Ліхтар

Територіальне управління Державного бюро розслідувань.

— Як спалося? — запитав уже відомий Насті слідчий, сідаючи в крісло напроти.

Субота поглянув на жінку з невинними очима та янгольським поглядом. Він дістав телефон з кишені, зайшов у налаштування й увімкнув режим «Не турбувати». Петренко потягнулася на кріслі, поправляючи кофтинку.

— Чудово. Але це не має значення. На чому ми вчора закінчили? А, пригадую. Детективе, якщо я повторюватимуся, можете мене зупинити.

Чоловік зі спокійним поглядом і навіть співчутливим, бачачи перед собою вагітну жінку, боявся подумати, що їй доведеться пережити у разі звинувачувального вироку, але він мусив робити свою роботу. Він схвально кивнув, показуючи своєму помічнику завершити всю належну підготовку й запустити, як то кажуть, апаратуру.

— 21.06.2026. Допит А. Б. Петренко — відставної сержантки. 11:30, запис: 2, — уже звучав машинний голос.

Настя одразу почала — їй не треба запитань, вона ще тоді в кімнаті на території шахти мала відповідь чому.

— Знаєте, у нас було багато інформації і водночас так мало. Три нерозкриті справи. Перша і найсвіжіша — Ковальчук. Його смерть була на руку не одному жителю Броду. Його колишня дружина звалила на нього всі гріхи міста, витягла все: оборудки, несплату податків і навіть Софійку Якуб приплела, зробивши її коханкою. І Софі Крісс не забула — мою напарницю, подругу і просто суку, яка водила мене за ніс.

Софі була татусевою донькою, ділилася з батьком кожною справою, яку ми розслідували, і про фото ікон, які знайшов Ігор, сказала, зливала все — жодної конспірації, відкрита книга. Їй, як і Ірині Ткач, закортіло мене контролювати. Думала, що вона головна, що саме вона розкриє усі ці вбивства і отримає таке бажане схвалення батька. Зрештою, вона арештувала Анну і добилася звання капітана та нового кабінету в відділку.

Люди в записувальній кімнаті вдивлялися в монітори, ловлячи кожне слово відповідачки. Безжальна машина фіксувала лише слова детектива і підозрюваної, не даючи вихлюпнутися почуттям, що вирували в серцях людей за столом.

— Друга справа — Софійка Якуб. Не знаю, як так сталося, що вона виявилася донькою Віктора Симара, але її мати була чи то гувернанткою, чи то нянькою Валерія. Здається, вона знала, що хвора та помирає, до того як лікарі поставили офіційний діагноз, і робила все, щоб врятувати своє життя. Усе, детективе.

Іудин поцілунок.

Не розумію таких жінок, але й не засуджую. Батько казав мені, що зрада — найгірше, що є на світі. Не важливо: зрада себе, партнера чи Батьківщини — вона знелюднює. Його так вчив його батько, і я вчитиму свого сина.

Ну і третя, найголовніша, з якої все почалося: Катерина Симар, заколота ножем, один удар у груди, похована на подвір’ї власного дому. У мене роїлися сотні думок за ці кілька днів, поставало питання: що далі? Ми продовжили слідство. У Софі з’явилася ідея фікс, що саме Ковальчук пограбував храм. І ми мали з’ясувати, чи це так. У згадках про підпал храму було дещо дивне. Інспектор пожежної служби проконсультував нас, і ця інформація підвела нас до істини. Судячи з усіх доказів, вогонь спалахнув біля заднього виходу, де зберігалися свічки та церковна література, яку роздавав священник парафіянам на недільних літургіях. У справі зазначалося, що вибито шибку. Інспектор, який розслідував причину пожежі храму, знайшов у землі маленький осколок вітражного скла розміром приблизно десять сантиметрів. Він глибоко вліз у землю, отже, у звіті зазначалось, що скло чисте, без кіптяви; при такому вогні це неможливо. Звісно, це підпал. Навряд чи вогонь поширився б без каталізатора так стрімко. Підпали нелегко розслідувати, і якби не один свідок, поліція була б у тупику й досі. Той хлопець, на якого вказав свідок, зізнався. Але… ми знаємо, як вибивалися зізнання в нульових.

