Кохання у повітрі

***

“Кава!”

“Ура-ура! Моя кава! Дякую тобі, дякую, мила хубе!”

Від видовища Данрю Сьона — з мокрим темним волосся, еротично обліплюючим плечі та лише білим рушником на поясі замість одягу — у Лілії ледь не трапився інфаркт. І оргазм. Та він одним поглядом може запліднити, й К-вірусу не треба!

“Сьон. Що за вигляд. Негайно в кімнату й вдягнися пристойно.”

Навіть знаків оклику не треба: присоромлений тоном айдол хутко чкурнув за двері. Ну от. Зла “нуна” в помаранчевому комбінезоні прийшла і все зіпсувала.

“Без цукру?”

“І без сиропу. І кориці немає. Молоко соєве.”

Але на цьому перевірка не закінчилася. Кава була обережно відчерпнута ложечкою до чистої склянки та віднесена в іншу кімнату — очевидно, ту, де оселилася дівчина. Коли зачинилися двері, Лілія лише полегшено видихнула: як добре, що не плюнула.

“Непогана кава. Молодець. Скажеш своєму босу, хай компенсує витрати.”

Отримати комплімент від суворої леді-бос вдруге за день чомусь було приємніше, аніж “мила хубе” від Сьон-Сьона. Мабуть тому, що від нього очікувалася милість і привітність, а від неї — геть ні. Що дістається зі складнощами, цінуєш більше, таке життя.

“Можеш йти додому, дякую. Завтра супровід не потрібен, сама все владнаю.”

Дідько, ні, їй не можна ще йти, доки Сьон-Сьон не вип’є каву! Що робить, що робить… Ага, он там горщик з якоюсь пишно-зеленою квіткою на етажерці стоїть, якраз на її шляху до дверей. Розвернутися, скоригувати траєкторію, поправка на ціль…

Впало все: етажерка, горщик, стілець (він стояв на тому ж килимку, що й етажерка, тому коли Лілія шарпнула тканину ногою, поїхало все). А так, як на останньому за нещасливим збігом обставин була залишена відкрита косметичка…

Отриманий результат можна було продати в художню галерею за великі гроші. Лілія б точно зробила фото, якби їй зараз одним поглядом не обіцяли відірвати голову.

“Ти що, прибацана? Що ти накоїла?! Ти знаєш взагалі, скільки це все коштувало???”

О, Лілія десь приблизно уявляла… Незручно вийшло: вона планувала лише прибирати розсипану землю, доки буде нагода забрати стакан. Чесно-чесно.

Помаранчевий комбінезон здавалося, зараз вибухне від люті: руки в боки, очі за склом палають.

“Прибирай. Доки жодної пилинки не залишиться — додому не підеш. Хоч до ранку, все одно. Дурепа криворука…”

Ідеальний план реалізовувався, хоча й підстрибував на вибоїнах. Лілія обережно змітала залишки розсипів у совок. Данрю Сьон у піжамі з ведмедиками сьорбав каву; ідеально густа пінка зібралася, наче пишні вуса, на ідеальному обличчі — ох, її серденько зараз не витримає цю вбивчу дозу милоти, краще не бачити, але й не дивитися не можна! Сувора “нуна” сиділа на диванчику перед телевізором, гортаючи щось на планшеті та агресивно тикаючи пальцем, наче плануючи вбити літери — насправді, винними були перчатки комбінезону, які так-сяк пропускали доторк пальців, от і доводилося їй тицяти двічі-тричі, це не могло не дратувати природньо.

Нарешті стакан з-під кави був зім’ятий; Данрю Сьон розгублено озирнувся, шукаючи, куди б його викинути (божечки, він ще й акуратний, це точно ідеальний чоловік!), і Лілія, котра якраз завершила відтирати серветкою останній мазок тонального крему з кахлів, підірвалася з місця.

“Давайте я викину!”

Але натомість її рука, що вже вхопила стаканчик, зіткнулася з іншою. Помаранчевою.

“Краще я.”

“Мені не складно, пані.”

“Мені теж. Віддай!”

“Я до відра ближче!”

“Нічого, я в школі у волейбол грала!”

“Ха! А я бігала швидше за всіх стометрівку!”

“Де тут сто метрів? Пусти!”

“А сітка де? Не дам!”

