Петро Гузiк "Нелегка це робота, бути кiлером"

Скидаючи уявних переслідувачів та ховаючись від можливого “хвоста”, Сергій крутився містом, немов персонаж з якогось другосортного бойовика. Різкі повороти, несподівані гальмування, правильна музика з колонок на фоні.

Тим часом місто остаточно прокинулося, дороги заповнили авто, тротуари люди, Сергія—тривожні думки.

Конверт від богині з кафе валявся поруч, у відкритому рюкзаку з якого нахабно стирчав край книги—наче спеціально, щоб дратувати.

У голові був повний хаос. Ще вчора він: складав звіт про продажі, готував графіки, нишком цупив обіди колег з холодильника та ганяв шкурку в туалеті, а сьогодні—професійний, холоднокровний кілер!

«Ну викапаний відьмак Геральт із Рівії!»

Щоправда, замість коня у нього був Опель, а замість контракту на монстра—замовлення від гарячої незнайомки. Від таких думок у нього запаморочилося, він схопився за кермо так, що аж побіліли пальці, і періодично поглядав у дзеркало заднього виду.

Хвоста не було.

Не було і проблискових маячків копів.

«Добре, не вляпався.»

Заспокоївшись, він підкурив, і навіть почав почуватися впевненіше.

З такої нагоди вирішив відзначити свою першу професійну кілерську місію… сніданком у “МакДональдсі”.

— Автомобільний МакДональдс, вітаємо! Ваше замовлення?

— Дайте подвійний сніданок і… побільше соусу барбекю.

— Щось ще?

— Так, ще десять тисяч баксів зверху, якщо можна.

— Перепрошую?

— Та ні, це я жартую.

Забравши їжу та напої, він поїхав до озера. Знайшов затінок під вербами, припаркував Опель, вимкнув двигун, і накинувся на їжу.

Вдосталь наївшись, він гучно відригнув—наче позначив територію. Потім відкинувся на сидінні, самовдоволено оглядаючи залишки свого «королівського бенкету»: порожня коробка з-під подвійного бургера, пакетик соусу барбекю, вичавлений до останньої краплі та брудні серветки.

— Нажерся?

Знову ця клята книга!

— Наївся. Могла б і «смачного» побажати.

— Смачного, свиня. А тепер витри свої засмальцьовані лапи і відкривай конверт. Як ти взагалі можеш думати про їжу?

— Облиш, це теж мистецтво—насолоджуватися життям!

Сергій облизав пальці (книга скривилася десь у своїй паперовій душі) і взяв конверт.

Він ще пахнув парфумами тієї загадкової жінки. Солодкий, густий аромат одразу приніс із собою хтиві думки.

«Ммм... цікаво, як вона пахне насправді...»

Книга театрально зітхнула:

— Та відкривай ти вже цей конверт, не треба мені тут твоїх вологих фантазій!

Сергій акуратно розірвав папір. На коліна впала пачка грошей, фото та папірець із адресою. Гроші навіть не зацікавили—вони почекають.

Він узяв фото.

І… майже одразу відчув, що бургер, який щойно з таким задоволенням з’їв, хоче повернутися на світ Божий.

Зі світлини на нього дивився чоловік. Симпатичний, усміхнений, із тією чарівною посмішкою, яка, напевно, вкрала сон не в однієї жінки.

Сергій знав цю посмішку. Протягом останніх п’яти років вона була частиною його життя.

На фото був Антон.

— Опа… — тільки й зміг вимовити він.

— Ну, друже, твоя кар’єра кілера тільки-но стала ще цікавішою, — глузливо прокоментувала книга.

Він підкурив чергову цигарку, зробив глибоку затяжку, але дим тільки більше затьмарив голову.

Руки трусилися.

Не просто тому, що він щойно отримав свій перший реальний «контракт».

