Ліхтар

11


Дванадцятого вересня, близько десятої ранку, Анастасія прокинулася від скиглення Бродяги — собака просився на прогулянку. Вона одягла спортивний костюм, узяла повідець. Щойно відчинила двері кімнати, пес галопом побіг сходами до кухні.



Пані Інна, домробітниця, поралася біля плити. Побачивши дівчину, вона привіталася й запитала:


— Що бажаєте на сніданок?


— Дякую, нічого не потрібно, ми йдемо гуляти.



Як тільки Бродяга почув слово «гуляти», він весело застрибав, здіймаючи передні лапи.


— Батько вдома?


— Ні, поїхав з Олегом Андрійовичем. Просив передати, що хоче з вами поговорити, буде о дев’ятій вечора.


— Гаразд, — дівчина на мить замислилася і тихо додала: — Матір… вона?…


— Поїхала до подруги в Париж, — відповіла пані Інна, помішуючи сливовий соус на плиті.


— Смачний, напевне! — вона підійшла до плити, зачерпнула ложечку соусу, подула, щоб остудити, і спробувала.

— Добре! Можна мені додому кілька баночок?



Пані Інна почала бурчати:
— Куди? Ще не готово, ще треба доварити.



Настя вийшла на пробіжку, але, пробігши кілька метрів, зрозуміла, що все геть погано: нога нестерпно нила. Вона йшла повільно за собакою, який, здається, відчував, що його господиня знесилена. Пройшовши півтисячі кроків (про що сповістив додаток на телефоні), вона впала на землю. Бродяга примостився поруч і поклав голову їй на коліно.
— Що ж, друже, усе не так погано, — сказала вона, погладжуючи пса по голові. — Не можу я наввипередки бігти, так, як він. Постаріли ми обоє. — Вона тихо засміялася, дивлячись на його віддану морду.



Раптом пухнастий насторожив вуха, наїжачив шерсть і став перед нею, наче захищаючи. До неї підійшов чоловік.


— У вас усе гаразд? — запитав незнайомець, зупинившись за кілька кроків.


— Так, дякую. — Бродяга загарчав, показавши зуби.


— Фу! — скомандувала хазяйка. Собака неохоче присів на задні лапи.


— Дозвольте допомогти, — чоловік подав руку, щоб підняти її. Бродяга миттю підвівся на чотири лапи, пильно стежачи за ним.


— Він ревнує, — засміявся чоловік, кивнувши на хвостатого.



Дівчина посміхнулася:
— Радше не любить незнайомців.


— Антон, — представився чоловік, протягнувши руку.


— Анастасія, — відповіла вона, потиснувши руку.


— Ви нещодавно переїхали в цей район? — запитав молодик, поправляючи кепку.


— Ні, батьків навідала.


— Постривайте, ви ж… так, я бачив вас у місцевому репортажі, точно! — він злегка всміхнувся, і на щоках з’явилися чарівні ямочки. — Ви генералова донька? Ми ж сусіди через два подвір’я! Я купив будинок, той, із білої цегли.


— У тітки Ліди?


— Так, вона виїхала до сина в Амстердам.



Бродяга раптом шарпнув повідець, тягнучи хазяйку додому.


— Пробачте, — м’яко сказала, — нам пора.


Чоловік кивнув:


— Побачимося.


Вона ледь помітно всміхнулася у відповідь.



Вони поверталися до батьківської хати, Бродяга щосили тягнув її за собою.
— Що з тобою? — вона зупинилась, поглянула на Бродягу і погладила його. Йому подобається, коли гладять його по боках шиї. — Хто ж тебе так навчив? Ти як твій… господар — бешкетником став. — Згадавши Ігоря, вона відчула, як у серці щось защеміло. Дівчина не сердилася, але спогад про нього викликав дивне, невловиме почуття.



Кос приїхав близько восьмої вечора. Піднявшись до спальні доньки, він постукав. Настя відчинила двері, і батько міцно обійняв її:


— Як ти, доню?


— Усе добре, — відповіла донька, хоча це «усе добре» було в неї завжди, навіть коли лежала з потрощеною ногою в лікарні.



Вони присіли на ліжко. Бродяга спав поруч, згорнувшись калачиком. Батько поглянув на пса:


— Ти завжди захищала слабших.


— Тато, ти про що?


— Та так… Ти поговорила з Ігорем?


— Ні, про це через телефон не говорять, — пояснила вона, пригнічено зітхнувши, а потім подумала: «Раніше він нічого від мене не приховував». — Це не жарти, — тихо додала, — він вплутався в погану справу. Олег розповів кількома словами. Що, якщо все зайде надто далеко? Я хочу поїхати завтра і…

Батько перепинив:


— Ти як твоя мати.


