Візьми все своє і вийди з місця цього (огидні тексти, 21+)

Усі події, герої, імена – вигадані.

Якщо виявиться якийсь збіг – то це

лише випадковість.

Максим спав. Снилася війна. Початок літа 2023 року. Він знову був в окопі, москалі били по їх ділянці “градами”, лупив СПГ, іноді виїздили танчики чи “бехи” та прострілювали їх посадку. Максиму снився той день, коли вони стояли на позиції “Бляцька”. Насправді на таємних військових мапах вона звалася інакше, але спочатку серед солдат і молодших офіцерів, а потім і серед вищого командування здобула це дике прізвисько, бо втратили багато народу на перших штурмах цієї посадки, а потім наступ спинився на довгі півтори місяці – попереду була ще більш укріплена позиція на висоті, яку так довго розбирала наша арта – за півтори роки окупації москалі добряче тут окопалися.

Версії появи назви були невибагливі: перша, що комбриг, після чергового невдалого штурму кричав як різаний, але вимагав взяти “цю бляцьку позицію”, бо вона мала якесь мегастратегічне значення на той момент, друга – що назва пішла від солдатів “бо не було і дня, щоб хтось не підірвався на цій бляцькій позиції”, бо її міновано-переміновано вздовж і поперек, а саперів не вистачало. Навіть на розчищених тропах підривалися – лісосмугу час від часу москалі дистанційно мінували.

Сама посадка була досить широкою, метрів під сто, завдяки чому тут ще збереглася купа дерев, хоча місцями і траплялися проплешени від вибухів. На Бляцькій окопів було мало, все більш просто глибокі нички, декілька невеликих “бліндажів” – в кращому випадку перекритих в один накат ям, де максимум могли вмоститися 3-4 чоловіки.

Хоча позиція знаходилась в низині, згодом народ навчився на ній воювати: рятували більшість тут рельєф і грунт. З одного боку, там де виїздила російська техніка, посадка була прикрита широким, півтори метри у висоту валом, що встиг зарости деревами і кущами – цей горб здавалося частково був природного походження, а частково наслідками довгорічної сільгоспдіяльності, він на себе приймав значну частину всього, що летіло зі стволів з того боку. Дерева тягнулися від самої балки вгору, чорнозему тут було мало – на таких ділянках його майже весь змиває у низину, тому за пів-штика вже починалася глина – сувора степова глина, висушена і злежана – найгірший грунт для довбання (копати її неможливо – лише длубати шматочок за шматочком) і одночасно це найкращий грунт для укриття – жовто-руда глина, бо це надійно.

Максиму снилося як він вчергове ховається від вибухів в невеличкому рудому окопі СП-шки. Він став навкарачки, закинув голову догори, щоб каска і бронік утворювали такий щобі суцільний щит. Снилося, як на нього летить хмара уламків з граду. Так, в той день йому насправді прилетів уламок з “градини”: уламок добряче перелякав його, але нічого не зробив, бо долетів до нього вже з останніх сил, ледве встряв в каску, качнувся і майже тієї самої миті упав на землю прямо перед обличчям Максима – розрив був далеко, метрів за 50, і основну масу заліза поглинули дерева і кущі, цей же уламок якимось дивом продерся через гілки і долетів аж до СП-шки, де його і спинила Максова каска. Максим перелякано і зачудовано дивився то на уламка, то на берца побратима, який сидів поруч і сміявся “Пощастило, тобі Максе, забирай на пам’ять!” – він посунув берцем шматок металевої смужки з посіченими гострими краями ближче до Макса. Макс обережно взяв уламок і поклав собі в невеликий підсумок на броніку. “Трахацця хочеться, – чомусь сказав Макс, – Як буду у відпустці, натрахаюся на сто років наперед. А може і більше…” Ще він в цей момент подумав про Бога, який його вперше зберіг на цій війні і…

… і в цей момент він прокинувся. Небо було темним. Трохи прохолодно. Зірки яскраві, місяця немає. Трохи гудить голова і нудить. Максим поворушився, помацав землю за ковдрою – трава під долонями була вогка. Тихо довкола.

