Петро Гузiк "Нелегка це робота, бути кiлером"

Його вирвав з обіймів сну телефонний дзвінок — різкий, пронизливий, мов крик тещі. Сергій ледь не звалив апарат на підлогу, обмацуючи тумбочку в пошуках проклятого пристрою, що вирішив пограти у ранкову тривогу. І, хоч дивно, але він був майже вдячний. Бо той сон… о так, той клятий сон!

У ньому Антон, із добрячою дірою в голові, поводився не як зразковий труп, а як персонаж з поганого зомбі-фільму: тягнувся до Сергія своїми закривавленими руками й бурмотів щось типу: “Чому ти мене не добив з першого разу, невдахо?”

Хоча єдиний плюс у всьому цьому кошмарі — книга мовчала. Вперше за добу в його снах не було цього саркастичного манускрипту, що вічно коментує як спортивний оглядач з пекла.

Знайшовши нарешті телефон, Сергій підняв слухавку з рівнем ентузіазму, як у студента перед сесією.

— Алло?

— Сергій, ти вдома? — голос був знайомий, сухий і такий, що миттєво пробуджував навіть після коматозної ночі.

— Так, добрий ранок, — пробурмотів він, сідаючи на ліжку, витираючи слину з підборіддя.

— Вже день, і він точно не добрий. Антона сьогодні вночі вбили.

Ці слова влучили точніше, ніж перша куля Сергія. Його серце стиснулося. Не від жалю — це було б занадто людяно — а від раптової хвилі паніки. Бо він не звик до того, що йому про власне вбивство розповідає хтось інший.

— Овва… нічого собі… — просичав він, намагаючись звучати максимально щиро. — Вбивцю спіймали?

— На жаль, ні. Той підпалив квартиру. Все згоріло до бісової матері. Але про це пізніше. Завтра похорон. Присутність обов’язкова.

— Зрозуміло, — ковтнув слину Сергій, відчуваючи, як його піт пробиває навіть крізь ковдру.

— І одягни щось пристойне. Це похорон, а не корпоратив з барбекю.

Ту-ту-ту.

Сергій повільно поклав телефон. Його погляд мимоволі ковзнув на кут кімнати, де з напіввідкритого рюкзака стирчав кут обгорілої футболки. Трофей віддав. Пожежу влаштував. Все мало бути ідеально.

— От чорт… похорон…

А в голові вже крутилося: що надіти? Як дивитися людям в очі?

Тепер він був не просто вбивцею. Він був запрошений на похорон жертви. І це, як мінімум, вимагало нових штанів.

В офісі панувала тиша така гнітюча, що Сергій на мить вирішив — або він помер разом з Антоном, або просто оглух, поки їхав у ліфті. Жодного шурхоту, жодного натяку на звичну какофонію: ні срачів біля кавомашини про «кого знову перевели у відділ маркетингу», ні гучного мату від бухгалтера, якому знову не підписали аванс. Навіть Микола з третього поверху, вічний любитель регочучих мемів і смішних відео з котами, мовчав як риба.

— Які всі траурні, візьми щось утни! — загиготів голос книги, що нарешті прокинулася. — Наприклад, гучно пердни чи щось у твоєму стилі. Або скажи, що ти в шоці й думав, Антон просто взяв відпустку без збереження.

Сергій скривився, але нічого не відповів. Було не до дотепів, навіть якщо вони звучали голосом книги, якого він щиро починав ненавидіти більше за ранкову маршрутку в дощ. Він підійшов до фойє, де стояв портрет покійного Антона — чорно-білий, з офіційною усмішкою та чорною стрічкою в кутку. Портрет був оточений свічками, квітами і показною скорботою.

Сергію на мить здалося, що той портрет... живий. Що він дивиться просто на нього. Що ось-ось вирветься з рамки, вкаже на нього мертвим пальцем і закричить:

— Ось він! Ось він — мій убивця! Стоїть з плямою кетчупу на штанах і нервовим тремтінням у лівому оці! Чому, Сергію, чому ти вбив мене?

Сергій ковтнув слину, згорбив плечі й, з виглядом глибоко скорботного співробітника, попрямував до конференц-залу.

— Ого, а ти вмієш входити в роль. Глибока печаль з присмаком страху — ідеальний образ для корпоративного трауру! — не вгавала книга.

— Заткнися… — прошипів він собі під ніс.

— Та не переживай. Якщо тебе не викриють, ти отримаєш премію за акторську гру. Або підвищення. Як-не-як, звільнив вакансію.

У конференц-залі вже сиділи люди. Всі з серйозними обличчями, в чорному одязі, з пониклими плечима. Сергій зайняв місце в кутку і намагався не зустрічатися поглядом з жодним колегою. І лише думка крутилася в голові, мов недоварена мівіна: «Тримай себе в руках. Ти просто ще один скорботний колега. Просто ще один… покидьок із секретом.»

