Ліхтар

Кабінет 17…  

— Пані Софі, — психологиня, відкладаючи картку пацієнта, жестом запросила до м’якого крісла біля вікна. — Я рада вас бачити. Почнімо з початку, з азів. Ви хочете повернутися до роботи у відділку?  

Софі Крісс, стримана, мов тінь, кивнула, не промовивши ні слова. Її очі, здавалося, ховали більше, ніж вона готова відкрити.  

— Що ж, тоді я підпишу допуск, тож не хвилюйтеся, — Ірина всміхнулася, намагаючись розрядити напругу. — Ми можемо просто попити чаю та поговорити. Про кіно, наприклад, чи вашу улюблену книгу.  

Софі опустилася в крісло, обвівши поглядом кабінет, на дверях якого виблискувала табличка: «Ткач Ірина Сергіївна». Стіни прикрашали кілька акварельних пейзажів, а на столі стояла чашка з недопитим трав’яним чаєм, що наповнювала кімнату легким ароматом м’яти.  

— Як ви почуваєтеся? — запитала лікарка, її голос був м’яким, але професійним. Ці слова, стандартні для початку бесіди, звучали як ритуал, що відчиняє двері до чужої душі.  

Психологиня, як і обіцяла, надала Софі позитивну характеристику. Наступну зустріч призначили вже у поліцейському відділку. Бесіда, запланована на десяте грудня, щойно скінчилася, залишивши по собі відчуття незавершеності.  

Коли Ірина виходила з кабінету, до нього поспішав Ігор. Його постать у зимовій важкій рясі під смоляно-чорним плащем здавалася дещо недоречною в тісному коридорі відділку.  

— Отче Ігорю, — лікарка, не приховуючи радості, зробила крок назустріч, все ще тримаючи ручку дверей. — Ви до Софі?  

— Насправді ні, — священник зупинився, здивований її зверненням. — Я до сержантки Петренко.  

— О, я давно хотіла з вами познайомитися! — з неприхованою ввічливістю почала вона, її очі загорілися щирим ентузіазмом. — Наслухалася про ваші добрі справи. А свято Миколая у храмі! Так гарно організовано, ви чудово впоралися. — Ірина витягла з сумки яскравий флаєр. — Я б хотіла поговорити про нашу програму допомоги у випадках домашнього насильства. Було б добре, якби священники згадали про неї на проповідях.  

Ігор, трохи збентежений її запалом, кивнув.  

— Дякую за добрі слова щодо святкування — дуже приємно. Щодо програми — залюбки. Поговоріть з отцем Андрієм, він усе організує так, щоб подати це людям правильно, не відлякавши їх і не зашкодивши вашій справі.  

Ірина Ткач залишила відділок, домовившись, що отець Андрій зв’яжеться з нею телефоном. Ігор, ступивши до кабінету, побачив Софі, яка підвелася з-за столу.  

— Отче? — її голос тремтів від здивування.  

— Я до Петренко. Де я можу її знайти?  

— Сержантка поїхала з капітаном… — Софі не встигла договорити, як двері розчахнулися.  

До кабінету влетів Олексій, його рухи різкі, наче він поспішав поділитися новиною.  

— Привіт! Капітан пішов із Настею до мера. Вибач, не знав, що в тебе гість, — він кинув швидкий погляд на Ігоря і попрямував до дверей. — Пізніше зайду.  

Двері грюкнули за ним.  

Через годину Петренко повернулася разом із капітаном Сорокою. Той сяяв, наче виграв мільйон у лотереї. Аудієнція в пані Анни, мера містечка, пройшла успішно, а контракт з інвесторами щодо шахти уже на горизонті. Це означало додаткові кошти для відділку й організацію пишного різдвяного святкування.  

— Анастасіє Богданівно, — Ігор, що чекав у коридорі, підійшов до неї, — можемо поговорити?  

Настя кинула швидкий погляд на Софі, потім на капітана, і кивнула.  

— Звичайно, ходімо до їдальні. Я голодна.  

