Петро Гузiк "Нелегка це робота, бути кiлером"

Антона закопали — з квітами, свічками і пафосними промовами. Колектив чесно попсував собі нерви пару днів, грав у скорботу, як у шкільній виставі, а потім плавно перекочував назад до старих звичок: кавові плітки, срачі за паркомісця й загальне невдоволення зарплатами.

Сергій сидів перед монітором, бездумно втупившись у екран, де миготів якийсь Excel-кошмар. Його мозок плавно блукав десь у паралельному всесвіті, де Злата вже успішно перетворилася на трагедію в одному акті. Він ледь помічав, як в офісі снували люди — ходили, щось підписували, щось обговорювали. Йому було все одно.

Після похорону Марта ще кілька разів траплялась йому на очі. Вона робила вигляд, що нічого між ними не було, ні замовлення на вбивство, ні обіцянок «приємного бонусу». Звичайно, якщо не рахувати того разу, коли вона, мовляв «випадково», принесла документи і, біс його знає як, забула свої мереживні трусики в його шухляді. Червоні. Як сигнал для ідіота: «Сюди! Трахати сюди!»

Сергій із кам’яним виразом обличчя поглядав поверх монітора, скануючи офісне поле бою. Його мозок жував варіанти вбивства Злати, які запропонувала книга:

— «Підсипати отруту в каву» — виглядає круто, але є ризик, що переплутаєш стаканчики і отруїш власного начальника. Хоча... не найгірший розвиток подій.

— «Підставити в ліфті» — заманливо, але тоді є шанс засвітитися на камерах і ще зламати хребет якійсь невинній бухгалтерці.

— «Нещасний випадок у туалеті» — оце вже ближче до ідеалу. І виглядає природно, і душа не так болітиме... Ну або болітиме, але хоча б не так гучно.

Книга весело сміялась у голові гучно даючи геніальні ідеї, ніби крейдою по шкільній дошці:

— «А може, втопити її в унітазі?»

Сергій нервово хіхікнув сам до себе, привертаючи кілька косих поглядів із сусідніх кабінок. Він поспіхом прокашлявся і зробив вигляд, що йому просто дуже весело працювати з таблицями.

Насправді ж єдине, про що він мріяв — це щоб ця історія якомога швидше закінчилася. Бажано без нього в камері попереднього ув’язнення.

Сергій сидів у напівпорожній кафешці неподалік офісу, накидаючись на бургер так, ніби не їв з самого народження. Жир стікав по пальцях, кетчуп розмазаний по підборідді а булка скрипіла на зубах, так ніби, її пекли ще до початку пандемії. Він чавкав голосно, без сорому, наче це був фінал кулінарного порно.

Саме в цей момент двері кафе прочинилися, і в них увійшла Вона — Злата. Королева офісного інстаграму, сексуальна й втомлена трауром, мовби сама печаль втілилася у спідниці з «Zara». Волосся стягнуте в скромний хвіст, обличчя без косметики, лише чорні тіні під очима — результат безсонних ночей або вдало зіграного горя. Та навіть у цьому жалобному варіанті вона виглядала так, що Сергію довелося підтягнути шлунок, хоча пізно — він уже виглядав вагітний бургером.

Злата сіла біля вікна і кивнула офіціанту. Сергій знову відчув, як у кишені тепло покусує його пляшечка з отрутою — мило підписана «Тіофенкарбамід», з приміткою «несмертельно для щурів, фатально для заздрісних сучок». Придбав її в даркнеті в якогось типу з ніком RATzNkill69, у комплекті йшла безкоштовна наклейка з черепом.

Він вилизав пальці, доїв останній шмат булки з виразом переможця шкільної олімпіади з обжерливості й уже збирався підвестись, коли у вухах розкотився саркастичний грім — голос книги.

— Дурню! — промовила вона з ніжністю електричної бритви, — ти хоч обличчя витри! Виглядаєш, як ніби щойно душив бургер до смерті голими руками! А руки?! Вони ж у тебе як у забійника після роботи! Йди вмийся, пока вона з офіціантом щебече!

Сергій зітхнув, гаркнув щось нерозбірливе в стилі «та шоб ти...» і почвалав у туалет. Поглянув у дзеркало — на нього дивилася не людина, а єнот після сміттєвого баку. Він швидко змив із себе сліди гастрономічного злочину, обтерся паперовими рушниками, які розпадались ще в повітрі, й почав готуватися до великої місії: ввічливо отруїти колегу.