Детективе! — Петренко взяла склянку води, надпила і продовжила. — Інспектор ДСНС одного дня, як ми вже знову вперлися в тупик, зв’язався з нами повторно і чітко пояснив, що при підпалі, якщо це не робив професіонал, з таким каталізатором, як бензин, легко обпектися, адже бензин швидко випаровується. І це вже зачіпка, яка потягнула до справжніх винуватців, і цю зачіпку знайшла Вероніка. Моя сестра була розумна, я вам уже казала. Якщо так, то повторюся: вона до біса була розумною. Не знаю, у кого вдалася, але точно не в матір. Треба лише підняти архів лікарні — і все, вуаля, ми його знайшли. Знайшли! — важко видихнула Петренко. — Капітан Дикий, почесний керівник відділку Верхнього Броду, на той час сержант, звернувся до лікарні через три дні після пожежі, пояснивши, що обпікся при роботі з паяльною лампою. Коли почали цікавитися його колеги, його дружина — мати Крісс — підтвердила слова про лампу. Через місяць вона забрала свою маленьку доньку і переїхала до Харкова.

Повертаючись до сьогодення: бачите, моя сестричка пішла до Луки, щоб той допоміг потрапити до архіву лікарні, з’ясувати, хто звертався з опіками одразу після пограбування в 2001-му. Тут усе зіпсував Лука. Він попросив поліцейську — молоду слідчу, заодно доньку капітана відділку. Софі клянеться, що не розповідала батькові про прохання отця Луки, що хтось інший йому доповів. Припустимо, що так, але сварка, яку потім почув отець Андрій, між Софі та батьком щось не в’яжеться. Вона кричала на батька, що рівнялася на нього — великого поліцейського, який чесною працею досяг усього, а він так учинив. Думаю, вона знає, що зробив її батько з моєю сестрою, але не йме віри, що він — убивця.

— То чому капітан Дикий віддав тобі справу 1275?

— Через Мирославу. Здається, він підозрював, що вона жива, припускаю, коли напали на Софі на тому болоті. Гадаю, Дикий уже знав, що його друг і заодно партнер по грабунку закрутив з його донькою. А коли Анна дізналася, що якась із жінок чоловіка вагітна, вона почала її шукати. Їй не легко розстатися з майном Ковальчука, а тим більше подарувати якомусь байстрюкові. Але Дикий чомусь подумав не про Анну, а про Мирославу, що це вона хотіла прибрати Софі. Помста…

— Ти хочеш сказати, що Дикий злякався привида минулого? Він здогадувався, що Мирослава жива?

— Боявся. Вона — останній свідок його минулого.

— А як Мирослава стала Іриною Ткач?

— Аварія. 18 грудня 2003 року… Це ми дізналися ненароком. — Настя усміхнулася. — Усе через день народження Олексія. Хлопці запросили нас (Ігоря і мене) на день народження Олексія. Вони знали, що між нами дещо більше, ніж дружба. Не знаю, як вони все ще сприймали: я і священник разом. Можливо, тому що самі почувалися грішними. Маленьке містечко, традиційні погляди і релігійне виховання, а тут їхня любов — нелегко все це осягнути. Боюся, що розуміння того, що між мною та Ігорем, їм допомагало не так почуватися винними. Трішки я забагато пустила розповідь, — оперлася на стіл Петренко. — Олексій народився у день аварії. У цей день привезли одночасно породіллю і дівчину з ДТП. Сама дівчина була непритомна, а Мирослава… що ж, у неї не все добре з ментальним здоров’ям, це я м’яко сказала. Вона вирішила, що вип’є настоянку аконіту одразу, як народить. Ну, вона народила і вже майже випила. Але… Вони просто помінялися. Це не так вже і складно, коли під боком подруга матері. Маргарита недолюблювала нову дружину Віктора Симара, тож допомогла похресниці. Це просто: Мирослава була прийомною, Ірина теж із дитбудинку, одна померла — думаю, від отрути, аконітом, — тут Мирослава не помилилася з дозою. Ці дівчата були схожі. Корупція — наше все. Патологоанатом не дуже пильно приглядався, хто в нього на столі для розтину, тож Мирославу поховали 20 грудня 2003. Батько знав про підміну, але мовчав, похорон зробили не публічний, лише найближчі, закрита труна, усе продумано до найменшої деталі. Заміна відбулася, і тепер уже Ірина з свіженькими документами почала нове життя. Паспорт вона змінила одразу, як вийшла з лікарні, сказала, що втратила під час аварії — це легко, тоді ще не було такого захисту, як тепер, і відбитки пальців не потрібні, щоб виїхати за кордон. Тож вона успішно перетнула пункт пропуску «Чоп — Захонь» із грішми матері і без сина. Через тринадцять років чернечий одяг і диплом словацького університету дозволили їй повернутися додому, до рідного містечка.

— Стоп! А як же вбивство Катерини?

— Канікули в університеті, поїздка на екскурсію до Києва на кілька днів. Її одногрупники побігли по столичних клубах, вона ж грала роль черниці, тож подалася до монастиря. Насправді приїхала до резиденції Симарів, убила мачуху. Думаю, вона хотіла побачити свого сина — йому вже другий рік йшов.