Вони вийшли з відділку, перебігли дорогу й опинилися в ресторанчику, який більше нагадував затишну їдальню для поліцейських. Стіни прикрашали старі фото міста, а запах свіжозвареної кави змішувався з ароматом гарячих страв.  

— Що хочеш їсти? — запитав Ігор, сідаючи навпроти.  

Жінка, задумливо гортаючи меню, знизала плечима.  

— Не знаю.  

Коли підійшла офіціантка, Настя, не вагаючись, указала на сторінку меню:  

— Усе звідси.  

— Що? — офіціантка здивовано заморгала.  

— Котлети, салат, одну відбивну та чай. О, і ще тістечко. Два. — Настя глянула на Ігоря. — Ви, отче, щось будете?  

Ігор похитав головою, даючи знати, що ні. Настя подякувала офіціантці, і та пішла виконувати замовлення. Він усміхнувся, не відриваючи очей від меню.  

— Чого? Я ж казала, що голодна. То що трапилося? Чому ти аж до відділку прийшов?  

— Побачити тебе, крихітко… — почав Ігор, але його жартівливий тон згас під її суворим поглядом.  

— Припини, я серйозно, — перебила вона. — Що сталося, що не могло зачекати до вечора?  

Ігор зітхнув і простягнув їй клаптик паперу.  

— Андрій знайшов записку.  

— Записку? — жінка явно зацікавилася. — Ось, — він поклав папірець перед нею.  

Вона взяла його й зачитала вголос: «Анастасії, любій сестричці, я сумую за тобою».  

— І що це означає? — її голос все ще спокійний, але в очах промайнула напруга.  

— В скриньці для молитов за померлих.  

— Що? — Настя ледь не розсміялася. — Любий, не кажи, що ти злякався якогось клаптика паперу. Я думала, щось серйозне сталося.  

Офіціантка принесла замовлення, і Настя взялася до їжі, не припиняючи розмови.  

— Поглянь з іншого боку, — наполіг Ігор.  

Жінка перевернула папірець.  

— І що, тут нічого.  

Він указав на ледь помітний штамп — слід старого документа з відділку, підписаного «А. Б. Петренко».  

— Ти думаєш, хтось узяв мої старі зразки документів, привіз за сотню кілометрів сюди, щоб написати заупокійну молитву за мною? — вона закотила очі. — Не забагато клопоту?  

— Маленька… — почав Ігор, але вона перебила.  

— Так, — доїдаючи котлету з салатом, дружина наполягла. — Припини лякатися всяких дурниць. Якби хотіли мене вбити, то просто вбили б, а не влаштовували усе це.  

Її слова вдарили Ігоря, наче морозний вітер. «Якби хотіли мене вбити, то просто вбили б». Він поглянув на неї, і страх стиснув його серце.  

— Настуню, ми повертаємося додому. Їдемо з цього міста, зрозуміла? Доїдай, і підемо пакувати твої валізи.  

Вона допила чай і підвелася. Її очі, сповнені впертості, говорили: «Ти ж знаєш, я не послухаю». Чоловік подумав про її батька, про те, як вона ніколи не слухала і його. «Чому ти завжди так поводишся?» — майнуло в його голові.  

— Мені пора, — кинула вона. — І не турбуйся через чиїсь недолугі жарти. А, ледь не забула, хотіла запитати про Валерія. Як він? Ходить на роботу до церкви?  

— Так, — кивнув Ігор, стримуючи емоції.  

— А про матір щось говорив? Тобто про Степанівну?  

— Казав, що вона поїхала за кордон і не повернеться. Вітчим, здається, знайшов там роботу. Де саме — Валерій не уточнював. Думаю, вона втекла від усього цього. Знаєш, люди вже перешіптуються про Валерія… ну, ти розумієш. Кажуть про неї: побожна, а син…  

Ігор замовк, не бажаючи продовжувати. Він перевів розмову на особисте:  

— Як ти почуваєшся?  