Після театральної, майже шекспірівської промови директора, в якій Антон величався «незамінним стовпом колективу» і «живою енциклопедією корпоративної культури», Сергій ледве стримався, щоб не пирхнути. Він знав, що максимум чим Антон міг похвалитися — це вміння робити вигляд, що працює, коли насправді перетасовував файли в папці «важливо!!!». Але зараз усі були занурені у траур, навіть ті хто його недолюблював.

Усі, мов зомбі, пересіли в орендований автобус, обклеєний траурними стрічками, і вирушили на кладовище. Як за замовленням, почав накрапати дрібний, злий дощ — такий, ніби саме небо висловлювало: «Ну блін, довели навіть нас.» Вітер з шипінням бив по обличчю, і кожен другий тримав парасольку як меч — більше для престижу, ніж для захисту.

Сергій, чавкаючи черевиками в багнюці, разом з усіма провів Антона в останню путь. Навіть не вірилося, що ще кілька днів тому він тримав у руках... ну, трофей. Тепер усе — минуле, закопане разом із тілом і частиною здорового глузду.

— Давай з’їбемося звідси, тут навіть немає алкоголю. Закопуйте швидше вже! — бадьоро оголосила книга.

Сергій зціпив зуби. Відповідати їй вголос не ризикнув, бо починав усвідомлювати — ще трішки, і колеги викличуть не поліцію, а психіатричну допомогу. Очима він шукав замовницю, дружину Антона, але так і не побачив її.

Погляд його, сам собою, зрадницьки ковзнув на Злату. Та, в жалобній сукні, виглядала так, наче спеціально прийшла грати роль «жінки скорботи» в артхаусному фільмі. Дощ намочив її з голови до п’ят, і тканина прилипла до тіла, мов навмисне, щоб муляти совість присутнім і вмикати фантазію в Сергія.

— Виїбав би її на труні? О так! Я відчуваю твої хтиві думки. — з цинізмом і нестримною радістю видала книга. — Це навіть романтично, з огляду на контекст. Хтивість, смерть, — повний набір для еротичного горору.

Сергій різко відвів погляд і, ледве стримуючи гримасу, подумав, що кілька днів з цією книгою — і його нерви влаштують крик душі прямо під ребра.

— Та це нормально, трахнути жінку на могилі ворога. Труп ти вже збезчестив. А тепер геть дурні думки — в нас нове замовлення!

— Що? — вирвалось у нього вголос, швидше автоматично, ніж свідомо.

І в ту ж мить десятки очей обернулися до нього.

Сергій зробив вигляд, що розмовляє по телефону й скорботно кивнув:

— Так, так… що? Ні, я не можу зараз.

Всі продовжили свої сльозливі думки, а Сергій прошипів крізь зуби:

— Ти приколюєшся?

— Ні, я просто розважаю тебе, щоб не вмер від нудьги. Але, справді, нам треба поговорити про наступну жертву.

— До речі… — протягнула книга з тією ж інтонацією, з якою людина каже «а тепер тримайся», — Добре, що ми тут. Замовник чекатиме нас на кладовищі.

Сергій скривився. Ніби ще щось могло зробити цей день більш… сюрреалістичним. Хіба що Злата раптом крикне: «Я вагітна від Антона!», після чого з неба впаде метеорит і зруйнує все крім його машини.

Тим часом мокра, липка земля чавкаючи падала на кришку труни, ніби хотіла сказати: «Ну все, бро, тепер ти точно не вийдеш. Відпочинь вже трохи, а?»

Сергій, як людина що не витримує надмірної дози похоронної мішанини з пафосу, нудьги і лицемірства, тихенько відійшов убік, під старий клен, і підкурив. Дощ продовжував моросити, ніби хтось зверху просто забув закрити кран.

— Що за замовлення? — буркнув він, вдихаючи дим з такою ж надією, як дехто вдихає аромат свіжої кави зранку — марно, але ритуально.

— А я звідки знаю? — розвела плечима (уявно, бо плечей у неї не було) книга. — Побачиш клієнта — дізнаєшся. Може, хоч цього разу обійдеться без відрізаних пенісів?

Сергій скептично хмикнув, випускаючи дим.

— Тобі не видається підозрілим, що в нашому місті стільки людей, яким раптово знадобилися послуги кілера? Це ж не Лос-Анджелес.

Книга ніби зависла. Хвилина мовчання. Якщо вона вміла б моргати, то, напевно, саме це й зробила б.

— А хто вас, людей, зрозуміє? Ви дивні істоти: влаштовуєте війни через кордони, спалюєте ліси, щоб підсмажити ковбаску, женетеся за лайками в інтернеті, і при цьому всьому кожні десять хвилин когось хочете прибити. Може, вам взагалі потрібні не кілери, а колективна терапія. Але що є, те є. Так, сюди направо, — сказала книга, як GPS з пекла, ведучи його вглиб кладовища.