Він згадав, що зараз не на війні, у нього відпустка, він лежить в палісаднику перед хатою Марини. “Мабуть скоро ранок, – подумав він, – Таки треба було йти в хату спати, а не лишатися надворі. А Марина, мабуть пішла, хоча засинали тут разом…”

Марина – гарна, подобалась йому, вчора вони тут сиділи, пили, кохалися, заснули разом. Не дивно, що вона пішла – могла замерзнути, бо виходила в легкому літньому платті, з відкритими плечима. Марина – зваблива, Марина легко йому віддалася, Марина – пристрасна, знається на коханні, їй 30 років. “Класна баба, – думав Максим, – з такою і дітей можна завести. Хтось одного їй вже зробив, але то нічого – хай росте, своїх ще з нею забацаю, душ десять, заїбу до нестями, аби народжувала тільки – він посміхнувся подумки, – сука, десять дітей – це ж цілий взвод, а вона, дурепа, жаліється, що і одного важко годувати, але нічого, вигодуємо…” – і сам собі посміхнувся.

Знову чомусь згадалася позиція Бляцька. Як він вертався зі зміни на СП-шці до ям, в яких спали і ховалися від обстрілів, і як по ним відкрили вогонь – били з міномета, зрозуміло було за характерним свистом. Побратим, який йшов попереду, заліг, Максим теж впав. Пролунав вибух, минуло з 10-15 секунд. Потім побратим здійняв голову, обернувся і крикнув “Зараз ще один вибух буде. Як гепне – потім біжимо, зрозумів?”. Місцевість, якою бігла стежка вздовж посадки, йшла донизу. Страшно бігати під мінометним обстрілом, але не смертельно – можна пробігти поміж уламки, головне зі стежки не збитися і не потрапити на протипіхотну міну, якими всіяні краї стежки. Максим лежав і молився. Пролунав вибух. Перечекали п’ять секунд. Він зібрався з духом, підвівся і стрімко побіг за побратимом. Штани його були мокрі. Згадувати це було неприємно. На позиції особливо уваги на це не звертали – всіляке стається на війні, просто трохи поїржали з того, пожартували, що це добре, бо не всрався, а обісцятися то таке – хуйня, висохне, “постіраєшся”. Макс обмацав свій пах – штанів і білизни на ньому не було. Де вони є – зараз це його не цікавило, сухий – і слава Богу, в якого він так щиро вірив з кожним днем все більше і більше. І ще Макса трохи нудило, неприємно, але стерпно.

З цією думкою він знову заснув. Сон не був сном в повному розумінні, скоріш якесь марення. Йому щось верзлося, спалося загалом погано. Як в посадці – весь час крутишся з боку на бік, весь час незручно, прокидаєшся від кожного голосного звуку і в той самий момент знову провалюєшся в сон. Зараз Максим саме так все і відчував, розумів, що він спав і не спав одночасно. Цей стан був дивний: спогади, химерні образи зі снів, уривки думок, минуле і теперішнє якось змішалися і стали єдиним цілим, йому здавалося, що він так все і відчуває і одночасно спостерігає сам за собою збоку. Наче і розуміє, що спить, але продовжує згадувати події останнього року, який є лише миттю, в якій змішуються війна, постійні переміщення країною та Європою, гола Марина, яка шалено скаче, сидячи на ньому, вічно втомлене обличчя старшого лейтенанта, який менший від нього на двадцять років і постійно каже “Максиме, я тебе на задувку відправлю”. Максиму аж стає бридко – краще дивитися на голу Марину, ніж на неголеного лєтьоху-піджака. І в цій фантасмагоричній безформній масі почуттів і думок, кристалізується лише один висновок: як же все заїбало, коли ж всі від’їбуться від нього і він почне собі тихо жити? З Мариною, наприклад. І знову згадує, як вона пристрасно тиснеться до нього, пестить його, цілує. Але дивне видіння обривається криком старшого лейтенанта “В укриття!”, Максим різко розтуляє і вибалушує очі, відчуває блювотний спазм, а далі блює на ковдру, ледве встигши повернути голову на бік, щоб не потрапити під власний блювотний фонтан.

