Петро Гузiк "Нелегка це робота, бути кiлером"

Язики полум’я з задоволенням лизали вечірнє небо, ніби хтось підпалив не просто будинок, а злісну образу на життя. Жовтогарячі спалахи кидали тіні по стінах сусідніх будівель, створюючи враження, що сам диявол визирнув подивитись, як там Сергій справляється з новою професією.

Повітря було настільки насичене димом, що здавалося — його можна було різати ножем і подавати як гарнір до паніки. Запах гару щедро влився в легені Сергія, змусивши його закашлятись так, наче він щойно проковтнув гаряче вугілля з мангалу.

Натовп роззяв, звісно, вже встиг зібратись неподалік — нічого не об’єднує людей так, як перспектива чужого горя і можливість зробити селфі на фоні катастрофи. Хтось голосно висловлював припущення, що «то газ рвонув», інші — що «то точно ревниве кохання», а бабця в хустці вже почала хрестити всіх навколо і шепотіти змову від лиха.

Сергій, зігнувшись як студент після сесії, відійшов на відстань, яка, на його дилетантський погляд, виглядала достатньою, щоб бути безпечною. А потім побіг. Біг він як марафонець-невдаха, який тільки зараз зрозумів, що до забігу треба готуватись заздалегідь, а не втеча з місця злочину. Його думки кидалися в голові, як пси за сучкою в період тічки — дикі, збуджені й без будь-якої координації.

Нарешті діставшись до машини, Сергій, не роздумуючи, стрибнув у салон. Двері грюкнули так, ніби намагались пробудити совість.

— Бля… Я дійсно це зробив! — пробурмотів він у тишу.

— Так, ти це зробив, герой, бляха. Досить повторювати. Візьми себе в руки й їдь звідси, поки тебе не спіймали з кривавим сувеніром у рюкзаку! — роздратовано гаркнула книга, втомлена від драм.

Він завів двигун. Той відповів кашлем туберкульозника, ніби хотів сказати: «Та ну тебе в сраку, з твоїми пригодами!» Але, на щастя, запрацював. Сергій натиснув на газ і повільно виїхав з двору, залишаючи за собою дим, хаос, тіло, і... свою стару версію себе...

...Відрізати член виявилося дещо складніше, ніж Сергій собі уявляв. Зовсім не так, як у бойовиках, де все робиться швидко і ефектно.

Він, як і личить початківцю, розгублено дістав ніж, потім — з пафосом і внутрішнім стогоном — стягнув з Антона штани. Труси теж. І от, стоячи, над цим мертвим тілом з відкритим доступом до геніталій , подумав :

«Як, блін, це взяти в руки?»

— Ну як? Впевнено та з повагою. Це ж... орган! — підкинула свій ядовитий коментар книга.

— Заткнись, — буркнув Сергій, більше до себе, ніж до неї.

Він не був гомофобом. Йому було байдуже, хто кого трахає, і в якій позі. Але от власноруч рубати мертвий фалос — явно не входило в його список життєвих цілей на цей рік.

Він пішов на кухню — шукати рукавички. Ну не можна ж голими руками! Але, як на зло, у цього Антона, якого тепер уже можна було з повним правом називати «екс-Антоном», вдома не виявилось нічого корисного.

Повернувшись у вітальню, Сергій зітхнув так, ніби збирався не відрізати член, а вручати його на «Оскар». Присів навпочіпки, як хірург без диплома, і взяв... те, що треба було взяти. На дотик — холодно, м’яко і психологічно боляче.

Ніж ішов туго, ніби не хотів брати участь у цьому безглуздому фарсі. Можливо, був таким же тупим, і його власник. А можливо, Сергій просто не мав того особливого натхнення, яке, наприклад, супроводжує м’ясників або психопатів.

Як шкіра і почала трохи піддаватись, його шлунок вирішив, що шоу надто реалістичне. Мівіна, яка ще годину тому була смачною, підняла повстання і вирвалася назовні.

Прямо на Антона.

— Осквернення тіла ворога? Чорт, мені це подобається! — захихотіла книга.

— Заткнись, — прошепотів Сергій, витираючи рота.

— Дістань мене! Я хочу це бачити зблизька! — закричала вона, як школярка на концерті Винника.

Сергій впустив ніж, а потім усвідомив, що витер рота тією ж рукою, що тримала пеніс Антона. Рука була в крові, а в роті залишився присмак біологічної поразки.

Він знову виблювався. Просто так, у відчаї. Прямо на труп. Другий раунд.

— Мужик, ти неймовірно гидкий. Я розумію, що він зіпсував тобі життя, але може досить з нього? — глузувала книга. — Ріж різко, і впевнено!

І він таки зібрався. Один різкий рух — і все. Сергій замотав «трофей» в футболку з написом “Just do it” — іронія не залишила сцену навіть тепер — і кинув у рюкзак.

Вже збирався йти, як книга знову ввімкнулась:

— Ти куди?

— Еее… в сенсі?

— Озирнись, бовдуре! Тут стільки твоїх слідів, що ти міг би залишити автограф на кожній поверхні. ДНК-квест у стилі «злови мене, якщо зможеш».

Сергій озирнувся. І одразу вилаявся. На підлозі — сліди кросівок у крові. На дверях — відбитки пальців. На килимі — блювота. Скрізь усе, окрім порядку.