— Ти про що?


— Матір також хоче… контролювати, ні, точніше, захистити тих, кого любить.


— Я не казала, що його люблю, — заперечила донька, розминаючи коліно, яке давало про себе знати.



Батько тихо засміявся:


— Дитинко, коли ти забігла в мій кабінет, захищаючи його, я одразу все зрозумів. Послухай уважно: не повторюй помилки матері. Вона так тебе захищала, намагалася влаштувати безтурботне життя для тебе, а що з цього вийшло?



Доня здивовано глянула на нього.

— Твоя мама бажає тобі добра. Вона вважала, що гарний чоловік…



Доця по-дитячому засміялася.


— Я не можу знайти відповідних слів. Мені простіше допитувати злочинця, — він опустив голову, сповнений сум’яття. — З дітьми я завжди не вмів говорити, байдуже, чужі вони чи моя рідна донька. Накази мені легше давати, — буркнув він з легкою іронією. — Я ж старий коп, зі старої гвардії, пробач, дитино.


— Я вже давно не дитина, — заперечила Настя, насупившись, але за секунду її обличчя осяяла радісна усмішка.


— Ти завжди будеш моєю маленькою дівчинкою, — пояснив він з батьківською любов’ю, поклавши руку їй на плече.— Послухай, доню, не опікуй його надмірною турботою. Ти можеш задавити його своєю любов’ю, як матір тебе. Повір йому, повір, що він впорається.


— Але… — вона намагалася заперечити.

— Ти хочеш, щоб він завжди був у твоїх очах слабким?


— Він ніколи не був слабким! До біса, це звучить так, наче я якась стара…


— Припини перекручувати мої слова! Він вирішив допомогти знайти твою сестру. У нас є план.


— Ми обоє знаємо, чому він це зробив, — тихо сказала дівчина.


— Настюню, він погодився не тому, щоб ми його прийняли. — Батько всміхнувся. — Слухай, п’ять років тому, коли я його побачив у клубі на моїй прощальній вечірці — пам’ятаєш, як мені з відділку влаштували сюрприз? Я дещо зрозумів.


— Що?


— Він гарний хлопець.



Дівчина знизала плечима, не зовсім розуміючи, куди хилить батько.


— Того вечора я побачив, як він на тебе дивиться.


— Ти про що?


— Він тебе любить. Справді. Я ніколи не бачив, щоб хтось так любив. Я ще тоді, у клубі, сказав йому: я підтримаю того, кого обере моя донька, але вимагатиму одного — щоб він дбав про неї.



Батько підвівся й попрямував до дверей:


— Відпочинь. А про Вероніку поговоримо завтра за сніданком. У мене до обіду є час, на фірму не йду. Хлопці й без мене справляться. Ми уклали контракт на охорону селебріті, яких я навіть не можу назвати, але повір, це дозволить нам не один рік спокійно їсти хліб, ще й добре намащений маслом.



На ранок Настя прокинулась від шурхоту і мокрого носа, що торкався її обличчя.


— Ігорчику, будь ласка, виведи собаку на прогулянку, — бурмотіла вона ще сонна.

Бродяга продовжував лизати її руку й смикати за ковдру. Дівчина розплющила очі й зрозуміла, що вона не вдома.


— Зараз, малий, — вона погладила собаку й насилу підвелася з ліжка.



Відчинивши вікно, повітря, наповнене п’янким ароматом після нічного дощу, хлинуло в кімнату. Воно оживило землю, несучи глибокий, землистий дух із прохолодою щойно змоченого ґрунту й тонкими нотами свіжоскошеної трави. Помітивши, що господиня взяла повідець, собака зрадів прогулянці й жваво стрибав, виляючи хвостом.



Кос сидів у вітальні біля каміна, попиваючи ранкову каву й читаючи новини на планшеті.
— Присядь, — сказав батько до доньки. — Бродягу виведе на прогулянку пані Інна.



Анастасія сіла поруч, надувши щоки:
— Що таке?


— Чому не відповідаєш на дзвінки мого зятя?


— Зятя? Стоп, я щось пропустила. Відколи…


— Припини поводитися, як ображене дівчисько. Ви обоє дорослі: один дзвонить, друга не відповідає, а потім той хлопчисько пішов у бар. Ви так усе зруйнуєте, і ми нічого не дізнаємося, що коїться в тому місті та де Вероніка. Ти хочеш знайти сестру?