Втягнувши живіт так, ніби збирався на фотосесію для реклами абонементів у спортзал, Сергій з кам’яним виразом обличчя пройшов повз бар. Замовив дві порції кави, зробив вигляд, що неймовірно зацікавлений у сучасному мистецтві під виглядом графину для води, і поки бармен рахував решту, з точністю нейрохірурга, швидко і нервово плюхнув отруту в одну з чашок. Рух був настільки ж елегантний, як і його почерк у шостому класі — тобто, жахливий, але щирий.

Тіофенкарбамід плавно розчинився в ароматній каві, наче лють у корпоративній ієрархії. Сергій узяв обидві чашки, вдихнув глибше, як перед іспитом, і підійшов до Злати. Пальці трусились, живіт бурчав, душа репетувала. В голові тільки одна думка: «Аби не переплутати! Аби не переплутати! А… ДІДЬКО!»

Він різко сів на вільний стілець, з виразом кішки, яка намагається виглядати невинною після того, як зжерла вашу вечерю, і поставив каву на стіл. І в ту ж мить усвідомив жах — він забув, в яку чашку налив отруту. Звісно! Бо, як завжди, спочатку зроби, а потім думай! Ця схема ніколи не підводила… окрім кожного разу.

Злата глянула на нього з виразом, який зазвичай призначений для жуйки на підошві. Погляд її був гостріший за ножа з IKEA.

— Чого тобі? — запитала вона сердито, наче він щойно наступив на її песика.

Сергій зробив те, що робить кожен впевнений у собі самореалізований альфа-самець, — крадькома заглянув у виріз її блузки й подумки облизався, як пес на тарілку борщу.

— Привіт, Злато. Я й не знав, що ти теж сюди ходиш обідати… — почав він голосом чоловіка, який щойно сам себе здивував тим, що взагалі може розмовляти, — Та так, побачив — подумав пригостити, знаєш, за той випадок, коли я тебе в офісі кавою облив…

Він невпевнено підсунув одну з чашок ближче до неї. У голові калатало: «Будь ласка, Господи, нехай це буде правильна. Хоча правильна для кого?..»

— Дякую, але я волію побути одна, — відказала Злата сухо, з тією ноткою, з якою зазвичай кажуть «відчепись, покидьку», просто культурно.

Сергій на секунду розгубився. В голові зазвучала сирена, як перед вибухом.

Але тоді — о диво! — вона таки взяла чашку, піднесла до губ і зробила ковток. Серце Сергія на мить зупинилось. А тоді вибухнуло радісною панікою.

— Дякую, але… — почала вона знову, мабуть, уже за інерцією.

— Так-так, розумію, — перебив її Сергій, смикаючи іншу чашку до себе, хоча досі не мав уявлення, в якій був «подарунок».

Він рушив назад до свого столу з таким виразом обличчя, наче щойно уникнув смерті або побачив знижку на пельмені.

На випадок, якщо отрута таки пішла «за адресою», Сергій не став чекати феєрверку прямо в закладі. Швидко покинув приміщення, не оглядаючись, як герой дешевої кримінальної драми, і попрямував до свого нового старого авто. Його вірний, але обшарпаний Опель нарешті віддав богові душу і кузов приймальному пункту металобрухту. Замість жалоби Сергій взяв виручку за перше вбивство та докинув трохи з кредитки, щоб купити BMW п’ятої серії — гордий витвір баварської інженерії 2003 року випуску з пробігом, як у середньостатистичного далекобійника.

Тепер, сидячи за кермом цієї «ракети для середнього класу», він почувався не менше ніж найманим вбивцею з італійської мафії. Хоча, звісно, ні зброї, ні яєць, ні гідності в нього не додалося. Але тоноване скло компенсувало все.

Через лобове скло він уважно спостерігав, як Злата допивала каву, акуратно, як дівчинка з реклами біодобавок, з’їдала свій веганський обід без смаку, без радості, без м’яса. Потім розплатилася, підвелася і, навіть не трохи похитнувшись, вийшла з кафе. Без блювання, без конвульсій, без звичних ефектів отрути. Сівши у власне авто, вона спокійно поїхала.

Отже — чорт забирай! — вона випила правильну каву. Себто, правильну — для неї. Бо отрута була у його чашці.

Сергій так гаряче вдарив кулаком по керму, що в салоні пролунав дзвін, а десь у світі один баварець тихо заплакав.