А тому, що йому треба було вбити того, кого він знає. Антон. Його ненависний колега. Красивий, усміхнений, успішний… І, що найбільше бісило Сергія — улюбленець начальства та жінок. Кожного ранку цей придурок з’являвся в офісі у дорогих костюмах, із фірмовою кавою та навіть пахнув дорого—не те що Сергій зі своїм «ОлдСпайс» за 150 гривень. Звісно, він тисячу разів бажав йому смерті. Але ніколи не думав, що може стати її причиною.

— Судячи з твоїх думок, ти знаєш покійника, — байдуже зауважила книга.

— Га? Що? Якого покійника?!

— Майбутнього. — Паперове стерво посміхнулося у своїх сторінках.

— А-а… так, ми працюємо в одному офісі.

— Чудово! Легше буде потрапити до нього додому.

Книга витримала драматичну паузу, а потім додала:

— До речі, ти вже знаєш, як це зробиш?

— Я думав, це знаєш ти. Я ж для цього тебе і купив!

— Господи, який же ти тупий. — Книга закотила очі, якби мала їх. — А ти хоч раз відкрив мене, читав, гортав сторінки?!

Сергій підняв її з рюкзака, криво посміхнувся і ляснув по палітурці.

— А що, в тебе є розділ «Як прибрати колегу, щоб це зійшло з рук?»

— Так, прямо між «Психологія натовпу» та «Кращі рецепти з грибами».

— Дуже смішно. Що саме порадиш почитати?

— Для початку, шмаркач, виріши, який ти кілер.

«Який я кілер? Блін, ну точно не Джон Вік…»

Книга відкашлялась, немов готувалась до лекції.

— Є кілька класичних варіантів:

Перший. Тихий, розумний і без слідів— отрута. Як «Чорна вдова», як Лукреція Борджіа. Уяви: підсипав Антону у ранкове лате щіпку рицину, а потім дивишся, як він повільно згасає на робочому місці. Краса!

Другий. Стриманий, але кривавий— ніж. Як Джек-Різник, як Оннісан з Якудзи. Сів у засідку в під’їзді, і пару точних ударів в шию—все, немає улюбленця начальства.

Третій. Або ж вестерн-стайл—пістолет. Як Лі Гарві Освальд, як Джон Діллінджер. Зустрів у паркінгу, коротке «Привіт, Антоне», і—бабах!

Четвертий. Ну і для любителів спецефектів—аварія. Відкопай відео про «Червону бригаду» і зрозумієш, що добре підлаштована автокатастрофа вирішує всі проблеми.

Сергій насупився.

— А можна щось без мороки?

— Ну звісно, попроси його просто впасти з балкона, він же тебе знає, хе-хе.

Сергій зробив затяжку, задумався.

Антон… Його справді можна підловити, він інколи залишається в офісі допізна.

— Гаразд, поки що відкидаємо рицин і Освальда, але…

— О, не може бути, він таки думає! Давай-давай, вмикай мозок!

Сергій вперся поглядом у фото. Антон, сучий син, навіть на ньому виглядав так, ніби в нього все в житті ідеально.

Ну що ж…

Скоро це зміниться.

По дорозі додому Сергій заїхав на ринок і трохи оновив гардероб. Купив темні джинси, непримітну куртку, звичайну сіру футболку. Книга була задоволена.

— Нарешті не виглядаєш як невдаха, що працює в кол-центрі.

— Дякую, мені так важлива твоя думка.

— Ще б купив чорні рукавички і капелюх, я б тебе офіційно зарахувала в «кілери-початківці».

— Ще скажи, що треба тренч і сигару.

— Ну, як мінімум, ти б виглядав стильніше, ніж зараз—в цьому своєму «я от-от поїду на дачу до бабусі».

Наступним пунктом було озброєння.

За порадою книги Сергій зайшов у даркнет і придбав пістолет зі спиляним номером. Процес покупки був простішим, ніж замовлення піци: кілька повідомлень, криптовалюта, адреса схову — і ось він, металевий аргумент у його руках.

Відчуття зброї додало йому дивної впевненості.

— Так, малий, тепер ти не просто офісний планктон. Ти — Джо Пеші у «Славних хлопцях»!

— Ага, тільки без грошей, зв’язків і досвіду.