Петренко втомлено опустила голову на стіл. Субота показав своєму помічнику, що час припиняти аудіофіксацію.

— 15:53. Допит зупинено, — уже видав машинний голос.

— Може, зробимо перерву? — запитав Субота.

— Було б добре, я їсти хочу. Зайдімо в кав’ярню навпроти.

Він поглянув на неї круглими очима.

— Не дивіться так, я ж не втечу. Якби захотіла, — вона усміхнулася, — недалеко, я б добігла з моїм черепашачим спринтерським рухом.

У кав’ярні за чашкою імбирного чаю вона запитала детектива:

— Як вам буде житись з інформацією, що ви посадите за ґрати людину, яка виправила помилки поліцейських одного з відділків?

У Суботи очі розширилися до краю.

— Сім років — це за найкращими прогнозами стільки мені світить.

Тиша. На кухні кав’ярні чутно, як булькотить щось у каструлі.

— Пора! Треба повертатися, — упевнений наказ повернув їх до тієї кімнати з двома кріслами, столом і розмови.

— 16:37. Допит А. Б. Петренко поновлено…

— Але все це були просто розірвані нитки на дошці відділку Верхнього Броду, пане. Це все не мало значення, було лише моїми здогадками, припущеннями. Мені навіть стало шкода Мирославу чи то Ірину. Можливо, я побачила в ній скривджену маленьку дівчинку. І як ми мали довести, що Ірина Ткач — відома лікарка, черниця, яка допомагає жінкам у скрутних ситуаціях, волонтерка, що підтримує дітей із бідного району — серійний убивця?

Коли я спілкувалася з нею, вона своїми рухами, поведінкою показувала: ти не зловиш мене. Азарт, який у неї з’явився, — їй було мало, і вона затіяла свою гру. До Ковальчука Ірина прийшла вже сильною жінкою. Він запропонував їй вино, а потім, думаю, вона йому зізналася в усьому, або він сам здогадався. Це послання в Біблії не було спонтанним, вона підготувалася. Ми не могли зрозуміти, як убивця покинув місце злочину. Але коли Ірина приїхала в швидкій до Анни, усе стало ясно. Біля будинку Ковальчука, в той день коли його вбили, приїхало дві швидкі, вона просто сховалася в одній із них, у масці та медичній формі, ніхто з поліцейських не звернув уваги на ще одного фельдшера. Чим ближче ми підходили до розгадки, тим сильніше Ірина нервувала, боялася, що ми взнаємо, хто вона насправді. Вона знала, що єдина людина, яка може підтвердити її справжнє ім’я, це Олексій і його ДНК.

Думаю, вона намагалася вбити й сина. Ірина під час розмови зі мною не показувала ненависті до нього, але… вона є. Він нагадував їй свого батька. І лист, який Ткач змусила написати Дмитра перед смертю. Коли вона мені це розказувала, мені вперше так стало лячно. Ірина простягла заляпаний аркуш паперу Софійчиною кров’ю — як ми потім дізналися, вона змусила написати прощальні слова та вибачення перед Мирославою Симар, тобто перед собою. 2 березня 2003 року — саме цю дату згадував Ковальчук у листі, який надійшов до місцевого телебачення. Олексій народився 18 грудня. Тож… Здається, наш будівельний магнат не раз зустрічався з Мирославою — і, судячи з того, як вона його вбила, ці зустрічі аж ніяк не були за взаємною згодою. Ми взяли ДНК її і порівняли з Олексієм — усе збіглося.

— Усе, історія закінчена.

— Ні, ні. Як закінчена? Я ще багато чого не розумію. Як тобі це вдалося? Лист у отця Луки, той любовний від Софії Лугової до Віктора, пригадуєш? І ніж, захований у теплиці. Анна, як вона вбила Софійку? Анастасіє, як ти знайшла підтвердження, що це вона?