— Я ж казала, усе добре, — Настя всміхнулася, але в її голосі відчувалася втома.  

Він хотів обійняти її, забути про ролі, які вони грали - просто парою в ресторані. Лишень легенько торкнувся її руки.  

— Справді, у нас усе добре. У мене і в нашого малюка. Хоч він ще зовсім маленький, але, думаю, уже знає, що його батько турбується про нього. Мені пора, і не хвилюйся так.  

Щойно Настя вийшла, до Ігоря підсіла Ірина Ткач. Її поява несподівана, наче вона чекала цієї миті.  

— Ви добрі друзі з поліцейською? — вона кивнула в бік дверей, натякаючи на жінку, яка щойно вийшла.  

Ігор замислився. Чи вони друзі?

— Гадаю, що так, — відповів він обережно.  

— Вона вам подобалася? — Ірина нахилилася ближче, її погляд був допитливим.  

Питання застало його зненацька.  

— Звичайно, чому ні? Настя хороша людина.  

— Припускаю, ви в неї закохані, можливо… — Ткач не відводила очей. — ці почуття зникли або досі. Її сестра…  

— Що, ви знайомі з Веронікою? — Ігор відчув, як нова інформація вдарила його, наче грім посеред ясного неба.  

— Ні, звісно, — психологиня торкнулася шиї, ніби розганяючи напругу. — Анастасія згадувала її під час розмови.  

 Вони поверталися засніженою вуличкою до церкви. Промені зимового сонця прогрівали сніг, і той перетворився на маленький потічок. Їхня розмова лилася невимушено: Ірина ділилася спогадами про чернече життя, розпитуючи Ігоря про його покликання. Шлях здавався коротким, наче час розчинився в цій бесіді.  

 Тим часом Настя повернулася до відділку, її кроки гучно лунали в порожньому коридорі. Відчиняючи двері до кабінету, вона, як і Софі та Олексій, не могла позбутися одного гострого, як лезо, питання, що нависло над їх головами: чому Ковальчук надіслав лист, явно написаний до смерті Софії Якуб?  

Лейтенантка Софі Крісс тупцювала на місці перед дошкою з доказами, постукуючи каблуком по підлозі.  

— Отже, що ми маємо? — почала вона, її голос був рівним, але сповненим рішучості. — Перше — смерть дівчинки в лісі. Далі — бабуся.  

Настя ледь кашлянула, привертаючи увагу.  

— Що таке?  

— Капітан Дикий щось шукав у старенької Якуб. Якийсь документ. Він не зізнається, що саме. Може, ти поговориш із батьком?  

Софі застигла. Залучати її батька до справи, та ще й при свідках? Вона перевела погляд на Лиса й Олексія. Ті лише кивнули, мовчки підтримавши ідею.  

— Друге, — продовжила лейтенантка, — смерть Луки. Він помер природною смертю, тож виключаємо його. — Вона зняла з дошки фото священника. — Хтось проти?  

Тиша була її відповіддю.  

— І…  

— І Ковальчук, — перебив Лис, його голос звучав глухо, наче перед грозою. — Доволі цікавий тип. Його будівельна компанія з підозрілими оборудками. І ще ці зустрічі з дівчатами.  

— Повії виключено, — різко вставила сержантка. — Він не зустрічався з ними, принаймні з тими, про яких говорила Белла.  

— Що? — Лис ледь стримав сміх.  

— Белла збрехала про ті зустрічі. Її змусили розповісти цю казку.  

— Хто? — вигукнув один із чоловіків у кабінеті.  

— Не знаю, — Петренко знизала плечима. — Вона втекла від мене.  

— Я поговорю з нею по-своєму, — Лис підвівся, його очі блиснули. — Вона защебече, як соловей у саду. Дозвольте йти.  

— Звичайно, — сержантка вказала на двері. — Але без сили, зрозуміло?  

— Чого ви, босе, — Лис розвів руками. — Ми ж на боці закону, не бандюки якісь.  