І тут… як у слоу-мо в поганому фільмі — в кутку його зору з’явився офіціант. Молодий, блідий, ніби студент, що здав сесію без хабарів. Він підійшов до залишеного Сергієм столу, втомлено глянув на холодну каву, знизав плечима… і випив її. Просто так. Як безтурботний самогубець у короткометражці. Сергій застиг, не вірячи очам.

— Оооо! Ну ось! Геній інтриг, майстер отрут! — озвалася книга, з тою ж інтонацією, як твоя мама, коли ти в 30 років упустив тарілку. — Ну хто ж міг подумати, що каву хтось ще вип’є, так? Та не хвилюйся. В кращому випадку він просто здохне у себе в коморі. А в гіршому — напише на тебе заяву з потойбіччя. І все одно: вітаю, ти вбив бідного офіціанта. Ефект випадковості — це ж мистецтво!

Сергій у відповідь тільки тихо вилаявся, витиснув газ і рвонув з парковки з такою люттю, ніби намагається втекти від власного IQ.

Повернувшись до офісу, Сергій зробив те, що в нього виходило найкраще — вдав, що працює. Документи були розкидані на столі, курсор на екрані блимав в очікуванні хоч якоїсь дії, а він… ну, він грав у свою улюблену гру під назвою «Переварити подвійний обід».

Його очі повільно заплющилися, голова впала на груди, і за мить він уже дріботів по золотому піску тропічного острова. Острів виглядав точно як ті райські картинки, які роздають віруючі в переходах разом з листівками про кінець світу. Щоправда, в його варіації світанок був трохи похмільний, а рай — з відвертим рейтингом 18+.

І тут, наче з порносайту для богинь, з гущавини пальм виринула Марта. У напівпрозорій сукні, на чорному, як податкові перевірки, жеребці. Її стегна граціозно обіймали сідло, а волосся розвивалося, створюючи ефект з реклами шампуню для злих відьом.

Сергій у своєму сні виглядав як версія себе на стероїдах — бронзовий, накачаний, з кубиками преса, які ніколи не існували навіть у генетичному задумі. Він мужньо зняв Марту з коня, так ніжно, ніби вона була тендітною склянкою з шампанським. Його губи вже торкались її шиї, його руки ковзали по її шкірі… і тут обличчя Марти різко зморщилося, зникла краса, зник кінь, зник пісок — залишилася обкладинка книги, яка почала верещати:

— Дурню! Робота спочатку, призи потім! Або ще краще — робота, потім робота, потім ще трохи приниження, і вже тоді, якщо дуже пощастить — секс або хоча б нові шкарпетки!

Сергій підскочив на місці так, ніби його вдарило струмом. Його коліна вдарилися об дно столу, а офісне крісло відреагувало класично — скинуло його на підлогу зі зрадницьким стуком. Якраз лобом об край стільниці. Пік елегантності.

— О, тепер бодай виглядаєш як людина, котра вбиває людей. З синцем. І виразом вічного розчарування, — зітхнула книга.

Десь неподалік колега в навушниках навіть не підвів очей — звуки падіння та приглушеного стогону вже давно стали частиною офісного пейзажу.

День закінчився, мов несмачний суп у столовці — неситно, без задоволення й з легкою підозрою, що хтось плюнув у твою тарілку. Офіс поволі спорожнів, немовби щури втекли з корабля, щойно почули запах відповідальності. Сергій, з виразом ображеного героя третьосортного бойовика і свіжою гулею на лобі (подарунок від корпоративного меблевого демона), спускався сходами на підземний паркінг.

Книга, як завжди, не вгавала:

— Ох, і драматичний ти, такий нещасний.

Але Сергій мовчав. Голова гуділа так, ніби всередині сидів мініатюрний барабанщик і грав соло на похороні власної надії.

Він сів у своє нове-старе БМВ, яке досі пахло чужими шкарпетками і дешевим освіжувачем повітря з нотками «борщ з тютюном», завів двигун, і повільно виїхав з паркінгу. І саме в цей момент, мов за сценарієм якогось богемного нуару, з сусіднього ряду виїхала Злата. Її машина, акуратна й блискуча, мов би щойно з автомийки, прослизнула перед ним, і в світлі фар здалася небезпечно привабливою. Ну, як і вона сама. Особливо якщо ігнорувати її характер, погляд «ти — сміття», і схильність до ігнорування живих людей.