Проригавшись, він не вигадав нічого кращого, як згрести блювотіння рукою трохи вбік, витер руку об ковдру, на якій лежав, розвернувся на інший бік і нарешті заснув – по справжньому заснув, без сновидінь. Останніми його думками, перед тим як очі стулилися, було “наче ж нормальну водку брав…” і знову образ Марини, як вона сміється, тримає чарку, п’є і потім смішно кривиться. Її обличчя наближається до нього, воно трохи скажене, очі скляні і злі спочатку, а потім – вона виглядає якось апатично, мовчить, плаче, чи що? “Я люблю трахатися, як блядь, – чує він її голос, – Любиш бляцькі позиції? Я дивилася в порнусі” – з очей її крапають сльози… Невже Марина плаче? Чи це вже і не Марина, а Юля, яка теж любила “трахацця” як блядь, гарно смоктала, а коли попросила її вилизати, то він її відпиздив, бо знав напевно, що не можна совати писка туди, куди навіть поганий пес не сує. От, тьолки ці сучасні – геть з глузду з’їхали – вилизуй ще їх! Кончені, шо тут ще скажеш, хай самі себе вилизують, як лесбіянки, а для нормальних пацанів то звісно є западло. Або оце ще була в нього Іра – наркоманка. Як же її трусило – аж страх бере, хоч і весело її було трахати, коли судоми трусили бідну дівку, але страшно – від цих навіжених наркоманок можна будь-що підчепити, але Бог милував. Але ж як прикольно їх трусить та смикає під час сексу!..

… Максим розтуляє очі – його трусить, трохи змерз таки. Небо вже темно-сіре і досить розвиднилось, як на людське око – світанок вже скоро. Найкращий час щоб вийти чи зайти на позицію Бляцька чи будь-яку іншу. Дрони тебе ще не бачать толком, по сірому легше ховатися, легше пересуватися, і в цей час ще не спекотно, віє легенький вітерець, а як пощастить, то і дощик крапне – освіжить трохи після трьох-чотирьох годин пересування пішки розжареним за день степом, бо ніч тут теж прохолоди не приносить – пилюка на дорозі до ранку не вистигає. Та і все це досить відносно – ворожа арта працює і надалі по наших маршрутах. Б’ють інколи квадратами, іноді просто відпрацьовують якусь площу, і тоді можна посидіти-перечекати обстріл за кілометр чи два – ніхто не змушуватиме тебе йти через обстріл. Найскладніше в таких умовах – це дрони. Ти ніколи не знаєш, свої вони чи чужі. Дронів треба боятися. Дрони дзижчать як скажені. Маленькі і легкі, які несуть мало вибухівки – наче комарі, ті що великі і навантажені – як джмелі. Мавіки зі скидами теж схожі за звуком на великих комах – особливо коли зависають. І тоді сидиш і думаєш: твій оператор розглядає тебе чи ворожий? Як нічого не вибухає за пару хвилин – твій. А як вибухає – не твій. Чим довше висить дрон – тим стрьомніше. Якщо швидко пролетить – нормально, а як зависає – аж мороз по шкурі, хоч і спека під сорок градусів Цельсія. І відчуття таке, що ти наче голий у вітрині, а на тебе всі дивляться. Роздивляються, щось обговорють, а ти не маєш де дітися. Ти просто чекаєш. Сподіваєшся, молишся Богу…

… Максим прокинувся від гарного копняка в бочину. Було боляче, очі відмовлялися відкриватися, бо в них сліпило вранішнє сонце, губи присохли одна до одної, і їх важко було розтулити для вигуку болю, тому вигук, який Максим хотів супроводити цілим вагоном відбірної лайки, захлинувся у якесь непевне мичання.

Це непевне мичання призвело до другого копняка під ребра, який супроводжувався спокійно-веселим висловом “Ти диви, падла, ще і прокидатися не хоче. Підйом, бля, пєтушара кончений! Братва вже зачекалася твою сраку на тюрмі.”

