Ліхтар

  Завтра настало надто швидко. Петренко щойно заплющила очі, як задзвонив телефон. Олексій нетерпляче цікавився, коли вона прибуде до відділку, адже годинник уже показував дев’яту ранку. Поліцейська мала ще годину тому почати переглядати докази, зібрані в процесі розслідування, як було домовлено з Крісс. Завершивши розмову, Настя глянула на свій розбитий телефон, який глючив від найменшого дотику.«Треба полагодити», — подумала вона. Було що лагодити, і вона це добре знала.

  До дев’ятого листопада залишалися лічені дні. Жінка розуміла, що їй доведеться їхати до рідного містечка. День народження останніх чотирьох років був для неї найгіршим днем у році. Щоразу в період із першого по десяте листопада вона брала відгул з роботи. Разом з Ігорем вони їхали якомога далі від рідного міста та близьких. Останніми роками вона не святкувала свій день народження. Для неї існував лише день народження чоловіка — п’ятнадцяте вересня, і вона казала, що тепер це також її день. Вона знала, що це безглуздо, але так було легше, ніж миритися з усім, що відбувалося напередодні дев’ятого листопада 21-го року. Того року від божевілля того дня її рятував Ігор, а тепер вона покладалася на лікарку Ткач.

  Петренко не пам’ятала, як у стані сп’яніння написала психологині. Здавалося, що перша зателефонувала саме Ірина, хоча точно сказати було складно. Якось уночі, закутавшись у ковдру, Настя випила ще одну чарку й чекала на дзвінок від Вероніки. Вона не пам’ятала, що сказала, коли набирала психологиню, але точно не згадувала, про те що хоче померти. Чому Ірина подумала, що вона планує щось із собою зробити, лишалося загадкою. Сьомого листопада, коли поліціянтка їхала автомобілем до рідного містечка, їй надійшло повідомлення від Ірини: «Не роби цього, не вбивай себе, зупини машину». Вона стиснула кермо, відчуваючи, як у грудях наростає тривога. 

 Ще лишалось шість днів до цього моменту. А зараз, першого листопада, вона лише вдивлялася в розбитий телефон і поспішала до відділку, перед тим зайшовши до майстерні. Майстер, худорлявий чоловік із втомленими очима, пообіцяв, що телефон буде готовий за одну-дві години. «Заберу ввечері після роботи»,— відповіла Настя, намагаючись усміхнутися. 

  … Попри все, з гарним настроєм вона зайшла до кабінету Софі Крісс. Її колега виглядала кепсько: ранкова нудота дошкуляла їй уже третій день, і бліде обличчя Софі лише підкреслювало її перший триместр вагітності. Вони зачинилися в кабінеті на весь день, щоб переглянути матеріали — п’ять об’ємних тек із доказами.

  Під вечір Олексій, поклавши теку на стіл слідчої, повідомив, що результати аналізу ДНК із парників уже надійшли. Софі, сидячи перед підлеглими, вчитувалася в документи вголос: «Маємо шість різних зразків ДНК: три жіночі та три чоловічі. Є один збіг — це Софія Якуб». Вона підвела очі на колег. Настя та Олексій сиділи за столом навпроти, а сержант Лис із кількома патрульними стояли позаду, уважно слухаючи. Настя відчула, як серце пропустило удар, але зберігала спокій. Вона знала, що рано чи пізно її ДНК може спливти в цій справі. «Я кілька разів відвідувала теплиці Валерія, — спокійно пояснила вона колегам. — Один зі зразків, імовірно, мій. Здам необхідний біоматеріал, щоб виключити мій ДНК від ДНК підозрюваних».

«Припускаю, один зі знайдених зразків належить Степанівні, його матері», — додала вона, намагаючись звучати впевнено. Настя знала, що ще один може належати Ігорю, а ще один — невідомій особі, яку їм треба знайти. ДНК Ігоря не було в базі поліції, тож причин для хвилювання вона не відчувала. «Він за кордоном і повернеться не скоро», — подумала вона, але в глибині душі щось тривожило. Принаймні вона переконувала себе, що підстав для паніки немає.

