Ліхтар

Рівно о восьмій вечора лейтенантка Софі Крісс увійшла до пабу, як просила пані мер. «Що їй від мене треба? Чому мерія раптом зацікавилася мною?» — думала Софі, оглядаючи напівтемний зал із потертими дерев’яними столами й запахом добротного віскі. Барменка Ліля поставила перед нею келих червоного вина, але Софі відмовилася легким жестом. 

— Чого добру пропадати? Мерія ж оплачує! — усміхнулася Ліля й одним ковтком спорожнила келих. «Мерія оплачує? Що це означає?» — подумала Софі. Вона оглянула зал пабу і зрозуміла, що єдина відвідувачка. Інакше й не могло бути, адже, коли Софі увійшла, барменка зачинила двері, і перевернула вивіску на «Зачинено».

Пані мер, Анна, увійшла в паб через задній вихід закладу, її підбори гучно цокали по дерев’яній підлозі. 

— Вітаю, пані Софі! Ви справжня зірка нашого міста, — сказала вона, сяючи усмішкою.

Софі зніяковіла й лише похитала головою. Анна жестом попросила Лілі принести чай і продовжила:

— Ваш батько, мабуть, пишається такою донькою.

Ліля подала жінкам чай і відійшла до сусіднього столика. Вона прибрала бляшанку з-під газованого напою й почала натирати стіл, який і без того був чистим. Мер надпила чай із білої філіжанки і скривилася, відставивши її. « Треба ж таки мій чай їй не подобається? — думала Ліля. — А в молодості ми дуднили бадюру з одного баняка, і нічого, були щасливі. А тепер он яка стала!»  

— Я говорила з капітаном Диким, — почала мер, понизивши голос. — Він сказав, що ви працюєте з новенькою, з Петренко. Хто вона така? Що винюхує?

Софі напружилася. «Що Петренко накоїла? Чому мер так цікавиться?»

Анна нахилилася ближче, її тон став серйознішим: — У нас скоро угода з інвесторами. Шахта — єдине, що тримає це місто на плаву. Але вашу Петренко бачили там тиждень тому: брала проби ґрунту, розпитувала місцевих. Охорона доповіла. Я боюся, що її могли прислати, щоб зірвати контракт. Якщо ми втратимо інвесторів, місто загине.

— І що ви хочете? — нарешті запитала Софі, не до кінця розуміючи, що відбувається в цьому пабі.  

Анна ледь торкнулася філіжанки, ніби вагаючись, і заговорила тихіше, майже по-дружньому:

— Софі, я лише прошу допомогти мені та нашому містечку. Я чула, що її прислав генерал Кос.  

«Що тому старому треба від мого міста?» — подумала мер.  

— Я також таке чула, — обережно підтвердила Софі.  

Мер підвелася, дістала купюру в п’ятсот гривень, поклала її на стіл і промовила до Софі:  

— Якщо Петренко розпитуватиме про шахту чи контракт, я б попросила, щоб ти мені повідомила. Боюся, що наші вороги можуть зашкодити нашому спокійному, чудовому містечку. Це наш дім, Софі, твій і мій, а не її. Вона може його зруйнувати.  

Поліціянтка кивнула, хоча сумніви гризли її зсередини. Мер покинула паб, а Софі допила чай, кинувши погляд на Лілію. Та, здається, чула подібні розмови не вперше. «Відколи це мерія командує поліцією, як прислугою?» — подумала вона, виходячи в холодну ніч.

  В цей час Анастасія Петренко сиділа у своєму авто на Садовій, дивлячись на темні вікна будинку. Він здавався їй надто великим і порожнім. У руці вона тримала телефон із повідомленням від Ігоря: «Приїдеш до мене?» Настя вагалася. Щось у душі шепотіло: «Не їдь. У тебе ще є робота. Щось не так.» Вероніка не відповідала на сотні її дзвінків — такого ніколи не було. Батько казав, що сестра зв’язувалася з тіткою, але чому тоді вона не дзвонить їй? Це питання мучило її вже котрий день.  

Вона набрала номер сестри, але у відповідь почула вже знайомий голос оператора: «Після сигналу залиште повідомлення». Сльози навернулися на очі, і Настя закричала в слухавку:

— Чому ти не відповідаєш? Чого ігноруєш? Я ж маю тобі стільки розповісти…

Вона зітхнула, опустивши голос до шепоту:

— А що, якщо психологиня Ірина має рацію? Що, якщо я скривдила його? Боже, як я могла… Він був у скрутній ситуації. Знаєш, психологиня каже, що мої проблеми через мої гріхи, через те, що я з ним. Якщо подумати, він мав дівчину. Він із нею зустрічався, принаймні вона в нього закохана. Вони, здається, вчилися разом чи щось таке, я вже не пам’ятаю. Але та «школярка»одного разу говорила зі мною, розповідала, що в них усе добре, поки не з’явилася я. Знаєш, скільки я думала про те, що якби тоді, чотирнадцятого, я не побігла за ним, і він утік від поліції, можливо, він би щасливо жив з нею. Що, якби ми не зустрілися…

