Петро Гузiк "Нелегка це робота, бути кiлером"

Скинувши пошарпані кросівки, Сергій зачинив двері, наче намагався відгородитися від свого жалюгідного існування. Бездумно кинув на ліжко книжку та сумку з ноутом, ніби кидав не речі, а свої останні надії на нормальне життя. Запалив цигарку, зробив глибоку затяжку, сподіваючись, що нікотин допоможе йому пережити ще одну добу в цьому цирку невдах.

Його життя ніколи не було схожим на казку, але сьогодні воно просто перетворилося на вибух каналізації в розпал туристичного сезону.

— Бляха, та що не так з цим чортовим днем?!!

Лаючи все й усіх, він почвалав на кухню, тому що нічого так не лікує моральні травми, як розчинна кава з присмаком безвиході. І тут, в темряві, його босонога нога зустрілася зі стільцем, який вирішив піти у відкритий конфлікт.

— Ааа, ти що, падло?!

Дерев’яний ворог переміг, і Сергій класично, немов герой німого кіно, повалився на підлогу. Гепнувся так, що мати б ним пишалася. Лежав, дивився у стелю та курив прямо на підлозі, як персонаж найбільш депресивного французького фільму.

І тут...

Бурмотіння. З кімнати.

Волосся на потилиці піднялося, як зомбі в старих фільмах жахів.

«Так, телевізор я точно не вмикав.»

Мляво піднявся, розтираючи забитий бік, кинув недопалок у немитий умивальник, який вже міг би претендувати на окрему екосистему.

Зайшов у кімнату. Темно.

Телевізор дивився на нього чорним, мов його майбутнє, екраном.

Бурмотіння замовкло.

Сергій відчув себе жертвою дешевих фільмів жахів, де люди йдуть перевіряти дивні звуки замість того, щоб одразу звалити куди подалі.

— Що за хрінь?

Чоловік стояв, порушуючи всі правила виживання у фільмах жахів. Вмикати світло, йти на звук – так, чудова ідея, якщо хочеш, щоб тебе першим і кокнули. Але, на жаль, Сергій був не головним героєм бойовика, а невдахою, якого навіть зомбі б оминули через відсутність поживної цінності.

Клац.

Лампочка розігнала павуків у люстрі, освітивши його королівство безладу.

Класичний холостяцький інтер’єр:

Купа одягу біля шафи, яка чекала на диво або на матір, яка раптом вирішить приїхати. Ліжко, яке бачило лише його спину та погані життєві рішення. Робочий стіл, завалений паперами, недоїдками і розчаруванням. Підлога, на якій цукеркові обгортки і пачки цигарок утворили ландшафт постапокаліптичної депресії. Плями від кави, які пережили три епохи і могли б розповісти більше історій, ніж його бабуся. І вазон на підвіконні, який явно збирався подати на нього до суду за неналежний догляд.

І тут, знову, бурмотіння.

Сергій завмер, поклявшись собі, що якщо зараз це якесь інопланетне лайно – він просто закурить і ляже спати.

Звук ішов з ліжка.

Перша думка – «ноутбук увімкнувся». Взяв. Відкрив. Ні. Мовчить. Але замість того, щоб зрадіти, що не заліз у якийсь невідомий секс-чат, він почув голос.

— Ну нарешті! Привалив мене різним непотребом, дихати немає чим.

Сергій повільно опустив погляд. На ліжку лежала вчорашня покупка – книга, яка, якщо він усе правильно зрозумів, тільки що, курва, розмовляла.

— Ох, тільки не це…

І тут його накрило усвідомленням всього абсурду ситуації.

Сергій – дорослий, не дуже розумний чоловік – стояв посеред своєї кімнати і витріщався на книгу, яка бурмотіла, наче вона втомилася від його існування. І замість того, щоб діяти логічно, наприклад, спалити цю херню, він просто відступив назад і…

Пронизливо, як школярка, закричав.

Гучно.

Дуже гучно.

Навіть сусіди на мить замовкли, дивуючись, що за хрінь відбувається за стіною.

Сергій стояв, переварюючи той факт, що спілкується з книгою. Розмовляє. З. Книгою.

Якщо чесно, це було логічне завершення його лайнового дня.

— Ну як, легше? — спитала книга з таким тоном, ніби це не вона тільки-но довела дорослого мужика до істеричного вереску.

Сергій глибоко вдихнув.

— Я… еее… я цей во… я…

— Шо ти белькочеш? Візьми краще і постав мене на стіл, хочу подивитися на тебе.

Окей. Тепер книга ще й бажає соціальної взаємодії. Відмінно.

Обережно, як сапер, що розміновує бомбу, Сергій узяв її в руки. На дотик обкладинка була схожа на стару, потріскану шкіру. Тільки от шкіру кого? Краще не думати.