Клієнт — точніше, клієнтка — стояла спиною до Сергія, мов готична загадка у рекламі парфумів: трохи тіні, трохи драматизму і повна відсутність бажання платити за вбивство наперед. Її постать видавала знайому жіночність, що вже змусила Сергія втягнути живіт — рефлекторно, ніби це якось компенсує той факт, що він виглядає, як розлючений офісний хом’як після триденного запою.

Він обережно переступав калюжі, ніби ті могли образитися, якщо в них наступити. Його черевики весело чавкали, а дощ над головою додавав ситуації драматизму, як у дешевому нуарі.

Коли він підійшов ближче, жінка озирнулась, і на мить обличчя Сергія скривилось у кривій гримасі впізнавання — таке, яке з’являється, коли ти знаходиш у морозилці пельмені трирічної давнини.

— Що ти тут робиш? — Марта, подруга Злати і за сумісництвом одна з тих, хто мав тісні стосунки з покійним Антоном, глянула на нього так, ніби він щойно виліз з-під труни. — Не заважай, у мене тут… зустріч.

—Скажи їй, що ти той, хто вирішує питання, — муркнула книга в голові з інтонацією менеджера темної сторони.

— Емм… Я той, хто вирішує питання, — озвався Сергій максимально серйозним голосом.

Марта витріщилася на нього, а потім розсміялася. Та не просто — її сміх був таким злим, що навіть найближча ворона перелякано злетіла зі склепу.

— Ти? Вирішуєш питання? — хмикнула вона. — Та ти навіть шнурівки зав’язати не можеш без інструкції з YouTube. Зараз перечепишся, впадеш, і ми тут нову могилу викопаємо — тобі. Іди краще в кущі, знайди затишне місце і поганяй шкурку на Злату. У цьому ти профі.

Сергій моргнув. Раз. Другий. І сказав:

— І все ж таки, це я.

Тиша зависла на мить. Марта втупилась у нього, ніби намагалась вирішити, чи це поганий жарт, чи світ нарешті вирішив остаточно збожеволіти.

Вони брели крізь кладовище, мов герої якогось детективу, тільки замість інтриги — сирість, а замість пафосу — чавкаюча багнюка й запах мокрої землі. Похоронна процесія давно зникла за горизонтом офісного горя, залишивши після себе лише п’яних копачів, які з ентузіазмом, гідним премії «Золота лопата», утрамбовували свіжу могилу. Мабуть, у кожного свій спосіб попрощатися з покійником: хтось — сльозою, хтось — перегаром.

Марта йшла поруч і, здавалось, кожен її крок був заряджений отруйною енергією образи. Вона говорила швидко, майже шипіла, ніби слова самі випльовувалися з рота, бо їй було бридко тримати їх усередині:

— Я хочу, щоб ти... прибрав Злату.

Сергій майже спіткнувся на рівному місці.

— Трясця, спершу... — ляпнув він, та швидко обірвав себе.

— Що спершу? — нахилила голову вона, вичікуючи.

— Еее... спершу скажи, чому я маю це зробити?

І тут Марта, мов за сценарієм з дешевого латиноамериканського серіалу, видала монолог, від якого самі троянди на кладовищі зів’яли б від злоби:

— Вона зіпсувала моє життя! Клята курва! Її нова посада — моя! Антон, царство йому небесне, теж віддавав їй перевагу, мов вона розумніша, сексуальніша. І у відрядження мала їхати вона! Вона! Я хочу, щоб вона здохла. Прямо. Зараз. Жорстко.

Марта розвернулась різко, її очі горіли. Якби погляд міг бити струмом, Сергія вже б реанімували ці ж копачі.

— Ось, — вона простягнула конверт. — Як домовлялися. Половина зараз. Решта — після виконання.

А потім вона раптом зробила кілька кроків ближче, з тією впевненістю, з якою акула наближається до шматка м’яса. Її рука безцеремонно опустилась Сергієві в район штанів і лагідно стиснула його член.

— А ще тебе чекатиме приємний бонус, — прошепотіла вона, облизала йому щоку, ніби марку на конверті з контрактом на вбивство, і розчинилась у дощі з ефектом діви з еротичного трилера.

— Егегей, а нам щастить! — голос книги в голові Сергія був у захваті. — Два в одному! І заробимо, і, нарешті, ти потрахаєшся! Я вже починаю симпатизувати цій психопатці!

Сергій мовчав. Бо що тут скажеш? У руці — мокрий конверт із грошима, в штанях — сліди сексуальної атаки, а в голові — голос книжки, яка точно отримує задоволення від усього цього цирку.