Ліхтар


У вівторок після роботи Софі, підвезла на службовому авто Петренко до пабу, де та мала забрати свою машину. Жінка увійшла до пабу, коли зрозуміла, що її напарниця по патрулю поїхала.



— Вітаю! — привіталася барменка, поставивши перед нею чашку чаю— Що ти хочеш знати? — різко запитала Ліля.



Анастасія задумалась. Її погляд ковзнув по дерев’яній стійці. Барменка зітхнула:



— Не обманюй мене, красуне. Ти тут по якій справі? Яке розслідування ведеш? Сама ти з внутрішньої безпеки чи за чиєюсь вказівкою?



Настя не змогла вимовити й слова.



— Не дивись так, — усміхнулася Ліля, але її очі залишалися серйозними. — Ти навіть не уявляєш, як легко прочитати людину, коли вона грає чиюсь роль. — Барменка налила собі келих червоного вина. — Я двадцять років прикидалася щасливою дружиною. Я вже собаку з’їла, розпізнаючи справжні емоції людей.



Поліцейська невесело засміялася:



— Тобі б у правоохоронці податись.



— Тільки не це! — відмахнулася Ліля. — Не можу терпіти поліцію.



Анастасія здивувалася, піднявши брови.



— Усе почалося двадцять років тому, — почала барменка, її голос став тихішим. — Я ще зовсім молодою, закохалася в сина місцевого поліцейського. Коли почалися роботи на шахті, у людей з’явилися гроші. Батько мого хлопця добре влаштувався: брав хабарі від бандитів і місцевої влади — інколи це одне й те саме. Його син одружився зі мною, а після весілля пішов у поліцію. Згодом він перебрав зв’язки батька, і йому почали носити гроші. Батьки-поліцейські часто псують своїх дітей. Одні балують, перетворюючи їх на мажорів, інші тиснуть, роблячи з них монстрів. А буває, що й обидва варіанти разом. Мій чоловік був саме таким — третім варіантом.



Петренко стенула плечима:



— Не всі батьки-поліцейські такі.



— Вибач, я не подумала. У тебе хто?



— Тато. Він зараз на пенсії.



— Це добре, що не всі, — кивнула барменка. — Бачиш цю квітку на моєму плечі? — Вона зсунула кофтину з плеча, оголивши татуювання. — Це аконіт, символ стійкості. Така небезпечна рослина, що отруїтися можна навіть від дотику до листя голими руками. Шкода, що з людьми не так просто. Інколи від дотику хочеться померти. Але я вистояла, розумієш? А той негідник залишив по собі це тату, яке приховує шрами від припалених цигарками ран, і цей паб, який я купила, знайшовши його заначку.



В Анастасії перехопило дух від почутого. Вона пустила сльозу, згадавши сестру і свого дядька, який був готовий продати рідну доньку за борги.



— Ти чого?! — Ліля посміхнулася, але це захисна реакція, а не щирий сміх. — Усе в минулому.



Що хочеш знати? На кого копаєш? — запитала барменка, відставивши келих.



— Ще не знаю, — чесно зізналася поліціянтка. — Що взагалі відбувається в цьому місті? Вбивство дівчинки в лісі, її бабусю забили до смерті, кажуть, це місцеві наркомани. Подейкують, один уже помер у тюрмі від передозування, а другий сидить, але теж ледве дихає.



— З тією дівчинкою не все так просто. Ходять чутки, що вона знала щось, що не мала знати, і зв’язалася з кимось із верхівки, хто керує шахтою.



— А поліція що?



— Правоохоронці? — Ліля хмикнула. — Без образ, але хто там буде розслідувати? Дикий? Та він ще той покидьок, друг мого чоловіка. Софі — його дочка, яка прагне визнання батька. І ще два детективи на прив‘язі у мера.



— У мера?



— Ти не знайома з мером? — здивувалася барменка, — Ох, із нею краще запізнатися. Усе, що зроблено в місті, — її рук справа. Одні не можуть нахвалити, інші проклинають. Щодо мене — я мовчу. Вона мене не чіпає, я її не чіпаю. Така негласна угода між нами.



А ще священник Лука, — продовжила Ліля, задумливо дивлячись у порожнечу. — Він усім заважав: і поліції, і владі. Скільки я наслухалася в пабі гидоти про нього! А він лише дбав про свою парафію. Але інколи той, кого рятуєш, тебе й убиває, розумієш? Тепер у церкві нові священники. Може, вони допоможуть людям прийти до тями. Було б добре, якби хтось пояснив мешканцям цього міста, що безкарність не вічна.



Анастасія кивнула, погоджуючись.

Раптом до пабу забіг молодий поліцейський, захеканий.



— Там… — він показав у напрямку будови у кварталі Великі Сосни, — знайшли мертву жінку. Крісс просить, щоб ви приїхали.



«Та жінка, що стежила за мною?»— подумки запитала себе Петренко.



— Добре, їдьмо.



Вони сіли в авто та поїхали до кварталу Великі Сосни.