Весь світ Лілії зосередився в одній точці — як би вихопити дорогоцінну здобич з рук суперниці, хай їй грець! Вона що, теж хоче отримати частинку ідеального генофонду? Так в чому проблема — скидай шолом і вперед. А стаканчик — її ідея. І ніякій плагіаторші не дістанеться!

Підсічка, захват, вони покотилися о підлозі, обмінюючись стусанами; тонка тканина комбінезонів, розрахованих на захист від вірусу, а не бойове зіткнення, лиш безпорадно рипіла й шурхотіла. За запотілим від дихання склом Лілія вже геть нічого не бачила, сконцентрувавши зусилля на тому, щоб не дати вирвати зіжмаканий паперопластик з руки.

В якийсь момент їй вдалося притиснути “яблуко розбрату” між грудей, але суперниця скористалася цим і підім’яла її під себе, міцно утримуючи колінами. Блін, східні єдиноборства у цієї пані теж зі школи чи то природній талант?

“Нуна, хубе, що з вами? Все, все, давайте я викину цей стаканчик нарешті і ви помиритеся, згодні?”

Милий, чуйний Сьон-Сьон…ти трохи невчасно.

“Сьон, йди в свою кімнату. Нам треба обговорити дещо вдвох. Залиш дівочі штучки дівчатам, ок?”

“А…ви не будете більше битися?”

“Ні-ні, що ти. Правда ж, мила?”

Лілія змогла лише кивнути, вперто стискаючи стаканчик і зуби, щоб не матюкатися. Це точно не для ніжних вух її кумира, краще вона вискаже їх цій, цій…

***

“Як же ви за…перепрошую, нерви. Що, думаєш, ти перша така оригінальна?”

“А що — ні?”

“Гаразд, настільки креативний підхід бачу вперше. Зазвичай такі, як ти, просто прориваються крізь сек'юріті, щоб кинутися йому на шию.”

“Ідіоти. І що, в когось спрацювало?”

“Ні. Бо я не економлю на охороні.”

Зіжмаканий стакан лежав на ліжку — якраз посередині. Двері у маленьку спальню були зачинені. Лілія з дівчиною у помаранчевому сиділи на тому ж ліжку (більше нікуди було) і похмуро дивилися одна на одну крізь скло комбінезонів.

“Нуна” зітхнула і раптом клацнула кнопкою, відкидаючи щиток шолому.

“Втомилася від цієї штуки. Днями її ношу, не знімаючи. Не заперечуєш?”

“Та знімай.”

Лілія добре їх розуміла: сама б зняла, якби не… Ех, “якби не” точно накрилося мідним тазиком!

Взагалі-то вона думала, що азіатка зніме лише шолом. Однак та пішла далі і під комбінезоном виявилася нічогенька так собі фігура в обтягуючому чорному боді.

“Данрю Пхаєн.”

“Лідія Реутова.”

“Не запам’ятала б, якби не бандо. Ваші імена достатньо складні.”

“Ваші теж. Стривай, ти теж Данрю? Як і Сьон-Сьон?”

“Зведена старша сестра. І особистий менеджер.”

Все стало на свої місця. Отже, ця Пхаєн їй не суперниця в плані здобуття генофонду…ну, не в тому сенсі, що теж хотіла б його собі (їй навіщо так випендьорюватися? Вони ж поруч живуть, вже давно мала б змогу…). Але все ж суперниця, бо чомусь вперто перешкоджає Лілії у здійсненні її ідеального плану.

“Тобі що, стакана шкода? Я мріяла отримати річ мого кумира з сімнадцяти років, коли він тільки з'явився на сцені!”

“Якби не К-вірус — я б їх ще й продавала б на аукціонах.”

“Ти не хочеш, щоб хтось завагітнів від твого брата? Але ж зараз вже не часи до Великої епідемії: йому не обов'язково платити аліменти і все таке інше; ніяких формальностей, окрім генетичного визнання…”

Пхаєн зітхнула і розтяглася на ліжку.

“Мій брат — впертий романтик і твердо переконаний, що якщо він вже прийняв участь у народженні дитини — то він зобов'язаний і надалі приймати участь у її вихованні. І проти всієї пост-К-вірусної сучасної логіки — що діти мають народжуватися у сім’ї, де батьки люблять один одного. Інакше — який сенс?”

“То…він не проти цього взагалі?”