Він вийшов, залишивши в кабінеті напружену тишу.  

 Слідчі вивчили кожну букву в досьє людей на стенді з доказами: що вони робили за останні два роки, їхні дзвінки, переписку — і все одно не дізналися, що їх пов’язує. Чому Ковальчук зустрічався напередодні смерті дівчинки з нею і допомагав їй із грошима, якщо в них не стосунки сексуального характеру? Які це стосунки? Як сталося, що він ревно піклувався про цю дитину?  

Ці запитання накопичувалися, як лавина на гірському хребті. Петренко взяла теку, розкрила її:  

— У Ковальчука немалий капітал, залишив кілька мільйонів. Експертна оцінка вартості будівельної компанії за 2023–2024 роки, — вона зазирнула в аркуш, — ого! Хто ж отримає ці гроші?  

Погляд людей у кабінеті припав на Софі.  

— Ні, мені вони не потрібні, — це прозвучало як виправдання з її вуст.  

Олексій видихнув і заговорив, наче на сповіді:  

— Моя мати — Мирослава Симар, а батько… Ковальчук.  

— Що?! — вигукнула Софі. — Ти знала? Отакої!  

Хлопець присів, запитавши:  

— А чого, ти так злякалася, боїшся, що не все отримає твоя дитина?  

— Припиніть негайно, обидва! — зупинила їх сержантка Петренко. — Ви двоє не повинні бути в цьому кабінеті, а тим паче копирсатися в цих справах. Досить! Хочете далі розслідувати справу «дівчинки з лісу»? Ви чули про субординацію? Тож поводьтеся як поліцейські, а не зчиняйте сімейні мелодрами. На кону ваша репутація. Це вам зрозуміло?  

Олексій із Софі переглянулися. Нарешті Крісс перейшла до справи:  

— Ти кажеш… кілька мільйонів «Дім Буду»… — задумливо почала вона. — Як він досяг такого успіху в будівельному бізнесі? Дикий казав, що батько Ковальчука - слюсар, а мати рано померла. Не легко з нуля заснувати компанію. Хто надав перший капітал? І взагалі, що ми знаємо про нього до того, як він став власником «Дім Буду»?  

— Гарне питання. Тож з’ясуйте це, — наказала Петренко. — А мені треба відлучитися у справах.  

 Ковальчук виявився людиною-загадкою. До будівельної компанії про нього ніде згадок. Після школи він зникає на десяток років: за кордон не виїжджав, офіційно ніде не працював. У 2002 році взяв кредит у компанії «Швидкі гроші» і заснував будівельну компанію. За рік борг виплатив, а компанія зросла в прибутках у геометричній прогресії — з десяти людей до сотні співробітників. У 2010 році Ковальчук продає свою компанію «Дім Буду», але вже за рік знову стає її власником. І з цього моменту компанія виходить на всеукраїнський ринок, відкриваючи філії в кількох областях.  

«Що за добра душа надала кредит?» — подумала Крісс.  

Шукаючи згадки про кредитну фірму, що надала позику, ні Олексій, ні Софі не знайшли інформації. Сидячи вже котру годину перед комп’ютером із теками трьох нерозкритих справ, Олексій запитав:  

— Якщо все це фікція, то, може, гроші з’явилися не зовсім легально…  

— Ти хочеш сказати, що він їх украв? — уточнила Софі.  

— Ну, не знаю… Пробач, уже зовсім голова не варить. Не знаю іншого способу, — зітхнув Олексій, падаючи перед екраном. — Та я ще і їсти хочу, набридло все! — Він встав і подався до виходу.  

 Залишившись наодинці з нав’язливою думкою, що Дмитро не зовсім легально отримав свій перший капітал, лейтенантка почала пригадувати гучні кримінальні справи з пропажею особливо цінного майна. Що більше вона думала про крадіжку, то менш фантастичним це припущення їй здавалося. Софі відкрила базу реєстрів нерозкритих справ і переглянула всі можливі пограбування з 1991по 2002 рік. Викрадення авто — ні, одразу відкинула. Магазин — ні, сума замала. Будинок у районі «Болота»? Та де там, будинок закинутий ще з дев’яностих.  