— Це ми виправимо. Спочатку вбий цього мерзотника, а потім уже будеш скаржитися.

Сергій не був певен, що в потрібний момент зможе натиснути на курок.

— Дурниці. Хочеш, розкажу тобі про людей, які натискали на курок без вагань?

— Не дуже, якщо чесно.

— Але я все одно розкажу.

Книга зналася на професійних убивцях.

— От, наприклад, «Мадам Гільйотина»—Шарлотта Корде. Жінка з ножем. Один удар—і революційний диктатор Марат перетворився на історію.

— Один удар?

— Так, але він був у ванні. Ніж—найлегший і найтихіший спосіб.

— Ти балакуча енциклопедія.

— Дякую. Отже, хочеш працювати як «Сонна Лагуна» з коза-ностри? Вистрілив, тіло в багажник, і хай шукають по всьому місту. Або класика жанру — постріл у потилицю, відібрати документи, і ніяких питань.

— Господи, я просто хотів оновити гардероб, а тепер в мене лекція з «як правильно замочити людину».

— Вітаю, тепер ти хоча б щось знаєш.

Сергій сидів удома, в одних трусах, їв мівіну і гортав книгу. Книга тихо зітхнула.

— Зброя, гардероб, жертва… І ти все одно сидиш в трусах і жереш вермішель.

— Ну, навіть кілерам треба їсти.

Він відчув, що треба діяти швидко. Подзвонив босу і прикинувшись хворим взяв відгул. Зайшов у робочий чат фірми і натрапив на список у відрядження. Антон, звісно ж, був першим номером.

— Відрядження через два дні. Це твій шанс.

Сергій допив з тарілки бульйон, витер рот рукавом (чому б і ні) і закурив. В руках крутив папірець з адресою Антона. Район дорогий, рівень «у нас не квартири, а апартаменти». І якщо Антон їде у відрядження, то сьогодні його точно в офісі немає.

Він поглянув на пістолет, який лежав поряд.

— Ну що, пора вчитися бути поганим хлопцем.

Взяв зброю в руки, відчув її вагу.

— Ти хоча б знаєш, як цим користуватися? — єхидно запитала книга.

— Я ж не ідіот.

— Сперечатися не буду. Ти — особливий випадок.

Сергій крутив пістолет у руках, як у фільмах, перевіряв магазин, натискав на спусковий гачок...

«БАХ!»

Постріл прогримів, як гарматний залп. Шматок стелі розсипався на білу пилюку, лампочка захиталася. Сергій від несподіванки відскочив.

Книга розреготалася.

— Боже, який же ти дебіл.

— Та я… Я не…

— Ти тільки що ледь не виніс собі півчерепа.

Сергій злякано глянув на пістолет і акуратно поклав його на стіл.

— Можливо, варто трохи потренуватися перед тим, як когось вбивати? Хоча б, блін, не в своїй квартирі?

— Та… Може й так.

Він поглянув на дірку в стелі.

— Як добре, що сусіди мене ненавидять і не звертають увагу на звуки з моєї квартири.

— Ну, як мінімум, тепер ти знаєш, що пістолет працює. Вітаю.

Час наближався. Вечірні сутінки огортали місто, як м’яка ковдра над трупом. Він поклав книгу в рюкзак, туди ж мотузку і куплений у мисливському магазині ніж. Пістолет засунув за пояс і, не озираючись, вийшов на вулицю, роблячи крок у нове життя.

Дорогою до будинку Антона курив одна за одною цигарки і мовчав.

«Бляха, а що, як не зможу?»

Книга, до цього мовчазна, засопіла в голові.

— Як ти?

— Якось дивно.

— Розумію. Вперше завжди важко. Але не бійся. От у мене був один читач…

— Не зараз.

— Та ні, слухай, це важливо! Так ось, був у мене читач—«майбутній кілер». Такий же «професіонал», як і ти.

— Дуже смішно.