— О, а це вже щось цікаве. Стеження! Класика жанру. Давай-но, кілере. Газу!

Він не поспішав. Їхав повільно, затиснувши цигарку між пальцями, і вдивлявся в калейдоскоп фар, вітрин і дощу. Двірники монотонно шкрябали лобове скло, ніби двоє втомлених робітників, яким набридла власна робота. На вулиці моросив дощ, той типу, що не мокрий, але все одно викликає бажання проклясти погоду, Бога і працівника Гідрометцентру.

Світло вуличних ліхтарів переломлювалось у краплях води, фарби реклами «скидки до -90% на пластичну хірургію» відбивались у мокрому асфальті, створюючи ілюзію, ніби він їде не вулицею, а крізь кислотний сон знятий під кокаїном.

— До речі, якщо ти не згадаєш, яка з ідей була менш тупа — зіштовхнути її з моста, чи підсунути отруєний крем для рук — доведеться жерти ще один гамбургер заради натхнення, — буркнула книга.

Сергій затягнувся і лише хрипло видихнув. Це була ніч, коли могли початися великі зміни. Або велика дурня. І, знаючи себе, швидше за все — друге.

Злата звернула з головної дороги й поїхала вбік — вочевидь, додому. Сергій, на безпечній відстані, продовжував тягтись слідом. Його БМВ ревів, як голодний пес під зачиненим кіоском з ковбасою, але він лише міцніше стискав кермо, обдумуючи варіант, підказаний Книгою.

— Знаєш, якщо ти вже не здатен вгадати, в яку чашку лити отруту, може просто трохи… посприяєш обставинам? — шепнула вона звабливо. — Ніч, слизька дорога, старий добрий дорожній інцидент. Далі все вирішує фізика.

Сергій під’їхав ближче. Попереду — поворот з оглядом нуль. Злата скинула швидкість перед ним, щоб пропустити велосипедиста, що з’явився невідомо звідки, як і всі велосипедисти. І ось… момент.

— Зараз! Ногою по педалі! І зроби вигляд, що у тебе печінка відмовила, або пельмень поперек встав!

Він різко натискає на газ, авто рвучко рве вперед, і...

Глухий удар, вищання гальм. Його капот встромлюється в задній бампер Злати, немов старий коханець — без попередження, без дозволу, і явно не за сценарієм романтичної комедії.

Злата вискочила з машини. Істерика в неї така, ніби вона не нову Тойоту розбила, а священну урну з прахом бабусі.

— Ти що, йобнутий?! — заверещала вона.

Сергій, вийшов хитаючись і одразу взяв гру на себе:

— Ох... вибач…мені...стало зле.

Він театрально схопився за живіт і зобразив внутрішню трагедію з нотками Шекспіра та газового отруєння.

— Оскар! Це був, бляха, Оскар! Іще трохи — і вона сама тебе заспокоїть чайком... з твоєї отрутою, — задоволено муркоче книга.

Злата, червона від люті, біля своєї побитої «Тойоти», розмахувала руками так, ніби замовляла доставку злості по експрес-пошті.

— Ти, блядь, що робиш за кермом? Хто тебе взагалі випустив на дорогу? Це ж корпоративна страховка, ти розумієш, що тепер…

Вона різко відступили назад, ближче до центру дороги — й тут, як за сценарієм фільму з поганим рейтингом, просто з-за повороту виринула вантажівка. Величезна, з логотипом якогось невідомого логістичного пекла. Рев двигуна, скрип гальм — і...

БАХ!

Тіло Злати підкинуло у повітря з грацією дешевої ляльки, яку вперше в житті кинули вгору, не розрахувавши траєкторію. Всі її претензії, вигуки, звинувачення — раптово замовкли. Від неї залишилася лише туфелька на дорозі, як у постмодерній версії «Попелюшки», тільки без щасливого кінця.

Сергій стояв, онімівши, з роззявленим ротом. Книга мовчала. Навіть їй на секунду нічого не хочеться казати.

І тут, тихо, майже інтимно, в його голові лунає:

— Ну... е-е-е... Я ж казала: фізика вирішує все. Вітаю. Нещасний випадок. Епічний. Як твій животик після другого обіду.

Він автоматично дістав телефон і набрав 102, думаючи, що це, мабуть, найгеніальніше вбивство, яке він не вчинив.

— І все ж... тіло гарно полетіло. Прямо в рекламний щит. Я назвала б це: «Злата — в небо». І це ще без монтажу.