подаруночку?”

З офісних пліток Василь чув, що у Лілії Реутової є якась дивна ідея-фікс, але щоб настільки… Нудота підступила до горла, довелося розплющити очі.

У роті досі відчувався дивний присмак. Василь згадав, що сталося — і все ж цього разу встиг добігти до туалету без додаткових пригод.

От лишенько. От триндець який. За що божевільна Ганна настільки на нього вз’їлася, що поламала усе життя за одну мить? Клятий Петро Веніамінович, нащо підлив палива у вогонь? Цікаво, а вона йому зробила…щось?

“Панченко, з поверненням до нашої сірої буденності! Оце ти видав, звичайно. І треба ж було тобі зачепити мегеру-Макаренко у цей день. Ти що, не в курсі, що в неї якраз гострий ПМС? А, ти ж чоловік і не в тому чаті сидиш, геть забула! Ну що, схрести пальці, може й пронесе.”

Лілія з цікавістю дивилася на його спітніле бліде обличчя, по-котячому примруживши підведені очі за робочими окулярами.

“Хоча…не надто сподівайся. Цей перформанс був вражаючим. Цікаво, ти будеш “татком” чи “мамою”? Я б поставила на друге, вибач. Хоч ти й нічого так, але домінантності в тобі ні на грам.”

Перший в житті Василя комплімент ледь не призвів до повторного знепритомнення. Гаразд, велоїзда і піші прогулянки були лише на користь його фігурі. Але споглядаючи себе у дзеркало перед виходом в люди, Василь завжди з полегшенням думав “я не красень, я нікому не сподобаюся і це чудово”. Мішкуваті лахи, відсутність зачіски та косметики, спеціальні парфуми з запахом “тютюн, піт і розчинна кава” (коли він лише почав їх наносити, то сам кривився від огиди, далі звик). Іноді від цього ставало трохи сумно (рудиментарний основний інстинкт “сподобатися потенційному партнеру” давав взнаки), проте безпека і особиста незалежність того вартували. А тут раз — і виявляється, його супер маскування обернулося суцільним пшиком, якщо вже у-пошуку-ідеальних-генів-Реутова звернула увагу.

“А Петро Веніамінович отримав ляпаса. Шкода, що ти не бачив, це було шикарно. Макаренко гримнула дверима наостанок як слід. Пончик побіг плакатися до матусі. Думаю, Ганну звільнять без компенсації, але їй на те начхати. І правильно: з її розумом сидіти у цій занюханій конторі — це крінж. Вона не дурна, хоча й імпульсивна. Попуститься може, якщо дитина буде, та й знайде нормальну роботу.”

Під заспокійливе мурмотіння колеги Василь вмився і зітхнувши, натягнув маску на носа. Хоча тепер який в цьому сенс? Правильно: жодного. Але ШІ-наглядачу це не роз’ясниш, робочі правила.

Він кинув оком на зап’ястний браслет.

“Вірогідність вагітності: 0-5 відсотків.”

Треба трохи почекати, за тижні два вже буде відомо достеменно.

О, вищі сили, де б і якої статі ви не були! Змилуйтеся! Він не готовий до батьківства! Він ще не настільки нагрішив!

Зате з усіма переживаннями доклеїти решту листівок вийшло буквально за день. Кутики очей Петра Веніаміновича (решта була закрита маскою, очевидно, ляпас все ж був солідний) не посміхалися, але хоча б роботу прийняв без заперечень.

За наступні два тижні Василь періодично ловив себе на фантомному відчутті спазмів. Наче в животі вже щось починало ворушитися. Цього не могло бути ніяк, браслет показував все ті ж 0-5, та позбавитися не виходило. Нерви, кляті нерви.

Подзвонив батьку, отримав “ну нічого, синку, кріпися. Шкода тебе, звичайно, ти ж так старався… Але не переживай, вагітність це не так страшно, як здається.”

Один за одним поздвонили брати й сестри. “Васю, що, все, пропав титул “одинокої сосни на гірському схилі”? Ти з нею хоча б шпекнувся? Як — ні? Ну ти й довбень!”.

І треба ж йому було збовкнути про клятий титул, який він здобув в одній тематичній спільноті за “досягнення тридцяти років, незайманим, не вагітним і не запліднювачем”! Дрібниця, почухати его. Щоб знати, що його страждання — то недарма. А тепер все, він провалився. І це коли до тридцяти п’яти — наступної нагороди — залишалося всього нічого, якихось два роки! Образливо, хоч плач.

Мати написала всього одне повідомлення, “ну нарешті, мій син — нормальна людина”. Василь ледь не заблокував її номер, проте одумався. Батько буде просити, він завжди виступав за концепцію “повної сім’ї”. Хай і взяв усі клопоти по народженню і вихованню на себе, доки зайнята по вуха бізнес-леді моталася по червоточинам, зрідка (проте мітко) навідуючись додому якраз у найбільш сприятливий період для зачаття.

Зате на підґрунті нервування він несподівано потоваришував з кур’єром, який доставляв йому піццу. Вистачило одного сумного зітхання Василя, щоб отримати співчутливе запитання “у вас все гаразд?”.

Бідний кур’єр не очікував прориву дамби страждань, які Василь виношував у собі, наче ту ж дитину. Схлипуючи і не бачачи нічого за запотілими скельцями окулярів, він вихлюпнув свою драматичну історію у вуха вдячного слухача, здригаючись в риданнях. Але хлопець, який виявився молодшим за Василя (“мені поки ще не тридцять, можна й на “ти”, якщо не проти), на диво, не кепкував. Терпляче дочекався закінчення монологу (і не тому, що Василь забув оплатити замовлення, ні!) і навіть побажав, щоб йому все ж пощастило і К-вірус не прийнявся. При цьому був чемним і дотримувався ідеальної дистанції.

(Хоча Василь чомусь подумав, що отримати дружні обійми від цього хлопця він би не відмовився. Зараз вже чого йому іще боятися?)

День ікс, себто два тижні після світоперевертаючої події, настав несподівано.

“Вірогідність вагітності: 0-5 відсотків.”

Напис на браслеті зранку потішив. В обід — викликав нервовий смішок Василя і “ну от бачиш, все не так страшно, як ти очікував” від колег. Ввечері — Василь просто витріщався на нього, не думаючи нічого.

Стандартного повідомлення від соціальної служби “Вітаємо! Ви стали батьком дитини Макаренко Ганни” теж не було.

Містика якась. Не може бути. Не з його вдачею. Василю ніколи не щастило в житті.

Але на наступний день, потрапивши до офісу, Василь зрозумів, що десь звернув не туди і припхався у розтривожений вулик.

“Ти що, ще не в курсі? Пончик вагітний!”

Все, на що спромігся Василь — найтупіше питання в світі, “від кого?”. Лілія, яка й була зловісником, пирхнула.

“К-вірус від мегери-Макаренко влучив точно в ціль. Я ж казала, що вона ще та альфачка! Навіть ляпасу вистачило, повірити в це не можу!”

Недоведена науково теорія фертильної домінантності “альфа-омега і ще десять літер грецького алфавіту”, схоже, була для Лілії Реутової константою буття.

Василь ще раз глянув на браслет.

“Вірогідність вагітності: 0-5 відсотків.”

То це що? Його пронесло? Одинока сосна на гірському схилі встояла у бурі? Ніякої вагітності всередині?

(В те, що він міг запліднити Ганну, Василь практично не вірив. Відносно неї, він явно омежив. Як і Петро Веніамінович.)

Ура?