Настя встала й роздратовано закричала:


— Може, я хочу хоч раз у житті бути ображеним дівчиськом?! Мене дістало все! Я все життя мушу бути правильною, дотримуватися правил, завжди бути серйозною!



Вона впала в крісло:


— Вибач.



— Я розумію, ти ще злишся на нього. Що було б, якби ти дізналася тоді, що б ти зробила зі своєю ногою? Повернулася додому? Це б нічого не змінило. Ми з’ясували: Вероніка на початку липня поїхала до свого знайомого Лук’яна у Верхній Брід. Це місто не таке просте, як здається на перший погляд. Мої люди там були: там усі пов’язані між собою — поліція, влада, усі один одного покривають. Ти добре знаєш, як це буває в таких провінційних містечках. Шукаєш когось одного, а натрапляєш на його впливового родича, який захищає його за будь-яких обставин.


— То в чому ваш план? Чому Ігор має там бути священником?


— Ми дізналися, що місцева верхівка — дуже віруючі люди.



Анастасія знала, що відповідь батька про глибоко віруючих людей була повною нісенітницею, але сперечатися з ним вона не стала.


— Чому ти думаєш, що Вероніка якось пов’язана з цим містом, а особливо з місцевою владою? — уже спокійно й виважено запитала вона.


— Отець Лука зв’язався з твоєю сестрою й щось їй передав, через що вона аж із Німеччини повернулася. Ти добре знаєш, як вона любить сенсації, викриття, розслідування. Ми вважаємо, що вона щось розкопала, і її прибрали.



— Ти думаєш, що вона мертва?


— Як би прикро це не звучало, — батько спохмурнів, — але шансів, що моя племінниця ще жива, дуже мало.


— Жорстоко.


— Знаю, це жахливе припущення, але ми маємо його розглянути.



Анастасія важко видихнула:


— Що, якщо вона могла поїхати й залишити місто? Не знаю, чи думав ти про те, що таке могло статися.



Батько дістав телефон з шухляди журнального столика.


— Це повідомлення від Вероніки.



Він увімкнув відеоповідомлення, де Вероніка стоїть перед будинком посеред лісу й звертається до матері, пояснюючи, що знайшла своє справжнє кохання й просить не телефонувати їй. Це єдине повідомлення, яке вона надіслала. Батько зупинив відео, щоб воно не запустилося повторно.



— Ти дізнався, де цей будинок?


— Так, — він наче образився на її запитання, що він, генерал поліції, не додумався з’ясувати місце, де дівчина записала відео. — Одразу. Ми передали все в місцеву поліцію, мати її приїхала до цього містечка, написала заяву про зникнення доньки, зверталися до прокуратури. Вони не зацікавилися, бо немає ознак злочину. Мовляв, вона доросла, і якщо немає доказів, що щось сталося, вони безсилі. А коли побачили відео, то й мови вже не було. Тому ми вирішили піти іншим шляхом.



— Зрозуміло, але чому тепер мого… чому тепер твій «агент» під підозрою?


— Усе пішло не за планом, коли вбили племінницю священника. Виток історії повернув в інше русло.



— Прекрасно, батьку. Браво! А мені що робити? Я тепер маю рятувати їх обох? Така собі перспектива.


— Поки не втручайся, пообіцяй мені, доню.



— Скільки це ще триватиме? Рік? Може, п’ять? Як ти це взагалі уявляєш? — вона гірко всміхнулася, подумавши: «Життя — суцільна іронія. Мама так старалася розлучити нас, а тепер як усе склалося».



Розмова з батьком анітрохи не переконала її відмовитися від пошуків сестри. Вона б ніколи не пробачила собі, якби нічого не зробила. Батько був у чомусь правий: вона завжди захищала слабших. Але цей хлопець не був слабаком і ніколи не потребував захисту. Це він завжди оберігав її, хоч ззовні могло видатися навпаки. А її сестра — ту малу потрібно було рятувати на кожному кроці.



Коли батько пішов до офісу, Настя взяла сумку, покликала собаку, і той миттю застрибнув у «Рендж Ровер». Востаннє перед від’їздом вона зазирнула на кухню, де пані Інна готувала вечерю. Дівчина взяла три баночки сливового соусу, подякувала й пішла до машини. Вона вирішила, що в дорозі подзвонить батькові й скаже, що їде шукати сестру.

Сівши за кермо, вона дістала телефон. На мобільному був записаний номер отця Андрія. Набрала. «Ну ж бо, відповідай», — подумки закликала його. Цього разу священник відповів.