— Лист Софійка знайшла в кабінеті психологині, а щодо ножа та ляльки у теплиці — поняття не маю і нічого не варто додумувати. А щодо Анни… Лікарка Ткач... Не знаю, совість чи страх згоріти в пеклі, але щось у ній надірвалося. У день різдвяної вечірки ми з Анною пили бурбон (Анна пила), усі подумали, що отруїли не лише Анну, а й мене, і Ткач також. Коли отрута розтеклася по судинах жінки, її почало нудити, мені також стало зле. Я навідріз відмовилася від госпіталізації — це було очевидно для мене та Ігоря, це були лише ознаки вагітності. Але Олег Ходик — адвокат інвесторів, який приїхав затвердити контракт, наполягав, щоб я їхала до лікарні, і я поїхала. По дорозі я зізналася, що вагітна. Ходик сказав лікарці Ткач, що я випила дві склянки бурбону. Обличчя в неї зблідло. Жах в очах. Вбивство мачухи та Ковальчука — це одне: вона ніби то захищалася, він її скривдив потім принизив, розпустивши чутки, що вона завагітніла від далекобійника — Сача — її хлопця, але, знаю, він її не чіпав. З його розповіді він узагалі не торкався її як жінки, лише невинні обійми, можливо поцілунки — у них платонічні були стосунки, Сач не квапився, напевне любив її і боявся образити, вона ще була дівчинкою. Вбити ненароджену дитину — дещо інше. Тож вона говорила зі мною. Думаю, її страх, що могла вбити дитя, змусив її говорити. Ірина надала докази на Анну.

— Що? — він уже нічому не дивувався.

— Це була її гарантія безпеки. Софійка Якуб ходила на терапію до Ткач, як і сини Сача. Саме Аліна впустила Ірину Ткач у дім Ковальчука. Спочатку вона не хотіла розповідати мені про Софійку і хто її вбила, але потім вона захотіла мене вразити. Відео з камери Ковальчука пані Сач забрала і віддала Ірині. Я дивилася на жінку і турбувалася за її безпеку, хвилювалася, що містяни можуть із нею зробити, якщо все відкриється, але водночас я знала, що вона небезпечна і треба забрати її з міста. Мирослава (Ірина) розуміла, або я хочу так думати, що вона це розуміла, що в’язниці довго не протягне. Черниця, яка вбила молоду мачуху, закопала її у себе на подвір’ї і через стільки років убила батька своєї дитини. Вона пішла на угоду. Не знаю, чи усвідомлювала вона, на що йде, але Крісс вговорила і відправила Ткач чи то правильніше Симар на судову психіатрію. І, як ви вже зауважили, вона працювала психологом і добре знала, що до чого в цій системі, — Петренко показала пальцем на голову, — аби… система дала збій. Тепер вона в Центрі ментального здоров’я «Святого Луки» — так тепер називають цей заклад. Я бачилася з нею раз: вона вирощує розсаду, здебільшого квіти, і розповідає про історію кожної з них, більшість із яких — її фантазії. Ця угода дала Софі Крісс нове життя, кар’єру. Анна призналася, що вбила дівчинку, та й без признання вже мало що могло змінитися: її доля вирішена лікаркою Іриною Ткач так само, як Анна вирішила долю Мирослави Симар двадцять два роки тому. Відео, як Анна грузить у своє червоне авто бездиханне тіло Софійки, зафіксувала камера Ковальчука — це сталося в нього на подвір’ї. Підкинути тіло Софійки в теплицю Валерію здавалося ідеально продумано.

— А щодо Віктора Симара? І… — слова детективу важко підібрати. — Вероніка, ти знайшла її? Самосуд… Куля капітану Дикому, треба було зробити все інакше, законно привести його до нас.

— Закон… Правда. Цих двох слів, як і кисню серед сірководневих боліт, не вистачало у Верхньому Броді.

Жінка сперлася на спинку крісла від втоми. І дала знати людям, які її слухали, щоб припиняли вести запис.

Усе повторилось: голос з нівідкуди прозвітував годину та посаду слідчого і звичайно підозрюваної. Уже без камери Субота не стримав свою цікавість:

— Рапорт?

— Що?

— Чому ти подала рапорт на звільнення? — він змінився, пом’якшав, співчував, але усе ще не довіряв.

Настя поглянула на чоловіка з її справою у руках: вона знала, що це його робота, і навіть співчувала — вона ж була така сама до появи Ігоря: прямою, беземоційною, уся в «протоколах».

— Я не мій дядько. Не зляклива людина, я готова відповісти за свої вчинки. Ось мій закон.

Тиша. Спокій. В кімнаті для допиту лише чутно биття двох сердець.

— Що? — це коротке слово розірвало задовгу тишу.

— Я не ховаюся за погонами чи зв’язками. Людей можна вбити різними способами. Не важливо, багаті, знамениті, бідні, винні чи невинні — із рушниці, руками, лезом, спалити чи втопити (в болоті Верхнього Броду) — однаково будеш слабким. Життя кумедне, чи не так, пане?

— А-а?

— Так учив друг моєї бабусі. Сумно. Він не сказав головного: На початку було Слово. (Логос)

Субота ледь усміхнувся, розуміючи, що хотіла сказати ця жінка.