“Якби ж то! Краще б був, менше проблем. Але зараз це до біса не зручно.”

Лілія зрозуміла, що чогось не второпає. Хіба всесвітньо відомому айдолу було б складно знайти того чи ту, хто розділить його прагнення в коханні? Хіба не вистачить гонорарів, щоб прогодувати сім’ю? Але запитувати було якось…незручно. На відміну від здобуття генетичного матеріалу, ці питання відчувалися більш інтимними.

“Чорт, я знаю, що ви, фанати, безсоромні. Давай домовимося: я тобі подарую щось з речей Сьона — без вірусу, вибачай, свіжовипрана футболка підійде? — і зробимо вигляд, що ти не вдиралася обманом до нашої квартири під виглядом стажера. А ти не повторюватимеш свою шалену ескападу і не будеш розголошувати адресу. Гарна угода, га?”

Пхаєн піднялася з ліжка і відсунула шухляду маленької тумбочки. Мереживне бандо — з двома розписами поверх гладкого внутрішнього боку — впало на покривало.

“Осьо. Ти не прийшла за автографом. Я ще й зараз попрошу Сьона на футболці розписатися, хай лише комбінезон вдягне. О, і взагалі — він може в ньому навіть тебе обійняти!”

Лілія почувалася так, наче на неї відро води вилили, та ще й гепнули по маківці донцем. І що, вона ось так візьме — й піде? З унікальними сувенірами — але геть? Після всього, на що довелося піти заради омріяного плану?

Вона шморгнула носом, раз, другий. Як виявилося, плакати в комбінезоні було незручно: витерти сльози ніяк, вони стікали по щоках і скрапували з підборіддя.

“Я…я…мені не треба ніякий автограф! Я хотіла народити ідеальну дитину! З такими ж чарівними очима, як у Сьон-Сьона! З таким же носиком! І посмішкою. Я знаю, що ніколи в житті не зможу змусити його закохатися в мене так само щиро, як я, але хоч щось для себе…”

“Діти не бувають ідеальними. Так само й Сьон: ти навіть не уявляєш, яким в дитинстві він був вередливим! Думаєш, зараз щось змінилося? Анітрохи. Ви всі просто бачите лише ідеальний бік яблучка. Нафарбований, обсипаний глітером, у світлі софітів. У нього достатньо вад, бо він живий — як я, як ти. Такого Сьон-Сьона, який він у побуті за дверима кохати непросто. Любити — і то інколи складно.”

Рука Пхаєн опустилася на плече Лілії і вона не втрималася — стиснула дівчину в обіймах, прагнучи відчути хоч трохи живого тепла й співчуття крізь тонкий комбінезон. Ніс розплюснувся об пластик, але нічого.

“Розповім тобі одну казку. Колись давно, в одній далекій країні, у багатого чоловіка народилася донька. Його коханка — вони зустрілися у ВІП-клубі одного вечора — дуже сподівалася, що він її теж кохає, але вийшло інакше. Проте у цього чоловіка була химерна риса: він хотів бачити своїх дітей у власному домі, а не деінде. За обіднім столом, таких акуратних, зачесаних, у пристойних костюмчиках; чемних і добре вихованих, щоб його. Ідеальних, коротше кажучи.”

“У нього було багато дітей?”

“Так, достатньо. Чомусь йому особисто з К-вірусом не таланило, він лише отримував чергове повідомлення про те, що когось запліднив під час ділової зустрічі, подорожі чи сексу. Цей мерзотник не був дуже обережним щодо безпеки.”

“Але багатим. Він виконував те, що хотів; забирав дитину?”

“Так. Хтось віддавав їх добровільно. Один раз чи два — за рішенням суду. Може й шантаж був, цього я не знаю.”

“І ця дівчинка теж…”

“Так, вона росла у цьому домі, повному дітлахів різного віку, під наглядом доглядальників. Які вдягали її у платтячка та зачісували бантики — боже, яка це була гидота! Хоч трохи свободи було лише у садку, оточеному звуконепроникними стінами — “дітям потрібна фізична активність”, лише тому! За порушення правил поведінки — нотації та сидіння у темній кімнаті.”

Було чомусь зрозуміло, що Пхаєн часто доводилося там бути.

“А ці діти, вони ладнали між собою? Дружили?”