  У неділю, другого листопада, коли довелося працювати в другий вихідний день, ні Настя Петренко, ні Софі Крісс не горіли бажанням затримуватися у відділку до вечора. Поліцейські втомилися вдивлятися в монітор, перечитуючи слова Валерія з допиту. Вони знали напам’ять кожну його фразу. «Чому, коли я запитала про свідка, думала Настя, він сказав: “Я був тут, і свідків нема, ясно?” Чому саме “свідків немає”? Чому не “я був сам” чи “ніхто мене не бачив”? Наче він когось прикриває».

— Забирайтеся додому!— гримнув капітан Дикий. — Сьогодні вихідний, нічого тут ловити. Один день не змінить ситуації. 

Софі, Настя та Олексій переглянулися й без слів зрозуміли одне одного. За пів години вони вже сиділи в затишному барі неподалік. Олексій узяв келих пива, Софі — трав’яний чай із лимоном, а Настя — чистий бурбон без льоду. Склянка бурбона стояла недоторканою: Настя поглянула на хлопця за сусіднім столиком, який голосно замовив коктейль «Блакитна лагуна» без горілки. Барменка здивовано глянула на нього, і Петренко не стримала сміху.

— Що таке? — поцікавилася Софі.

—«Блакитна лагуна», — кивнула жінка на сусідній столик.

Колеги поглянули туди.

— І що? — Олексій, знизавши плечима, зробив ковток пива.

— Сік апельсиновий, Блю Кюрасао, лід — усе в шейкер, струсити й подати з цукровим обідком у високому келиху, — усміхнулася Настя.

— Петренко, поясни нормально, — Софі відставила філіжанку, насупивши брови.

— Невже нічого не кумекаєте? — здивувалася вона. — Думаєте, я просто так знаю рецепт «Блакитної лагуни»? Живеш із барменом — мимоволі вивчиш як робити коктейлі. У стосунках ми…  Я слухала свого хлопця про його роботу і, хотіла цього чи ні, запам’ятала кілька рецептів. Все ще не ясно? Звідки садівник знає деталі роботи криміналістів? Правильно, хтось йому розповідає. Дівчина.

Олексій відставив пиво, нахилившись ближче:

— Чекай, ти серйозно? Я тобі казав що немає ніякої дівчини ніхто не навідувався до нього як він був у карцері.

— Що сказав Валерій, коли ти, Софі, заговорила про кров і хлорку? — продовжила Настя.

— Що люмінол виявляє краплі крові навіть після мийних засобів, — відповіла Крісс.

— Отож-бо! Ти б знала про люмінол, якби не працювала в поліції? А він — садівник, не закінчував академію. Звідки така обізнаність?

— Тобто він зустрічається з поліцейською, яка все йому розказує? — уточнив Олексій.

— Саме так. І не з простою поліцейською, а з розумною. Вона, мабуть, підготувала його до всіх наших кроків. Ти помітив, як він поводився на допиті? Наче знав, що Софі спитає наступне. А ще ДНК, яке Віктор знайшов на стелажах, — Валерій був певен, що результатів ще немає, і Софі блефує.

Софі задумалася, нервово крутячи чашку в руках.

— Якщо так, це все пояснює,— тихо сказала вона.

— І хто вона? — Олексій глянув на Настю.

— Поки що не знаю. Але я бачила старий сірий фольксваген біля його теплиць, коли перевіряла район, — відповіла поліцейська.— Пам’ятаєш, Олексію, як я шукала авто, а ти мені допомагав?

— Ага, але номери були неправильні

— Так, я тоді схибила, хтось відволік мене, — зітхнула Настя.

— Що робитимемо, у відділку є пасія підозрюваного і вона зливає йому інформацію? — Олексій повернувся до Софі.— Як вести слідство?

— На мене так не дивіться, — підняла руки Софі. — Я головна слідча, мені вирішувати.

Крісс розуміла: якщо Настя права, справи кепські. Вона згадала, як переплутали зразки ДНК і неправильно оформили докази, відправивши їх не до тієї лабораторії. Хтось явно саботував слідство. «Любов засліплює,— подумала Софі.— Навіть заради злочинця» Вона глянула на колег:

— Відсьогодні все, що дізнаємося, тримаємо в секреті від інших у відділку, поки не розкриємо справу. Домовилися?

Олексій і Настя кивнули. Вийшовши з бару, вони залишили на столі повну склянку бурбона, порожню філіжанку від чаю, напіввипитий келих пива й одне питання, яке не давало спокою: з ким зустрічається Валерій?