— Слухай далі! Так от, цей кадр вирішив отруїти свою жертву. Вирішив зробити — все як книжка пише, тобто я : вечір, романтика, шампанське з миш’яком. Але перед тим, як дати жертві келих, захотів перевірити, чи не змінився колір, чи немає осаду…

Сергій спохмурнів.

— Скажи, що він не зробив того, про що я думаю.

— О, ще й як зробив! Зробив ковточок «на пробу». І, звісно ж, відправив себе прямісінько на той світ.

— Ти вигадуєш!

— Чистісінька правда. Так що, якщо ти бодай зможеш когось убити, а не сам себе, це вже буде прогрес!

Сергій задумливо випустив дим.

— А як там жертва?

— Та вона сиділа, дивилася на всю цю картину, а потім просто взяла келих без отрути і допила шампанське. Драма, аристократизм, все як треба.

Сергій скривився.

— Я хрін його знає, чи ти мотивуєш мене, чи навпаки.

— Я розважаю тебе, дурнику. А тепер приготуй свою «бойову» пику, бо вже майже приїхали.

Він стояв перед дверима, серце гупало десь у горлі, а піт стікав спиною так, ніби він щойно пробіг марафон. У руці стискав пістолет — слизький від його власного страху.

— Глибокий вдих, видих, не зіпсуй усе, як завжди.

— Дякую за підтримку, дуже допомагає, — прошипів Сергій, стискаючи зуби.

— Ти обрав цей шлях, кілерю-початківцю, так що будь добрий — зроби свою роботу. І, заради всього святого, не впусти пістолет!

Він проковтнув клубок у горлі й натиснув на дзвінок.

Десь усередині квартири почулися кроки. Сергій інстинктивно затримав подих, хоч це й не мало жодного сенсу.

Двері прочинилися, і на порозі з’явився Антон — розпатланий, у спортивних штанях, із чашкою кави в руці.

— Сергій? Ти що тут робиш?

Сергій застиг, наче заєць перед фарами машини.

— Я… це… кур’єр.

Антон зморщив лоба.

— Кур’єр?

— Ну… типу того. Документи від Петра Петровича.

Антон повільно кивнув, відпиваючи каву.

— Окей… А нахріна тобі пістолет?

Сергій швидко глянув вниз і зрозумів, що весь цей час тримав ствол на рівні грудей, прямісінько перед собою.

— Це… ем… макет! Так, макет! Для страйкболу.

— Страйкболу? Ти ж завжди казав, що не любиш активний відпочинок.

— Ну, та, але, розумієш… життя мінливе… нові хобі… саморозвиток…

Антон знизав плечима.

— Ясно. Заходь.

Двері відчинилися ширше.

— Боже, та ти справжній актор. Якщо виживеш, запишу тебе на курси брехні для новачків, — хіхікнула книга в голові.

Сергій глибоко вдихнув і зробив крок уперед.

Шоу починалося.

Антон пройшов у кімнату, навіть не озираючись, а Сергій, ковтаючи нерви разом із власною слиною, акуратно причинив двері й зняв пістолет із запобіжника. Він зробив глибокий вдих, поправив хватку на руків’ї та рушив слідом.

— Що там у тебе за папери? Давай швидше, мені ніколи.

— Я цей во…

— Що цей во? Папери переплутав чи що?

Антон нарешті розвернувся, і його брови полізли аж до самої лінії росту волосся. Він втупився у пістолет у руці Сергія.

— Це що таке? Тобі зайнятися немає чим, чи ти п’яний?

Сергій глибоко вдихнув, зібрав залишки впевненості та прошепотів:

— Прощавай, Антоне.

Він прицілився, нашвидку щось пробурмотав (скоріш за все, спотворену версію молитви), стиснув пальцем курок і…

БАХ!

Кімнату заповнив запах пороху, а разом із ним — неприємне розуміння, що куля… ну, скажімо так, пішла не зовсім за призначенням.

Антон ошелешено випустив чашку кави, яка зі спритністю гімнаста зробила пірует у повітрі, розбилася об підлогу і лишила гарну коричневу пляму на килимі. Проте його увага була прикута не до кави, а до дірки в стіні, сантиметрах у двадцяти від його голови.