Переходячи до справ 2001 року, вона натрапила на першу справу про пограбування місцевого храму. О, тут уже цікаво! Затриманий — місцевий п’яниця-злодюжка, помер 2007 року в 17-й колонії від цирозу. Вона одним оком пробіглася по вже наявній інформації. Викрадено скарбницю з пожертвами та кілька золотих чаш, які повернули до храму при затриманні та обшуку його помешкання. Знищене церковне майно при пожежі — ікони другої половини XIX століття. У справі була згадка, що іконостас урятували місцеві жителі, але церква згоріла до тла. Приблизна вартість втраченого майна — півтора мільйона гривень, не враховуючи саму будівлю.  

«На той час це шалені гроші, — подумала Крісс. — А якщо припустити, що ікони не згоріли, а були продані на чорному ринку?»  

— Цікава виходить у нас історія, — пробурмотіла собі під ніс лейтенантка. — Хто вів справу? — запитала вона сама себе, гортаючи картотеки. — Слідчий Зубач, а прокурор, звісно, Симар. Чорт, виходить, Зубач — свекор барменки Лілі — вів цю справу!  

Софі швидко вирушила до Лілі в паб, але барменка не змогла нічого розповісти. Вона пригадала, що в той час навчалася в коледжі в іншій області й не цікавилася справами сім’ї свого майбутнього чоловіка.  

— Це правда? — запитала Ліля, ставлячи філіжанку перед поліцейською. — Катерина мертва? Її вбили?  

— Ви знали Катерину?  

— А це має значення? — відповіла запитанням на запитання Ліля, протираючи барну стійку.  

Ця розмова здавалася безглуздою. Ліля не пригадувала жодних деталей про події двадцятирічної давнини, а коли Софі згадала Мирославу, та різко відсторонилася. Саме в цю мить Софі Крісс усвідомила, що Петренко мала рацію: усе було пов’язано з минулим.  

 У вечірньому випуску новин місцевого каналу показали репортаж із заголовком: «Директор компанії “Дім Буду” Ковальчук причетний до вбивства дівчинки з лісу». У сюжеті йшлося, що Ковальчук підбурив місцевого жителя В. до вбивства Софійки Якуб. Репортаж супроводжувався аудіозаписом, у якому лунали слова Ковальчука:  

«— Дивись, щоб роботу було зроблено. І знайдіть той клятий лист.»

Репортаж завершився пікантною деталлю: поліцейська, що розслідує справу, коханка Ковальчука.  

Крісс гортала сайт «Новини Броду». У коментарях було сотні дописів з різних акаунтів із жахливими подробицями життя Ковальчука. Більшість писали, що Дмитро був жорстоким начальником. Дехто згадував його дитячі роки, як він бешкетував у місті, та його шкільну банду. Але слова «шкільна банда» не здавалися Софі чимось поганим, радше звучали як «шкільні друзі».  

Закриваючи ноутбук, жінка почала підозрювати, що все це вилилося в інтернет за чиєюсь командою, щоб очорнити Ковальчука. «А може, щоб відвести увагу від справжнього винуватця?» — міркувала собі Софі. У цих роздумах вона набрала напарницю:  

— Він… Він не міг убити цю дитину, це неправда, — її голос тремтів, благаючи підтвердження. Не дочекавшись, вона додала: — Але… він заслуговував на смерть.  

— Що ти маєш на увазі?  

— Нічого… Я просто не знала, яким він. Ковальчук — жахлива людина. Я й гадки не мала, що Дмитро причетний до пограбування храму. І я не хочу його грошей. Це ж неправда, він не міг пограбувати храм, чи не так? Згадки про банду — це лише чиїсь дурні жарти в інтернеті, правда?  