Максим продер нарешті очі – довкола нього стояло четверо поліцейських в формі, ще двоє в цивільному, всі вони як один роздивлялися Максима, чи то слідкували, щоб не дав драла. В одного з них в кишені вібрував телефон, але він не звертав на те уваги.

Краєм ока Максим побачив, як з двору, у супроводі медика виводили Марину – вона йшла опустивши голову. Він не побачив її обличчя – впізнав за сукнею, за тим легким світлим шматочком тканини, в який вона вчора вбралася. Він згадав, як йому сподобалося те плаття, як з під нього виглядали її коліна та стегна, як плаття обтягувало її груди. Вона дуже йому подобалася в тому вбранні, дуже. Він згадав, як те плаття на тоненьких бретельках колихалося, коли вона йшла в ньому, згадав, як торкається шкіри тканина і приємно лоскоче його, коли він запускав під цю тканину руки.

– Вставай вже, розлігся тут, герой херів. Вставай! – гримнув поліцейський

Максим заворушився. Намагався встати. Щось було не так – якась незручність в районі паху.

– Та натягни ті штани вже, коханець хуєв. Натворив ти ділов, канєшна, але це не привід знаряддя злочину демонструвати.

Максим намагався згадати, одночасно обмацав себе руками – він лежав із спущеними штанами, хуй зморщився і заплутався в липкому волоссі. Якось повернувся, став на коліна, підтягнув ті штани. В голові було лише одне: “Бля-я-я, ну, не міг я її згвалтувати, сама ж прийшла, пили ту горілку і небагато, і любилися наче за згодою… Бля-я-я… Плаття, сука, на бретельках… Невже із-за грошей? Я ж і так їй всі майже віддавав…”

У Макса були вже “ходки на зону”. Зі своїх 48 років він відмотав по колоніям “пятнашку”. П’ять термінів: за крадіжки, побиття, вимагання, хуліганку тощо. До вбивств не доходило. І точно не зґвалтування – ні. Найдивніше, що після того він легко потрапив до армії – війна, гребуть усіх. Жінок Максим любив, горілку теж поважав. З жінками в нього завжди складалося, бо сам, хоч і потяганий вже добре життям та буцигарнями – був смазливий на обличчя і вдався зростом. Горілка не забрала в нього стільки сил і краси як в інших – реально щасливчик, якого природа обдарувала міцним здоров’ям. Так, не молодий, але досить привабливий на свій вік. Війна додала до цього образу ореол героя. В окопи він дійсно ходив, поки в один день москалі тричі не спрямували на чувака свої дрони, і зробили Максу переляк на всі дні до скону. При чому всі три атаки відбулися протягом двох годин, і в жодній він не отримав ані подряпини, тільки глушануло трохи і контузило, ну, і поблював теж, відповідно, трохи, і на тому – все.

Поліцейські наділи на Максима кайданки. Перед тим як сісти до службового “пріуса”, він поглянув на прим’яту траву перед подвір’ям – тут вони любилися посеред ночі, тут вона сором’язливо казала, що любить саме бляцькі позиції, а не просто “лежи ото під мужиком і чекай, поки тебе їбуть” – це так тоді завело його, вона тоді ще більш стала бажаною для нього. Тут він лежав і обіймав її востаннє, а як відключився – так і не згадав. Поліцейський легко підштовхнув Макса у бік машини, і він почвалав до завбачливо відкритих задніх дверцят патрульки. В голові заграв шансон “дарога дальняя – судьба пічальная” і згадалась чомусь знову Бляцька позиція, де він ледве не загинув три рази чи навіть більше…

… У військовій частині не те щоб були шоковані звісткою, але таки здивовані: “Максим? Каторжний? Ну так, аватар як аватар, але щоб згвалтування? Звісно, не взірець українського воїна, але щоб настільки? Хоча… Війна, у всіх дах їде по своєму…” Говорили про цей випадок десь з тиждень, а потім забули – війна ставить весь час нові задачі, створює нові виклики, тому армії не до якогось там аватара, який тьолку по п’яні трахнув – воювати треба, а “помер, чи, в даному випадку, сів Максім – то і хуй с нім”, як сказав вічно втомлений старший лейтенант.