— Ти, блять, що робиш?! — гнівно видихнув він. — Геть здурів? Поклади пістолет!

Сергій ошелешено розплющив очі.

«Дідько! Так і знав, що треба було стріляти з відкритими очима!»

«Ще раз, дурню!»

«Та знаю я!»

Тамуючи біль від віддачі (рука нила так, ніби він щойно дав ляпаса бетонній стіні), він ще раз підняв пістолет, прицілився, цього разу краще (хоча «краще» — поняття відносне), і натиснув на курок.

БАХ!

Антон заточився назад, міцно притискаючи руку до плеча, з якого тепер не те щоб капало, а прямо текло.

— Блять! Ти геть не нормальний?! — здавлено прохрипів він, важко дихаючи.

«Цілься краще!»

Сергій стиснув зуби. «Ну от просто дякую за пораду! Без тебе б не здогадався!»

Антон кривився від болю, стискаючи прострелене плече, а його очі метали блискавки.

— Сергій, ти, курва, здурів?! — він зробив крок назад, хитаючись. — Ти щойно в мене стріляв! Двічі!

Сергій, відчуваючи, як серце гамселить ребра, насилу вдихнув.

— Та що ти кажеш…

— Що, блять, відбувається?!

— Я тебе вбиваю, Антоне.

— Та не схоже, — прохрипів той, витираючи кров, що сочилася крізь пальці. — Ти хіба стріляти вмієш?

— Я… ну… вчуся!

— Ти, сука, на мені вчишся?!

— Не кричи, — Сергій підняв пістолет, тримаючи його обома руками. — І не рухайся. Це… останній раз.

— Ой, ну, нарешті, — втрутилася книга в голові. — Я вже думала, ти плануєш просто довести його до інфаркту своєю стрільбою!

Антон роззирнувся, наче шукаючи шлях до втечі.

— Сергію, послухай… Давай поговоримо, га? Ми ж… колеги. Ми ж працювали разом!

— Саме тому, Антоне, саме тому.

Він натиснув на спусковий гачок. Остання куля лягла точно між очей.

Сергій, важко дихаючи, підійшов до тіла Антона. В голові все ще дзвеніло від адреналіну, руки тремтіли, а ноги чомусь вирішили, що саме зараз ідеальний час, щоб перетворитися на гумові.

— Вау! Ну вітаю з першим вбивством.

— Еее… дякую…

Шлунок вирішив, що це надто багато для нього, і Сергія негайно знудило просто на колись білий килим. Він зігнувся навпіл, прощаючись зі своєю вечерею (мівіна явно не заслужила такої долі), а книга щось весело торохтіла у фоні, але до нього долітали лише окремі слова.

Проблювавшись, він витер рота тильною стороною долоні й повільно опустився на краєчок крісла.

— Що ти там говорила?

— Я кажу, не забудь про трофей.

Сергій здригнувся.

— Ага, точно… Що їй потрібно? Фото? Може, якась його прикраса?

— Член.

— Що?

— Ти все правильно почув. Їй потрібен його член. Хуй. Пісюн. Дзюньдзюрик. Називай як хочеш.

Сергій обережно глянув на труп, потім на свій рюкзак, потім знову на труп.

— Як ти собі це уявляєш?

Книга явно знущалася.

— Ну в тебе ж є ніж у рюкзаку. Бери й ріж.

— Це жарт?

— Ні, це умова угоди. Тобі платять — ти приносиш.

Сергій провів долонею по обличчю, намагаючись змусити мозок прийняти цю інформацію.

— А може, я скажу, що поліція забрала тіло раніше, ніж я встиг?

— Ну, якщо ти хочеш перевірити, наскільки добре твоя замовниця знає криміналістів, можеш ризикнути. Але я б не радила.

Він ще раз подивився на тіло.

— Бля…

— Саме так. Тільки швидше, бо часу обмаль. І замотай його в якийсь пакунок, не хочу лежати поряд з відрізаним хуєм.