— Софі, — Настя зітхнула. — Я втомилася, пізно вже. Обговоримо це завтра. Мені байдуже, чи візьмеш ти спадок. А щодо пограбування — розберемося, коли поговоримо з Зубачем.  

У цей момент грюкнули двері.  

— Усе завтра. Добраніч, — попрощавшись із Софі, вона відклала телефон на комод.  

Завершивши розмову з колегою, Настя подумала, що то Ігор повернувся, і ніяк не очікувала побачити друга в такий пізній час.  

— Андрію, чому ти тут? — запитала жінка, її голос бринів тривогою.  

Священник не знав, як почати розмову, щоб не схвилювати її. Перше, що він зробив, — кинув оком по коридору, шукаючи верхній одяг чи взуття Ігоря. Не побачивши їх, він спитав:  

— Ігор ще не прийшов?  

— Що? Я не розумію, щось трапилося? — занепокоєно озвалася Настя.  

— Ні, я думав, що він уже в тебе. Я не можу з ним зв’язатися, — пояснив священник.  

Настя взяла телефон із комода у вітальні та набрала чоловіка. Після першого гудка оператор повідомив: «Ваш абонент поза зоною досяжності».  

— Він давно поїхав із плебанії? — схвильовано питала вона, набираючи номер ще раз.  

— Він ще о пів на п’яту поїхав до нашого дяка, щоб дізнатися про ікони, які просила твоя напарниця, — пояснив Андрій.  

— Ікони? — глипнула вона на отця, беручи куртку з вішака.  

— Крісс тобі не казала? — почухав потилицю Андрій. — Софі підозрює, що під час пограбування храму не все згоріло, як повідомляли ЗМІ.  

Вона одразу зателефонувала Софі. Та розповіла, що Ігор телефонував їй ще годину тому і повідомив, що знайшов фото та документи, які підтверджують, що в церкві зберігались стародавні ікони перед пожежею. Він пообіцяв завтра привезти їх до відділку.  

Андрій продовжував набирати друга, але результат той самий.  

— Можливо, авто вийшло з ладу? Він десь у дорозі, пригадую, ще казав, що хотів заїхати на заправку, — припустив Андрій, набираючи повторний виклик.  

— Перевірмо, — наполягла Настя, уже вдягнена в куртку та взута, готова до виходу.  

Вони сіли в «Рендж Ровер» і рушили до заправки. За двадцять хвилин стало зрозуміло, що Ігор там не з’являвся. Повертаючись вуличками в бік плебанії, почалася заметіль, фари авто ледь просвітлювали дорогу. Навіть якби якесь авто проїжджало, через хвилини сліди замітало снігом. Ніч насувалася на місто лавиною.  

Андрій запропонував розділитися. Він узяв таксі й вирушив об’їзною дорогою, припустивши, що Ігор міг обрати довший шлях, аби швидше дістатися до будинку на Садову, обминаючи центральні вулиці, де прибиральники перекривали дорогу через сніг.  

«Нам потрібно більше людей», — вони це добре знали.  

Настя подзвонила Олексію, і той із Валерієм одразу вирушив на пошуки. Софі вона не кликала, не бажаючи тривожити вагітну подругу вночі. Годинник показував десяту вечора. Холод ставав усе гострішим, сніг ущух, але мороз скував землю, жижа із снігу та води, тепер поскрипувала під колесами машини.  

Холодно. Нестерпний холод. Сморід. Запах тухлих яєць – сірководень.  

— Прокляття! Чорт, чорт, чорт! — Ігор торкнувся голови, вона гуділа.  

Нарешті він підняв голову й учепився за кермо липке і тепле від крові, яка стікала з його чола.  

— Господи! — вигукнув він і почув чиїсь кроки. Людина, що наближалася, човгала, ледь пересуваючи ноги, її важке дихання добре чутно в цій мертвій тиші.  

Місяць на небі освітив отцю Андрію дорогу до розбитого «Пежо».  

— Друже! — почув Ігор знайомий голос. Хрипким, згаслим голосом він намагався сказати: «Я тут».  