— Так, лейтенанте Петренко, — пролунав його грубий голос з того боку.



Жінка не знала, що сказати. Він продовжив:
— З твоїм коханим усе добре, він живий-здоровий, але не на плебанії. Я скину адресу. Генерал казав, щоб я тобі ні в якому разі не казав, де він, але… — він засміявся. — Із вас двох краще хай твій старий злиться на мене, ніж ти.



— Дякую, — єдине, що сказала поліціянтка за ці п’ять хвилин.



Вона завела машину і рушила. При виїзді з подвір’я стояв її нещодавній знайомий Антон.
— Ви вже їдете? — запитав він.


— Так, — кинула, усміхнувшись на прощання.



 Антон зняв кепку в знак поваги.



— Ну що, мій пухнастий друже, їдемо до твого господаря. — Собака лежав на передньому сидінні. Жінка знайшла в телефоні місто Верхній Брід і проклала маршрут. Навігатор видав шлях до точки прибуття — п‘ять годин. «Це надто довго», — подумала вона. Приїдемо аж пізно вночі, тож вона вирішила заскочити додому переночувати та зранку вже їхати, щоб встигнути на день народження.



На ранок чотирнадцятого з відділку подзвонили, щоб вона негайно повернулась на роботу, треба закрити лікарняний, якщо хоче ще працювати, пояснили з бухгалтерії. Петренко знала, звідки ноги ростуть, але їй нічого не лишалось, як виконувати наказ. Близько півночі вона добралась до дому, відчинила двері до своєї квартири, сердито кинула рюкзак на ліжко і вигукнула: «Щоб вас усіх, чорт забирай!»

Тепла вода у ванні трохи зняла біль у нозі, і вона заспокоїлась. Як тільки телефон показав 00:01 п’ятнадцятого, дівчина набрала Ігоря по відеозв’язку. Перший гудок — і на екрані з’явився він, щасливий, сидячи перед комп’ютером.



— З днем народження тебе! — проспівала вона. — З днем народження, мій бешкетнику! Пробач, що так, телефоном. Я хотіла приїхати, але на роботі дещо сталося.


— Ти в порядку? — занепокоївся він. — Крихітко, щось сталося?


— Та ні, здається… Мене звільнили.



Хоч Ігор і не хотів показати, що радий, йому це не вдалося.

— Не скажу, що я засмучений, — відповів він.


— Як у тебе справи? Ти щось дізнався про мою сестру?


— Усе виявляється більш заплутано, ніж ми думали.



Настя слухала, що він дізнався за ці два місяці. Вона зняла рушник із голови, мокре волосся спадало на груди, змочуючи білу майку, яка прилипала до тіла, підкреслюючи її форми. Ігор говорив, не зупиняючись, але невдовзі завмер, наче заворожений. Він спостерігав, як вона наносила крем на оголені ноги, розтираючи повільно рукою.


— Х’юстон у нас проблема. Крихітко! — жартома кинув він.


— Що?

Він загорівся рум’янцем, мов юнак, від пристрасті й трепету!

Вона тихо хихотіла.


— Тобі смішно, а я, наче хлопчисько, що вперше побачив жінку. Перестань сміятися, краще допоможи мені! Знаєш, якби ти опустила бретельку своєї майки, я…

Настя ніжно втирала крем у шкіру тихо воркуючи :— Так? — грайливо спустила бретельку, ледь оголивши груди.



— О, так! – він задоволено промурчав.


12


Ці три дні Софі Крісс почувалася наче кіт Шредінгера. Уранці дванадцятого вересня слідча сіла у свій «міні купер» і вирушила до друга, який ще зі студентських років задивлявся на неї. Тоді вона відмовила йому, але хлопець усе ще плекав надію. Дізнавшись, що Софі розсталася зі своїм обранцем, він радо запрошував її до себе у відділок в обласне Головне управління Національної поліції. Тоді вона не хотіла нових стосунків, а його запрошення здалося їй радше залицянням головного судмедексперта, ніж дружньою пропозицією.



Керуючи автомобілем під сонячними променями, коли легкий вітерець зривав жовтогаряче та багряне листя з дерев, яке стелилось їй під колеса, слідча міркувала, чи не помилилася вона, відмовивши йому. З цими думками їй ще треба було їхати добрих дві години, щоб переконатися, що це не було хибним рішенням.



