Петро Гузiк "Нелегка це робота, бути кiлером"

Сергій, мов відмінник на контрольній, чемно дочекався приїзду копів. Стояв, руки в кишенях, погляд спокійний, хіба що в середині душі затесалась приємна тривога — наче перед сексом, який точно буде, якщо все піде за планом.

А поки поліція ще тільки пробиралась крізь затори, він не гаяв часу: дістав телефон і зробив кілька артистично-постапокаліптичних кадрів з місця події. Один — на фоні машини, другий — на фоні вивіски «СТО “Шанс”», третій — з фрагментом ноги, що самотньо стирчала з калюжі. Все для Марти. Якщо вже вона обіцяла "бонус", то хай бачить, що він професіонал.

Передчуття було солодким, як зефір у какао — м’яке, липке і трохи мерзотне. Навіть те, що Злата щойно перетворилася на вінегрет, не псувало йому збудження.

Приїхали копи — сонні, з кавою в руках і цигарками в зубах. Один з них мав погляд "я ще вчора не виспався", інший — "я сюди не заради трупів прийшов, а заради пенсії".

Сергія розпитали: хто, як, чому, чи не був за кермом під мухою. Він чемно відповідав, навіть натякав, що від удару "так злякався, що мало не обісрався". Слова були правильні, обличчя невинне, ніби він у дитинстві щодня мамі допомагав пекти пиріжки, а не мріяв про вбивство колеги.

Разом із поліцією він навіть ходив шукати відірвану руку Злати, але вуличний пес, очевидно, мав інші плани — схопив трофей і з ентузіазмом відбіг кудись за гаражі.

— Ти що, хотів сувенір на пам’ять? Забирайся звідси, поки тобі не вручили подяку від поліції за активність, — фиркнула книга десь у глибині рюкзака.

Сергій штурхонув рюкзак. Подивився на дорогу, де авто Злати забирав евакуатор — іронічно, що машина пережила свою господарку. Її, на відміну від Злати, ще можна було полагодити. Сергій поволі виїхав з місця події, об’їхав криваве місиво, що ще годину тому носило улюблений парфуми від Dior, мало статус "найгарячіша сучка в офісі", і попрямував додому.

У голові крутився один єдиний сценарій: ванна, вино, Марта в панчохах, і бонус. Може, навіть два бонуси.

Вдома Сергій провів генеральну підготовку, ніби збирався не до коханки, а на вручення «Оскара за найкращу роль другого плану в чужому житті». Помився, вичесав ті три волосини на грудях, натерся дезодорантом, наче хотів оглушити ним Марту, і навіть знайшов чисті труси без дірок. Чистенький, пахучий, із нахабною посмішкою на обличчі, він з гордістю пірнув у свій БМВ і покотив до неї, як герой турецької мильної драми, тільки замість троянд — з вином із маркету по акції.

По дорозі встиг навіть потренувати «сексуальний погляд у дзеркалі заднього виду», але той вийшов швидше як у людини з печією. На підході до будинку Марти він поправив через штани свого ентузіаста — той, схоже, радів не менше, і терся об блискавку штанів в нетерплячці.

Піднявшись до квартири, Сергій так швидко перестрибував через сходинки, що якби десь неподалік проводили Олімпіаду з підйому до коханки — золото було б його. Постукав, вліпив на лице вираз “серйозного чоловіка, що не має нічого спільного з трупами”, і завмер.

Двері відчинились — і там була вона.

Марта. У чорній мереживній білизні, яка більше оголювала, ніж прикривала. Її шкіра світилась у напівтемряві, очі палали вогнем, а груди, здавалось, мали окреме громадянство. В повітрі пахло чимось солодким, можливо, парфумами . А можливо, чистим бажанням.

— Ну, заходь, мій поганцю, — сказала вона голосом, яким можна було звабити навіть камінь.

Сергій зробив крок вперед — і тут же перечепився об свої ж ноги, блискуче виконавши імпровізоване падіння на килим. Зібрався, знову поправив друга, котрий, схоже, вже стукав у штанину зсередини, і зачинив за собою двері.