— Закон. Істина… Це початок.

— Так, пане, це початок. Новий початок. У моїх руках не було жодної священної книги, лише зброя і кров. Не знаю, чи пробачить мені Бог за мої гріхи, бо в Нього я вже не вірю. Отець Андрій казав, що його Бос мене любить, — Петренко торкнулася живота, — а чи заслуговую я на Його любов? Лікарка Ткач казала, що найперше Петренко має пробачити себе. Чи пробачила вона?

«Шукати правду надзвичайно важко, хай вона завжди наповерхні» — людина з нашивкою на формі «ДБР» у порожній кімнаті, вдивляючись у двері, які щойно зачинилися за підозрюваною, роздумувала над почутим. Він розумів: треба їхати в те містечко, провести повторний огляд, зазирнути в приміщення шахти, де знайшли тіло, зробити фото, ще раз звірити траєкторію пострілу тощо, щоб у суді під присягою заявити: історія Петренко ніяк не в’яжеться з реальністю.

«Тоді матимемо підстави клопотати про її арешт» — це видавалось головним на цей час. З капітанкою Крісс розмова відбулась уже після вечері. Та розповіла іншу версію: згадала Ковальчука й Ірину, але про батька — ані слова. Усе скидалося на вигадку Петренко.

…У шахті, в тій самій закинутій кімнаті, де колись лежав убитий, Субота стояв і озирався по кожному кутику, намагаючись знайти хоч щось, щоби підтвердити раніше почуте. «Чому вона не викликала швидку вчасно? Поранення не було смертельним — якби…» — це «якби» ще довго буде муляти душу. Переслуховуючи запис дзвінка в поліцію Петренко, її голос: рівний, чіткий. Детектив схопився за голову, кров холола в жилах від спокою, що звучав у її голосі.

«Чому ти його застрелила саме тут?» — Субота пирхнув. — «Гадає, що перемогла й скоро буде з тим, кого любить? — міркував він. — Самооборона — ось її стратегія: сльозлива історія, образ чесної поліцейської, яка не втекла, сама викликала колег і швидку.»

Оранжевий сигнальний ліхтар миготів із двору, сповіщаючи про відкривання шахтового люку. Це був різкий, ритмічний спалах аварійної системи, що кликав до спуску кліті. Важка сталева кришка люку повільно ковзала вбік на гідравлічних приводах, відкриваючи чорну пащу ствола. Внизу, в глибині, чекали масивні скіпи на товстих канатах. Потужна вентиляція гнала потоки свіжого повітря, тримаючи метан під контролем чутливих датчиків. Гірники в касках з яскравими LED-лампами та саморятівниками вишикувалися біля кліті, перевіряючи радіозв’язок перед спуском у похилий пласт.

Агент ДБР повернув погляд назад у приміщення, в якому перебував, тримаючи в руках свій планшет. Слідчий звіряв траєкторію пострілу у звіті криміналістів. Раптом мигнула настінна лампа, дзенькнула — і пролунав звук, схожий на постріл. Він миттю схопився за пістолет.

Ні, не постріл. Різкий запах паленого пилу, спалах — і все погасло. Підійшовши до лампи, чоловік помітив під плафоном засохлу кров. Дістав розкладний ніж, зішкріб зразок у пакет для доказів.

7 липня 2026 року старший детектив Субота постукав у двері матері Вероніки. Дорога далася йому важко: він раз у раз зупинявся, щоб зібратися з силами. Вероніку знайшли в болоті неподалік шахти у Верхньому Броді.

— Пані Кос… — ледь вимовив він.

Жінка залилася слізьми.

Вероніка Кос загинула 8–10 місяців тому — її задушили. Під час розтину патологоанатом виявив у її шлунку монету номіналом 2 гривні, присвячену Дню Незалежності України.

Національний банк України (НБУ) офіційно ввів цю монету в обіг 24 серпня 2025 року — саме в День Незалежності, коли країна святкувала 34-ту річницю.

Ця звістка боляче вдарила по родині Кос і по Софі Крісс.

Почувши про монету, Софі перерила весь батьківський гараж у пошуках його колекційних монет. Вона марно намагалася домовитися про побачення з Анастасією Петренко в СІЗО: адвокат Петренко вже втретє відмовив Софі в зустрічі з клієнткою.

На початку вересня відбулося перше засідання суду над А. Б. Петренко, обвинуваченою в умисному вбивстві ексначальника поліцейського відділку міста Верхній Брід — писали ЗМІ.

— Це усе пекельно важко. Боже, це жахливо, — видихнув чоловік у кабінеті одного з будівль ДБР, закриваючи справу про вбивство капітана Дикого.