“Анітрохи. Ті, хто постарший, починали підлизуватися до батька, щоб отримати привілеїв трохи більше за інших. Той лиш тішився цьому, бо вважав, що у дорослому світі беззубих з’їдають першими, а за місце під сонцем треба сперечатися. Молодші дивилися і наслідували.”

Лілія чомусь похмуро подумала, що нинішня вона точно вписалася би в ту шалену сімейку. У них схожі цінності. Хоча в її власній родині точно такого не було: батьки (велінням долі склалося, що їх було аж четверо) всіх дітей підтримували й обдаровували увагою приблизно однаково, в залежності від життєвої необхідності. Не балували надто, але й не стикали лобами.

“А що було потім?”

“А потім турботливий батько здох. Розбився у літаку. І вся спадщина за заповітом дісталася наймолодшому синові, якому на той момент ледь виповнилося чотирнадцять років.”

Ага, ось у сюжеті, очевидно, з’явився Сьон-Сьон.

“У спадщині, як виявилося, були переважно борги: справи у багатія останнім часом скотилися на дно. Підозрювали, що й в літаку він розбився не випадково.”

“Ага, і зараз ти скажеш, що цей щасливий молодший, не знаючи, як здихатися кредиторів, частина з яких була мафією, попросив допомоги у старшої сестри. Яка його настільки любила, що пробачила те, що той отримав спадок. І виростила з нього ідеального айдола, щоб він міг розрахуватися з боргами.”

Пхаєн пирхнула.

“Ти що, дорам передивилася? Нічого подібного: я його ненавиділа і планувала переоформити залишки спадщини на свій рахунок. І втерлась в довіру до цього наївного бовдура саме для цього. До речі, вийшло.”

Лілія відсторонилася, шоковано кліпаючи очима.

“Серйозно?”

“Що — серйозно? Ага, а ще я його тримаю в рабстві і запродала в айдоли, щоб актив приносив прибуток. І тепер забороняю будь-які спроби контакту із зовнішнім світом, щоб бідосі не відкрили очі і він не спробував втікти.”

“Та ну тебе!”

Обидві версії звучали занадто фантастично, щоб бути правдою.

Пхаєн не образилася, лише цокнула язиком.

“Бачу, ти не зовсім безголовий романтик.”

“А що, були сумніви?”

“Після твоєї авантюри зі стаканчиком? Звісно.”

“То що ж було насправді?”

“Спадок був. Борги теж. В айдолорабство він сам себе запродав, благо, що батько встиг оплатити навчання. А ненависть ненавистю, однак влаштуватися до нього менеджером мені здалося перспективним — я тільки-но закінчила університет і знаходилася в пошуках роботи. Він в дитинстві був нестерпним і неорганізованим, його ідеальну високість мало цікавили приземлені матерії розпорядку та тренування до сьомого поту. Мене навпаки. І Сьону це підходило. Так і живемо. Тепер я його люблю, а він мене ненавидить за те, що я цю сову підіймаю на репетиції о шостій ранку.”

“Вибач, але це все одно звучить, як дорама. Але гаразд, в житті і не те трапляється. То що, з дітьми, вся справа у грошах? Він все ще їх винен?”

Пхаєн посміхнулася: усмішка, на подив Лілії, була такою ж засліплюючої, як і у Сьон-Сьона. В ній світилася гордість, як у кота, що з’їв канарку і спихнув усе на “то, мабуть, клітка зламалася”.

“Ні, вже розрахувався, рік тому. В цей день ми обидва ридали від щастя і це було прекрасно.”

“Чую “але””

“Я ж кажу, у нього пунктик на спільному вихованні. Тобто це буквально “я і мій партнер сидять вдома та приділяють дітям повну увагу, не кидаючи на няньок”. Знайти однодумця для такого в шоу-бізнесі складно. Та й боязко якось: у Сьона не так багато грошей, скільки очікують від знаменитого айдола. Плюс особливості К-вірусу: не знаю, чи брат успадкував батькову резистентність, але не ризикуємо перевіряти. Якщо він зараз завагітніє — це кінець кар'єрі.”

Так ось чому вона ходить у комбінезоні за межами закритої власної кімнати… Капець, яке життя. Схоже на параною колишньої “одинокої сосни на гірському схилі”, але без пафосного пафосу і вимушено.