Марта, не даючи ані секунди на роздуми, провела рукою по грудях, що викликало в нього мимовільне бурчання в животі — чи то нерви, чи то голод після «героїчного» вечора. Вона плавно, як змія, попрямувала до спальні. Сергій ішов за нею з таким виразом обличчя, ніби щойно виграв джекпот у лотерею й зараз піде забирати приз.

— Готуйся, хлопче. Твоя премія вже на ліжку, — зашепотіла книга в голові, а він у відповідь лише ковтнув слину і витер піт з чола.

В спальні все виглядало як у рекламі дешевого шампанського: свічки, пелюстки троянд, шовкові простирадла кольору гріха. Сергій глянув на це все — і відчув, що його внутрішній дев’ятикласник почав верещати від радості.

Марта скинула останній елемент своєї (і без того умовної) білизни і з кошачою грацією вмостилася на ліжку.

— Ну ж бо, тигре...

Він, як міг, намагався граційно зняти штани, але штани, як на зло, застрягли на шкарпетках. У боротьбі з ними Сергій зробив кульбіт, трохи не зламав тумбочку і мало не загнав собі коліно в вухо. Марта засміялася. Ну як засміялася — зірвала з нього залишки гідності і потягнула до себе.

Свічки тріпотіли в такт його нервам. Вино вже стояло поруч — відкривати не стали, бо навіщо псувати вечір зайвими рухами, якщо можна... діяти. Діяти Сергій збирався від душі.

— Зараз буде... — хрипко пообіцяв він, сам не до кінця розуміючи що саме.

Марта обвила його ногами, притиснула до себе, її пальці ковзнули йому по спині. Свічки затанцювали у повітрі, створюючи враження, що самі небеса аплодують цій сцені пристрасті. Сергій знову почув голос внутрішнього дев’ятикласника: «Та це ж епічно! Ми це робимо! Нарешті!»

І таки робили. І робили добре... ну, як на перший раз із тією, хто заплатила наперед.

Після буремної ночі, яка нагадувала одночасно «Титанік», «Рембо» і рекламу таблеток від простатиту, Сергій лежав на ліжку, розмазаний по простирадлу як масло по хлібу. Вперше за довгий час у нього було відчуття тріумфу. Він зробив це. І вбив. І потрахався. Нарешті, життя мало сенс.

У квартирі панувала тиша. Ніжна, м’яка, така, що, здається, самі стіни прислухалися до подиху. Свічки майже догоріли. Повітря пахло воском, вином і потом переможця.

Марта поступово провалювалася сон. Її голова торкалася подушки, тіло злегка здригалося від гіпнагогічних хвиль, коли ти вже майже в іншому світі, але ще встигаєш зреагувати на звук.

Вона чула, як Сергій поруч щось белькоче у сні. Марта відкинулася на подушку. Дивно, але він виявився в ліжку не таким вже й жалюгідним, як можна було подумати, дивлячись на нього в офісі. З другого разу таки зміг довести її до оргазму.

Вона вже почала дрімати, коли їй здалося, що чує голос. Тихий, майже шепіт, і... явно не Сергіїв.

— Марто... Марто...

Голос ставав чіткішим, вібруючи десь глибоко в голові. Вона смикнулася й розплющила очі.

— Марто, я тут, зовсім поруч...

Було темно, але вона побачила, як із коридору, з-під наваленого одягу Сергія, ледь-ледь світиться щось... червоне?

Сергій продовжував хропіти, обіймаючи подушку з виглядом людини, якій наснився шведський стіл.

— Марта зітхнула, злізла з ліжка, накинула халат і босими ногами прошкандибала до купи шмоття. Шарпнула штани — з-під них визирнув рюкзак. І саме з нього долинуло:

— Іди до мене, Марто. Дістань мене.

Її пальці самі розстібнули блискавку. Усередині лежала дивна товста книга — така, яку зазвичай тримають старі маніяки на горищах у фільмах жахів. Обкладинка темна, майже чорна, але з червоним відливом, як засохла кров на ножі, що його вже три дні не мили. Назва горіла в напівтемряві, мов прокляття на лобі: «Посібник кілера». Марта стояла, тримаючи її в руках, з виразом обличчя, ніби хтось щойно запропонував їй зайнятись сексом з тостером.