Понеділок… 

Вівторок...

У середу вранці, коли Петренко їхала до СТО, щоб нарешті полагодити обігрівач у своєму «Рендж Ровері», до автомайстерні залишалося два кілометри. Раптом зателефонувала Софі:  

— Насте, — почала вона. 

— У мене домовленість з автослюсарем, я не можу все скасувати.  

— Нічого, я швидко. З огляду на нашу вчорашню розмову та наявні зразки ДНК, я замовила порівняльні аналізи. Двадцять хвилин тому отримала перші результати. Подруго! Наша жертва та підозрюваний пов’язані.  

— Що? — голос Насті знизився до ледь чутного шепоту.  

— Я ще не з’ясувала як, але, судячи з маркерів ДНК, ці двоє мають одного батька. Насте?!  

— Пробач… я…  

— Подумала, що ти захочеш знати.  

  Петренко різко загальмувала, аж гальмівні колодки видали  скрипучий писк. «Нічого, ще трохи померзну», — подумала вона й розвернула авто в бік міста, до поліційного відділку. У кабінеті Крісс вона опинилася за лічені хвилини — здавалося, це була найшвидша поїздка в її житті досі.  

Софі розповіла все, що дізналася за сьогодні. Перше, що почула Настя: ДНК жертви на ляльці підтвердили, як і припускала Крісс, але ДНК іншої жінки, яку вважали матір’ю Валерія, не підтвердили.  

— Можливо, його дівчина,— пояснила Софі, задумливо гортаючи папери.  

Настя кивнула, адже це здавалося ймовірнішим. Щодо ДНК двох чоловіків, у лабораторії не знайшли збігів у базах, тож на дошці розслідувань їх позначили як невідомих.  

 Степанівна до сьогодні відмовлялася говорити з поліцією. Коли Софі зателефонувала їй, пригрозивши розповісти про справжню матір Валерія, жінка сама прийшла до відділку. За ці дні, відколи арештували її сина, Степанівна змінилася: її погляд був стомлений, а під очима — чорні кола, ніби великі мішки з вугіллям, що видавали не одну безсонну ніч. Вона сіла в крісло в кабінеті слідчої, Олексій подав їй горнятко міцної кави. Випивши пів горнятка, жінка зітхнула й почала:  

— Що ви хочете знати?  

— Катерина Симар… хто вона вам?— запитала Петренко, зручно влаштувавшись у кріслі навпроти.  

Жінка гірко заплакала. Поліцейським рідко доводилося чути такий плач, сповнений болю.  

— Я працювала в його будинку: мила, прибирала, готувала. Щодня готувала для них.  

— Про що ви?— Софі здивовано округлила очі, її обличчя застигло.  

—Зрозумійте мене. Сім’я Симарів не була бідною в нашому місті. Двадцять п’ять років тому, — Степанівна глянула на Софі,— ти, дитинко, їх не пам’ятаєш. Коли ти приїхала до батька, цю сім’ю вже забули, наче нічний кошмар. Про них не згадували до сьогодні, та й згадати нікому.  

Поліцейські мовчали, намагаючись осмислити почуте. Ім’я Віктора вперше прозвучало від живої людини, трохи привідкриваючи таємницю загадкового листа. Степанівна продовжила:  

— Як довго ви в нього працювали? — запитала Петренко.  

— Довгенько. Коли мене найняли, ще була жива перша дружина Віктора, Софія Лугова. Я працювала на Лугових. Це їхня сім’я дала Вікторові успішний старт, посприяла його навчанню на прокурора. Тоді, наприкінці вісімдесятих, було нелегко, діти, — вона лагідно глянула на поліцейських. Але звідки їм було розуміти той час? Вони не жили тоді, а Олексій, судячи з віку, ще навіть не був у планах своїх батьків.  

— Катерина була другою дружиною Віктора. Бідна дівчина, вона не заслуговувала жити з тим, прости Господи, чоловіком. Усі знали його як порядну людину, але яка там порядність, коли п’ятдесятилітній чоловік через два роки після смерті дружини одружується з двадцятип’ятирічною дівчиною? Вона могла бути подругою його доньки!  

— Доньки? — не втрималася Софі.  