Під’їхавши до головної будівлі судекспертизи, слідча побачила чоловіка в білому халаті. Він був невисокий, худорлявий, схожий на марафонця, із довгим волоссям, заплетеним у грубу косу. Його очі дивували блідістю, ніби позбавлені кольору, з білками, що мерехтіли навколо райдужки. Здавалося, він завжди уважно придивлявся. Він одразу впізнав Софі, наблизився й обійняв її. Ці обійми здалися їй скоріше дружніми, як від подруги.



Хлопець із задоволенням запросив її до лабораторії, прагнучи похвалитися своїм володінням. Лабораторія була тьмяно освітленою кімнатою з металевими стінами, які відбивали холодне світло неонових ламп. На довгих столах, заставлених мікроскопами та скляними колбами, лежали зразки в прозорих контейнерах: кров, тканини, відбитки. У повітрі відчувався слабкий запах хімікатів, змішаний із металічним присмаком.



Слідча увійшла з другом до його кабінету. Тут усе було інакше: на одній зі стін висіла карта України, а вздовж довгої стіни стояла велика шафа. На полицях громадилися коробки з архівними доказами, кожна з позначкою справи. Судмедексперт помітив, як дівчина вдивляється в коробки.



— Це справи, які я вивчаю з дев’яностих по десяті для моєї дисертації, — пояснив він. — Але, Софі, ти ж не приїхала сюди, щоб слухати про мій шлях у судмедекспертизі. Що тобі потрібно, красуне? — запитав він, додавши в голос кокетливого шарму.



Жінка зніяковіла, подумавши, що приїзд, можливо, не був найкращою ідеєю.

Але він одразу виправився:



— Не хвилюйся, — засміявся він. — Я вже давно не відчуваю до тебе того, що на першому курсі універу. А ти як, знайшла те, що шукала?



— Можливо, — невпевнено відповіла Крісс.



— То хто та красуня-щасливиця? — пожартувала вона.



— Світлан, — засміявся він.



Подруга приголомшено поглянула.



— Та ні, все гаразд, — чоловік заспокійливо махнув рукою. — Це бородань, метр вісімдесят, Світлан. І так, він красень.



Софі забракло слів.



— Ти чого, невже… — почав він.



— Ні, ні, просто я думала… — вона зам’ялася.



— Що я був закоханий у тебе? Так, було таке, але, як з’ясувалося, це було лише мимохідь. Нумо, до справи. Що тебе привело за стільки кілометрів?



— Мені треба, — несміло почала слідча, — щоб ти зробив аналіз ДНК. — Вона дістала ложку в зіп пакеті з сумки. — Але я не хочу, щоб про результат хтось знав, і щоб по базах це не світили. І ще, друже, треба порівняти з цим. — Вона поклала теку з копіями результатів ДНК у справі Софійки Я. на стіл.



Він поглянув на теку.



— Це те, що я думаю? Та справа, якою цікавився ген… — він зупинився, зрозумівши, що ледь не сказав зайвого.



— Хто питав про мою справу?



— Та ні, то з прокуратури робили запит на експертизу два тижні тому. Здається, ти сама його надсилала, але наша лабораторія була на ремонті, тож ми відправили все до столиці, — збрехав чоловік.



— То коли ти зможеш сказати про результат?



— Давай п’ятнадцятого. Я тобі подзвоню як все зроблю.



Друг був радий бачити знайоме обличчя. У захваті він продовжив екскурсію своєю лабораторією: на центральному столі –показував він – стояв старий, але надійний мікроскоп Zeiss. Поруч гуділа центрифуга, її барабан обертався з тихим свистом, розділяючи зразки для аналізу ДНК. На дисплеї миготіли цифри таймера – 1:23 до завершення циклу. У кутку кімнати стояв газовий хроматограф, підключений до мас-спектрометра. На бічному столі ліворуч лежав набір для дактилоскопії: ультрафіолетова лампа, що відливала яскравим синім кольором, і баночки з магнітним порошком, який технік акуратно наносив на поверхні, шукаючи приховані відбитки. Холодильник для зразків тихо вібрував, зберігаючи пробірки з біоматеріалом при -20°C, а окремий холодильник для ДНК-зразків що підтримував аж до -80°C, на дверцятах виднілися сліди від наклейок справ. Над усім цим висів монітор, на якому крутилася 3D-модель балістичного аналізу – програма порівнювала сліди куль із базою даних, видаючи різкий сигнал при кожному збігу.



Оглянувши все, Крісс була вражена. У цю мить вона вперше пожаліла, що не прийняла запрошення друга. Це місце значно відрізнялося від лабораторії у її відділку. 

« Ну, що ж почекаємо до пятнадцятого» – подумала жінка.