Лілія зітхнула і встала з ліжка. Якось після всього цього її мрія вже видавалася не настільки захоплюючою, як ще вчора. Все одно, що зруйнувати крила прекрасного метелика, прагнучи до нього доторкнутися. В кінці вийде сухий труп.

“Дякую за відвертість. Знаю, що не повіриш, але…не збираюся нікому розповідати ні адресу, ні про все. Вважай це повагою до об’єкту мого нерозділеного кохання. І шануванням справжньої фанатки. Ідеал не ідеал — для мене Сьон-Сьон найкращий!”

“Стривай, а футболка? І обнімашки?”

“Ну, бандо в мене є. А обнімашки — були теж. Дякую. До речі…ти дуже комфортно заспокоюєш.”

Лілії було дещо ніяково робити зворотній посестринський комплімент: нажаль, генетика не обдарувала ту особливими округлостями. На тому місці все виросло приблизно, як у Сьон-Сьона.

Пхаєн зашарілася: легкий рум’янець проступив на гострих вилицях. Якщо подивитися уважно, вона з братом розділяла не лише усмішку: подібний виріз очей, щось в обрисах. Для європейця складно відрізнити азійців, можливо, це допомагало знайти схожість. Однак, на думку Лілії, сувора харизма додавала Пхаєн балів привабливості — як Мегері-Макаренко, той же тип домінантності. Он як рулить омегою-братом.

Дивно. Сама Лілія Реутова вважала, що теж має претензії на альфовість, але вже вдруге порівнюючи, бачила, що десь схибила з самооцінюванням. Та нічого, зате у неї є цицьки!

“Ну, таких файних грейпфрутів, у мене звичайно немає. Але так, плакати в мене дуже зручно. Сьон-Сьон теж оцінив.”

“Тобі подобаються?”

“Я тебе за ними під комбінезоном у гримерці впізнала.”

“То чого не вигнала ще тоді?

Пхаєн теж встала з дивану і підійшовши впритул (вона була трохи нижче за Лілію), підняла обличчя, щоб дивитися прямо в очі.

“Спочатку я подумала, що ти все ж обіцяний нам стажер. Хоча і знала, що ці економні мерзотники наврядчи когось видадуть, не вперше. Потім — що мені лінь тягати чемодани і буде непогано скористатися чужою спиною. І що я встигну тебе зупинити, якщо щось трапиться. Я не лише волейболом займалася, я знаю кунг фу!”

“А потім?”

“А потім ти бігала за кавою. І дуже мило полювала на стаканчик. І треба було повернути бандо.”

“Мило полювала на стаканчик? Це як?”

“Косметику шкода, звичайно. Але обличчя в тебе дуже живе і виразне, коли задумуєш капость — це видно.”

“Блін. Не врахувала.”

“А ким ти взагалі працюєш, хубе?”

“Нічого цікавого: клею вітальні листівки.”

“Мабуть, нудьгуєш?”

“Угу. Ще й платять мало. Але вчителювати у молодших групах ще нудніше”

“Воно й помітно. Ти не той тип людей, яким добре сидіти на одному місці та робити рутину.”

Лілія це знала й сама, але не те, щоб їй щось пропонували інше. Чи все ж… пропонували?

“Ти теж не сидиш на місці. Бігаєш, командуєш, всім вказуєш, що робити.”

“Ага. І мені не вистачало б когось на підміну. Кмітливого, креативного. І теоретично — такого, хто був би не надто проти ідеї прослідкувати за дітьми, якщо раптом що.”

“І якщо такий знайдеться — чи може він розраховувати на привілеї на частинку ідеального генофонду ідеального Сьон-Сьона?”

“Гм, подумаю, щоб включити це в якості бонусу за старанність Якщо Сьон-Сьон буде не проти…хоча цей хлопчина легко вмовляється.”

“Якщо не вийде — що ж, у мене є шанси отримати генофонд від декого іншого. Чи не так?”

Пхаєн всміхнулася — цього разу хитро й принадно.

“Сексі мізки та пишні фрукти — то моя слабкість, визнаю. Може, й вийде. Тільки попереджую відразу: я бос і це не обговорюється.”

“Як там у вас кажуть: потурбуйтеся про мене, будь ласка, сонбе?”

“Це більше японський кінк, але мені він теж подобається.”

Ідеальний план все ще знаходився в процесі здійснення, але Лілія вперше усвідомила, що в цьому може бути і своя принадність.