— Так, у нього була донька, Мирослава. Коли їй виповнилося вісімнадцять, вона виїхала з міста, покинула батьківський дім, забравши спадок від матері. Я вже двадцять два роки не чула про неї. Та й недобрі чутки ходили про неї тоді.  

— Які чутки?— Олексій нахилився ближче, його очі звузилися.  

Степанівна зітхнула.  

— Хлопче, не гарячкуй. Ти ще молодий, і часи змінилися. Тепер молодь зустрічається, живе разом, і людям до того байдуже. Вони займаються своїми справами й не пліткують, плюючи в спину. — Вона говорила так, ніби розповідала історію з іншого століття. — Мирослава, кажуть, зустрічалася з чоловіками й зганьбила себе. У подолі принесла хлопчика, але залишила його. Але це не стосується Катерини, про яку ви питали.  

Поліцейські синхронно кивнули.  

— Катерина, бідне дитя, стрибнула з моста на вулиці Луговій, але померла не одразу. Ми відвезли її до лікарні, а потім вона мучилася ще шістнадцять днів, поки не зникла безвісти.  

— На вулиці Луговій? — перепитала Петренко.  

— Ви не місцева,— Степанівна глянула на неї. — Це на честь сім’ї Лугових, відомих колись лікарів і меценатів.  

— Оце так, — не втрималася Софі, здивовано округливши очі. — Друга дружина Віктора намагалася вбити себе на вулиці, названій на честь першої?  

— Таке горе, дитино.  

— Але ви казали, що вона зникла…  

— Дитину вона залишила. Валерій був хворобливий із народження.  

— Ви всиновили його?— уточнила Настя.  

— Можна й так сказати. Його батько заплатив мені й зробив так, щоб Валерій ні в чому не потребував усе своє життя. Ці теплиці, наш будинок на Шевченка, нерухомість у столиці — усе це його. Ми здаємо квартиру в оренду, і це наш додатковий дохід.  

— Зрозуміло,— Настя пильно глянула на жінку. — Валерій знає, хто його мама?  

— Ні, і благаю, не розповідайте йому.  

— Але як ви приховали правду від людей? Як так, що ніхто не знав про Валерія?  

— Це історія не менш складна. Катерина офіційно не вважалася матір’ю Валерія. Віктор останнім часом ставав божевільним, я не знаю, як це назвати. Він тримав її в клітці — не буквально, але приховував від усіх. Вона була замкнена в тому будинку на острові.  

— На острові? Де тут острів? — здивовано перепитала Петренко.  

Софі втрутилася:  

— Острів — так місцеві називають закинутий будинок посеред лісу.  

— Це не був закинутий будинок двадцять років тому, — заперечила Степанівна. — Це була резиденція Симарів, і половина лісу навколо міста — їхня приватна власність. Тепер вона належить Валерію та Мирославі, але донька за весь цей час жодного разу не зв’язалася з нами. Іноді мені здається, що вона вже не ходить по цьому грішному світі.  

За розповіддю Степанівни поліцейські дізналися про ляльку — це була лялька доньки Віктора, Мирослави. Про ніж вона нічого не знала й одразу це сказала.  

 Коли Степанівна покинула відділок, Софі, розслабляючись, потягнулася у своєму кріслі:  

— Виходить, Софійка і Валерій — брат і сестра по батьку. А батько, тобто пан Юрій, знав, що виховував не свою дитину?  

— А, отець Лука знав, що його племінниця — сестра хлопця, який доглядав сад на його плебанії? — сказала Настя, глянувши на колег.  

— Гарне питання, — погодилася Софі. Олексій додав:  

— На яке ми не дізнаємося, бо Лука й Віктор ніколи нічого не скажуть.  

— Помиляєшся, — заперечила Настя.  

— Що? — одночасно вигукнули Софі й Олексій.  

— Їхні останки можуть пролити світло на їхню смерть. Можливо, вони не померли природною смертю, можливо, це виведе нас на вбивць, іноді і мертві говорять самі того не бажаючи. Якщо зробити ексгумацію, ми взнаємо це остаточно.  

— Ти думаєш, що Катерина повернулася і тепер убиває всіх, хто пов’язаний із Віктором?  

— Навіщо гадати на кавовій гущі? Зробіть ексгумацію й дізнайтесь. Це ти маєш зробити, Софі, ти тут головна. Поговори з прокурором, домовся.