— Що за дідько... — прошепотіла вона.

— Той, якого ти потребуєш, — озвався голос. Уже не примара в голові, а цілком реальний, з хрипотою, як у запійного радіоведучого з 90-х.

Марта скрикнула й рипнула назад, злякано впустивши книгу. Та глухо гепнулась на підлогу.

— Блять! — вилаялась книга, — обережніше, дівчино! Хребет же не залізний!

— Вибач... — пробелькотіла Марта, кліпаючи.

— Ага, от і добре. А тепер підійми мене, щоб я могла краще тебе розгледіти. Ого, ну ти і красуня. Якби в мене був язик, я б тобі дещо показала...

Голос книги був нахабний, з нотками тої самої хіті, яку зазвичай чуєш у клубі після третього шота текіли. Та ще й з приємним тембром — така собі суміш Павла Зіброва і твоєї інтуїції, яка завжди радить не те.

Марта, досі ошелешена, обережно підняла книгу. Та ніби задоволено замуркотіла... принаймні, в її уяві.

— Слухай, крихітко, ми з тобою можемо стати ідеальною командою. Я — мозок, ти — робочі ручки. Разом ми можемо вершити долі, заробляти бабло і не платити податки.

Вона моргнула.

— Але ж... ти — книга.

— А Стів Джобс був просто айтішником. Усе починається з малого. От тільки в тебе є одна... проблема.

— Сергій?

— Мммм, не тільки сексуальна, а ще й розумна. Як добре, що ти швидко вчишся. Поки він спить, ти маєш шанс вирішити все. Красиво, естетично... або як вийде.

Марта знову поглянула на книгу. Її пальці мимоволі провели по сторінках, які самі розгорнулися. Немов подих — легкий вітерець, і сторінка зупинилася.

На ній був надрукований текст:

«Коли один убиває заради іншого, інший стає наступним.»

Голос книги проникав у її свідомість, мов спам у пошту, тобто — нав’язливо. Малював яскраві, злегка психоделічні картини: Марта в дизайнерських окулярах на березі моря, поруч коктейль, купа грошей, а десь там на задньому фоні — вогонь, вибухи й крики з минулого життя. Сергій, тим часом, хропів так, ніби намагався висмоктати повітря з подушки.

Вона зітхнула, повільно підвелася і підійшла до ліжка, мов нічна фея… якби фея трохи знудилася й захотіла когось убити.

— Поклади мене поруч із ним. Хочу відчути його останній подих, — попросила книга.

Марта, все ще в халаті й рішучості, акуратно вклала книгу на подушку поруч із Сергієм.

В кімнаті відчутно знизилась температура. Її соски затверділи — чи то від холоду, чи то від наближення до чогось важливого. Вона злегка здригнулася, але її тонкі пальці вже зімкнулися на шиї чоловіка.

Сергій розплющив очі. Спершу здивувався, потім перелякався, а потім на секунду навіть ніби зрадів:

— Марто… Марто, я не люблю БДСМ, — прохрипів він, мріючи про стоп–слово, якого вони, очевидно, не обговорили.

Вона нічого не відповіла — лише посилила хватку. У її очах не було гніву, лише рішучість і трохи того самого погляду, яким дивляться на цінник «зі знижкою до -90%».

Його обличчя посиніло, як у смурфика. З рота вирвався дивний звук — суміш стогону, здивування і булькання.

Книга тим часом зареготала. Голосно, щиро, мов якась зловтішна бабця, що нарешті побачила, як сусід упав у калюжу.

— Бувай, дурню, — промовила вона з насолодою, і з останнім подихом Сергія втягнула його душу.

Тиша. Марта відпустила шию. Свічки тріпотіли, ніби боялися — що ж далі?

— Молодець, — прошепотіла книга задоволено, — тепер у нас попереду велике майбутнє.

Марта обережно підвелася, провела рукою по волоссю, підійшла до дзеркала й поправила халат.

— Ну що ж… ще на одного колегу менше. Кави в буфеті, точно буде більше.

Книга схвально хрюкнула.