На обкладинці — сталеві заклепки і тиснений напис, що натякав на більш… ну, традиційний підхід до професійного вбивства. Типу не просрати свою презентацію, а реально когось позбавити життя. Зітхнувши, вільною рукою він розгорнув місце на столі, тобто скинув усе нафіг на підлогу, і поставив книгу перед собою.

Книга мовчки розглядала його (ну, принаймні він так думав).

І раптом:

— Ого, ну й діра.

Сергій заморгав.

— І зовсім не діра. Тут панує контрольований, творчий хаос.

— Ага, точно. Я хоч і книжка, але навіть я відчуваю, що останній раз тут була чистота ще, певне, до народження Христа.

Сергій ображено стиснув зуби. Ну звісно, купив книгу — а отримав критика інтер’єру.

— Так ось ти і вирішив стати професійним кілером?

Сергій витріщився на неї.

— Ну, типу… так?

Книга саркастично захихотіла.

— Боже, збав. Ти ж, блін, тільки що волав, як жертва у фільмі жахів. Тебе налякала книга! Як ти, курва, збираєшся вбивати людей?

— А може, я такий собі “кіллер-інтелектуал”?! — Сергій скривився.

— Ага, суто з інтелектуальних міркувань тут тхне спермою, шкарпетками та відчаєм, я навіть через обкладинку відчуваю.

Сергій глибоко вдихнув, стримуючи бажання не жбурнути книгу у стіну.

Що ж, схоже, тепер у нього була не просто книга, а ще одна сутність у житті, яка вважає його невдахою.

Сергій усе ще намагався переварити, що в його квартирі тепер є не просто книга, а маніфест професійного вбивці, що розмовляє.

— Давай знайомитись. Як ти бачив на обкладинці, я — Посібник кілера. Дуже давній трактат з мистецтва позбавлення життя. Я знаю більше тисячі способів убивства. І, без зайвих гордощів, можу зробити будь-кого майстром цієї справи.

Книга пихато замовкла, даючи Сергію час на усвідомлення, що перед ним — святе письмо для маніяків.

— Хоча, дивлячись на тебе, відчуваю, що ця справа буде непростою.

Сергій зажмурився, проклинаючи себе за всі життєві рішення, що привели його до розмови з паперовою версією Дарта Вейдера.

— Я... Сергій. А це… чому ти розмовляєш?

— Тому що мене в різні епохи писали різні автори, кров’ю.

Книга говорила так, ніби це була найприродніша річ у світі.

— Професіонали з мистецтва позбавлення життя залишили на моїх сторінках свої знання та досвід. “Некрономікон” порівняно зі мною — дитячі пустощі.

Сергій зиркнув на книгу з новим рівнем поваги та паніки.

— Ого. А чому ж така древня, розумна книга продавалася на даркнеті за таку ціну? Тобі ж місце в колекції.

— Це довга історія…

Книга зробила паузу, ніби обираючи, як пояснити цю ситуацію людині, яка досі не може нормально підібрати штани на свій живіт.

— Якщо коротко, я сама себе продала.

Сергій відкрив рот, потім закрив, потім знову відкрив.

— Еее... Що?

— Розумієш, мене потрібно читати, вчити. Мені не місце на полиці в якості дивини для гостей.

— Ага. І тобі було так нудно, що ти продалася першому лоху, який кинув у кошик товарів все, що було по знижці?

Книга засміялася — зловісно, як привид, що знає всі твої дитячі страхи.

— Ну, ти ж мене купив, правда? Значить, я все зробила правильно.

Якийсь час вони мовчали. Сергій сидів, дивлячись на книгу, ніби вона була його бухгалтерським звітом, а не маніфестом для потенційного кілера.

Частина його мозку ще намагалася зрозуміти, на якому етапі життя він настільки облажався, що тепер дискутує з демоном у палітурці.

Тишу порушила книга, яка, схоже, була трохи нетерплячою.

— Ну так як ти дійшов до такого?

Сергій знітився, як школяр, якого спіймали на тому, що він списує контрольну.

— Ну... просто вирішив змінити своє життя.

Книга пирхнула сторінками, ніби тільки що почула найтупіше виправдання в історії кримінального світу.

— Нічого собі зміна. Агов, ти не в новий офіс переходиш — ти будеш вбивати людей!

Сергій проковтнув слину. Сказано було з таким ентузіазмом, ніби він подав заявку на найбільш екстремальну посаду у світі.

— До речі, в тебе є досвід у цьому? Ну, тобто ти жорстока людина? У дитинстві мордував тварин? Може, таємно вбив подружку, яка не дала? Ну чи друга?