— І що мені, блін, робити?

— Як ти дожив до своїх років таким тупим? Роби ЩОСЬ! Прибери, спали, помий, залий все хлоркою. Або… ох, Господи, краще просто виклич когось розумнішого. Але вже, блін, рухайся!

І Сергій почав. Як неандерталець, що випадково натрапив на вологу серветку, він почав розгрібати наслідки свого… дебюту.

Він сів на диван, що тепер смердів смертю, блювотою і гіркою правдою. Його погляд ковзав по кімнаті, але знову й знову повертався до тіла Антона. Той лежав із штанами на колінах, діркою в лобі та відрізаним членом, і презирливою гримасою на обличчі, ніби казав: «Серйозно? Ось так ти вирішив вирішувати проблеми?»

Сергій втупився в нього, відчуваючи важку порожнечу в грудях.

— Ну і де ж твоя ейфорія, мстителю на мінімалках? — зітхнув сам до себе. Йому було на диво сумно. Не те щоб він раптом прозрів і став пацифістом, але щось у цій сцені було надто реальне. Криваво-реальне.

Так, Антон був ще тим покидьком. Але смерть з відрізаним причинним місцем і килимом, вкритим блювотою, здавалася надто вже жорсткою навіть для нього.

— В ім’я всіх демонів пекла! — вибухнула книга, аж вібрації пішли по рюкзаку. — Не будь ти такою ганчіркою! Ти — кілер! Кі-лер! Це означає, що твоя робота — забирати життя, а не сидіти й філософствувати, нюхаючи блювотину! Та за що мені така кара? Може, просто виконай останнє замовлення — на мене! Бо я вже не можу! Геть моральні сумніви, і вперед до слави, мій жахливий кате!

Сергій покрутив пальцем біля скроні, бо на такі репліки просто не вистачало слів. Але в одному ця істеричка мала рацію. Справді, треба було щось робити. І її ідея — спалити все — раптом засяяла в голові як реклама ліків для потенції в нічному ефірі: дивно, лячно, але спокусливо.

— Спалити... — пробурмотів він. — Геніально. І красиво.

Його погляд ковзнув до домашнього бару. Елітний алкоголь виблискував у вітрині, ніби сам кликав: “Гей, друже, хочеш справжнього шоу?”

— Ну от, нарешті хоч якась користь з цього сноба, — пробурмотів Сергій, витягаючи пляшки одну за одною. Коньяк, віскі, джин... Всі ці дорогі напої, які зазвичай хизувались своїм букетом смаку.

Із таким же виразом обличчя, з яким він колись фарбував паркан на дачі, Сергій почав щедро поливати підлогу, меблі, тіло Антона, килим (який він тепер люто ненавидів) — усе, що могло горіти. Буквально «з головою».

— Романтика з запахом дубових бочок, — криво посміхнувся він, дивлячись, як вогняна вечірка готується до старту. — Антоне, сподіваюсь, ти любив шоу.

А в голові все ще дзвеніло: «Я — кілер… Я — кілер… Але чому тоді так нудить від життя?»

Книга, тим часом, у рюкзаку радісно запищала:

— О, так! Ось це я розумію — драматичний фінал! Тепер ще фонову музику і все, як у кіно!

Сергій усміхнувся. Вперше за вечір — щиро...

По дорозі додому, коли серце вже не стрибало в грудях як навіжене, а руки більше не тремтіли як у наркомана на ломці, Сергій звернув у темний провулок і по розбитому асфальту доїхав до покинутого будівництва. Місце було ще тим: арматура стирчала з бетону, як зуби старого алкоголіка, бетонні плити розкидані, ніби після бою гігантів, а навколо — благословенна самотність. Ідеальне місце, щоб... залишити частинку себе. А точніше, частинку Антона.

Сергій вийшов з машини, відчинив багажник і витягнув рюкзак, наче доставку з пекла. Там, серед запасного одягу, який книга примусила взяти, лежав обгорнутий у футболку з плямами крові — трофей.

— Ну от і все, малий, — пробурмотів Сергій, відчуваючи, як десь у грудях стискається щось схоже на совість. — Кінець твоєї подорожі.

Він витягнув той... об’єкт, відвернувся (бо ну скільки вже можна дивитись на одне й те саме) і залишив його там, де книга вказала — в металевому контейнері під купою будівельного сміття.

Переодягнувшись у чистий одяг, що аж світився непричетністю до вбивства, Сергій сів у машину і вирушив додому. Залишивши позаду місце злочину, трофей і, можливо, частинку себе.

Вдома його зустріла тиша і аромат бідності. Він мовчки відкоркував пляшку коньяку, такого міцного, що навіть етикетка просила пощади. Вижлуктив пів пляшки, як воду після марафону, і з гуркотом завалився на диван.

Світ поплив перед очима, підлогою проїхав потяг, стіни почали дихати — класика. Він закрив очі і провалився в сон, насичений жахами, зітканими з крику, вогню і безкінечних діалогів з пекельною книгою.

Книга ж мовчала. Нарешті. Можливо, просто дала йому відпочити. Хоча більше схоже, що образилась, як справжня примхлива жінка після побачення без квітів.

І в цій тиші, серед темряви й диму коньяку, Сергій уперше за довгий час заснув. Як вбивця. Як жертва. Як той, хто вже не повернеться тим, ким був.