Андрій підбіг до автівки й рвонув двері глибоко вгнуті всерерину від удару, розфарбавані кров‘ю водія.

— Боже, ти живий! — Андрій допоміг другу вибратися з машини.  

Він набрав Анастасію:  

— Я знайшов його, ми їдемо до лікарні. Не хвилюйся, жити буде. Хотів сказати, що до весілля загоїться, але на вашій брамі мені вже не пити. Може, на хрестини запросиш?  

Настя усміхнулася крізь сльози:  

— Звичайно, запрошу.  

Вони закінчили розмову. У лікарні лікарі швидко зашили голову отцю Ігорю.  

— Ми ввели йому знеболювальні, він проспить до ранку, — пояснив лікар. — Зранку можете взяти його свідчення.  

Настя присіла в коридорі лікарні.  

— Що за чортівня тут відбувається? — Андрій, сівши поруч, торкнувся плеча подруги. — Може, тобі принести гарячого чаю?  

Вона відмовилася. Взявши Андрія за руку, вона сиділа поруч, тримаючись за нього.  

— Вибач. Дякую.  

— І ти мене, — отець обійняв її. — То хто буде хрещеним?  

— А ти як гадаєш?  

Священник повернувся до плебанії, а Настя залишилася, сівши біля лікарняного ліжка Ігоря. Він спокійно спав, а вона згадувала, що накоїла. Повертаючи на Садову в бік провулка, жінка розуміла, що години їзди містом нічого не дали в пошуку чоловіка. Вона одразу зателефонувала до відділку, щоб її колеги відстежили телефон Ігоря, але це не спрацювало. Тоді Настя подзвонила батькові — це другий невдалий вибір, адже він у США. Залишався лише Ходик. Олег відповів одразу.  

«Усе має свою ціну», — почувся його голос, а Настя подумала: «І ця ціна — твоя совість».  

Посеред ночі Ігор прийшов до тями.  

— Бешкетнику, — жінка протерла обличчя від сну, — як ти? Я постійно думаю, що мала це зупинити. Ти не мав сюди приїжджати. Як я таке допустила? Пробач мені. Я просто хотіла вірити, що ми знайдемо Вероніку, що вона жива і повернеться разом із нами. Любий, вибач, я не хотіла.  

Язик Ігоря скутий ліками, він не міг її зупинити. Він заплющив очі, пригадуючи: «Отче, ви знаєте, що казати в лікарні, правда?» Настя торкнулася його руки. Нарешті голос почав пробиватися крізь горло чоловіка:  

— Крихітко, ходи до мене, — він показав на місце поряд із собою на ліжку.  

Жінка прилягла, поклавши голову на його груди.  

— Не знаю, що б я робила, якби тебе теж втратила.  

— Ти мене не втратиш, чула? Ми про все дізнаємося разом.  

— Здається, тепер мені потрібно про тебе піклуватися, — вона торкнулася його ноги.  

— Піклуватися! — він повернувся, усе той самий хлопчисько з вогниками в очах. — І як ти собі це уявляєш?  

Вона усміхнулася:  

— Є кілька способів. — Настя поцілувала чоловіка, легкий дотик губ передав усю її любов. — Це один із них, але… не єдиний.  

Він заплющив очі:  

— Ти не марево.  

— Що?  

Ігор прикрив дружину покривалом.  

— Люба, ти сьогодні просто чарівна! І пахнеш…  

— Що ти одурманений, — пожартувала вона.  

— Вероніка померла. Її вбили. Вона приходила до мене тієї ночі, коли ти не підняла слухавку, як я телефонував. Я повернувся з бару… — пригадував він. — Страшна громовиця, і вона з’явилася в образі тієї дівчинки в білому накриті з гілками сосни у волоссі. Тоді пахло так, як сьогодні, до того, як мене знайшов Андрій, — сірководнем із болота.  

Голос Ігоря ставав усе сонливим, і він нарешті поринув у дрімоту.