— Я... я…

Сергій завис на півслові, вражений тим, як швидко книга береться до справи.

— Значить, не вбивав. Ти хоч крові не боїшся, кілере?

Сергій згадав, як в минулому місяці порізав палець об аркуш паперу й мало не знепритомнів.

— Ну, як тобі сказати…

Книга хитро шелеснула сторінками.

— Ой, хлопче, та в тебе навіть доносити на колег менше досвіду, ніж у вбивствах. Або ти справді хочеш це робити, або я краще знайду когось, хто хоча б жаб ріже для науки.

Сергій глибоко вдихнув. Він був невдахою, його принижували на роботі, штрафували за паркування, а тепер ще й власна книга ним зневажала.

— Я справлюся.

— Справишся? Тоді пропоную перейти до справи.

Книга сказала це так буденно, ніби пропонувала перевірити погоду, а не перейти від нуля до вбивства у три секунди.

— Як? Отак відразу? Мені це, мені треба якось підготуватися, налаштуватись. Ти ж сама сказала, що це серйозна зміна. Та й де я тобі знайду замовлення?

Книга пирхнула.

— Ох, бідолашка. Йому ще треба «налаштуватись». Ще, може, романтичну вечерю перед першим убивством влаштуємо? Запалимо свічки, послухаємо Баха? Замовлення будуть, тут можеш бути спокійним.

Сергій відчув, як його нервова система скручується в клубок. Ще вчора він переживав, що його виженуть з роботи, а тепер його намагається мотивувати книжка в дусі «давай-давай, не сци».

— А чого так відразу? А навіщо кота за хвіст тягнути? Значить так, викликай кур’єра з доставкою, він буде, так сказати, твоїм тестом.

Сергій задихнувся від несподіванки.

— Кур’єра?! Тобто хлопця, який просто принесе мені хавку?! Це вже не кілер, це просто вбивця!

Книга замовкла, пошаруділа сторінками і, здається, трохи образилася.

— Ну добре, пане мораль. Ти правий, ми ж не якісь дикуни. Тоді заходь на той сайт, де мене придбав, там є оголошення по нашій роботі. Я скажу, яке нам підходить.

Сергій подивився на книгу так, ніби вона щойно запропонувала продати його душу за пачку чіпсів.

— Ти хоч скажеш, хто їх розміщує? Може це якісь психи чи що?

Книга весело шелеснула сторінками.

— Це такі ж самі люди, що наймають на роботу. Просто тут нема HR-менеджерів, корпоративних тренінгів і дибільних тімбілдингів. А так все те саме — хочеш гроші, роби роботу. Тільки тут погано працюєш — не звільняють, а «звільняють». Давай, буде весело.

Сергій глибоко затягнувся цигаркою, наче вона могла дати йому хоч якісь відповіді на питання життя, смерті і дебільних рішень, які він приймає о другій ночі. На екрані монітора майоріли оголошення, які можна було б вішати десь між комунальними боргами і розкладом горор-квестів.

«Потрібно позбутися сусіда-алкаша»… «Начальник – гівнюк, хочу його прибрати»… «Дружина пиляє – допоможіть вирішити питання»… Офігєть. Це даркнет чи сайт для емоційно нестійких громадян?

— Поверни мене до монітора.

Книга зітхнула з таким виглядом, ніби їй довелося працювати з найбільш тупуватим учнем за останні три століття. Сергій поставив її перед екраном, і в кімнаті запанувала тиша, порушувана лише клацанням мишки та задумливим бурмотінням книжки.

— Так, стоп. Ось це підходить на перший раз ідеально.

Оголошення виглядало майже буденно, якщо не зважати на те, що це був замовлення на вбивство.

"Шукаю людину, котра зможе вирішити невелику проблему сімейного плану. Чоловік-зрадник, котрий не цінує затишок домашнього вогнища, повинен померти."

Романтика, та й годі.

— Ну що, кілер, ти готовий трохи забруднити руки?

Сергій завис у роздумах. У його житті було багато моментів, де він сумнівався у своїх рішеннях. Як, наприклад, коли замість нормальної спеціальності пішов у продажі. Або коли вирішив, що квартира без ремонту – це "творчий хаос". Але це… Це був новий рівень безвідповідальності.

— Слухай, а якщо мене спіймають? Я ж не профі.

Книга пирхнула.

— Якщо тебе спіймають – ти довбойоб. Але я тут, щоб цього не сталося. Ти ж не думаєш, що вбивці беруться з нізвідки? Це мистецтво. Йому треба вчитися. І почнемо ми прямо зараз.

Сергій подивився на цигарку, докурив її до фільтра і зітхнув. Або він стане профі, або його перше ж завдання стане його останнім.