Телефон просигналив — час повідомлення закінчився. Настя набрала номер знову, оператор повторив усе спочатку, пролунав сигнал, і вона продовжила:  

— Я зрозуміла одне — мати правду казала, я не мала бачитись з ним, все з самого початку не правильно: в той день я сама обрала не йти на свої заручини, а піти на поліцейський рейд — це помилка, розумієш. Я зруйнувала життя двом людям… Ні, одній людині — йому. Я егоїстка і заслуговую на це. Ти розумієш, сестричко? Якби я могла все повернути назад, я б… нічого не змінила… ось яка я. Ігор у Франції… і хоче, щоб я приїхала до нього, щоб ми почали все спочатку. Але… я не можу. Щось мені підказує, що я маю лишатись тут, у цьому клятому Броді.  

Настя на мить затихла, задумавшись, поправила волосся, поглянула в дзеркало в салоні машини та продовжила:  

— Якщо можна б повернутися в день нашої першої зустрічі, — вона злякалася від розуміння того, що хоче сказати — я б нічого не змінила. Це неправильно? Скажи мені. Це повне божевілля, але… я б нічого не міняла.  

Раптом у вікно постукали. Настя здригнулася, витерла сльози й побачила Софі.

— Треба поговорити, —  Софі жестом показувала  Насті опустити вікно у машині.

— Чого тобі?  

— Повечеряємо, — вона кивнула на пакети з їжею з місцевого ресторану.  

— Гаразд, — відповіла жінка, виходячи з машини. — Зайдімо в будинок.  

Софі принесла курку в гострому соусі, місцевий знаменитий супчик і десерт, але Настя навіть не глянула на тістечка, тож Софі з’їла їх одним махом. Жінки сиділи за столом на кухні. Софі заговорила першою про вбивство дівчинки в лісі:  

— Ти вважаєш, що Валерій убив цю дитину?  

— Я нічого не вважаю. Я знаю лише, що в нього на дачі є такий камінь, вони добре знайомі, і в нього немає алібі на той час, коли це сталося. Але  і мотиву немає, і в цьому проблема.  

— Любов?  

— Софі, якби через любов убивали, нас усіх би вже не було. Та й здається, він не любив її.

— Щось я геть заплуталась у твоїх здогадках. Я правильно розумію: він її вбивав чи ні?  

— Це все безглуздо, — Настя зітхнула, відкинувшись на спинку стільця.  

— Що саме?  

— Усе. Я не розумію мотиву, чому вбивця обрав сім’ю Якуб і хто перша жертва.  

— Ти про що? — запитала Софі, запиваючи чергову цукерку чаєм.  

— Чому ви вирішили, що перша жертва — це дівчинка? Лука, її дядько, помер напередодні.  

— Серцевий напад, — одразу перебила колега, показуючи, що Настя йде хибним шляхом.  

— Можливо то не хвороба. Ти часто бачила в чоловіків до сорока серцеві напади? При тому, що він дбав про своє здоров’я.  

— Припустімо на мить, що це так. Якщо вважати Луку нульовим пацієнтом, як у медичних детективах, то хто ж тоді збудник?  

— Софі, а що, якщо ми від самого початку помилялись? Що, якщо нульовим пацієнтом є батько дитини? Поглянь на все з іншої сторони: на шахті гине батько, через два роки помирає опікун дитини, а за ним — дівчинка. Я розпитувала отця Ігоря: коли побили бабусю дівчинки, вона перед смертю казала йому про якийсь лист. Пам’ятаєш, Ігор віддав тобі той лист, який знайшли в речах Луки? Ти одразу зі священником  запрацювалась як пара детективів, і ти припустила немало помилок в розслідуванні. Ми вже знаємо, що листа не писала дівчинка. То, може…  

— Є інший лист, ти це хочеш сказати? Петренко, — Софі посміхнулась, — це вже «іди туди, не знаючи куди, принеси те, не знаючи що».  

— Не іронізуй, це тобі не личить, — Настя насупилась, зав’язуючи волосся в тугий хвіст.  

— Петренко, — Софі кинула суворий погляд, відкинувшись на спинку стільця, — якщо ще раз скажеш, що я хотіла з Ігорем переспати, це вже не буде смішно. Мені набридло це чути. Так, я ляпнула дурницю, говорячи з матір’ю про священника, але постійно нагадувати — занадто.

— Гаразд, я серйозно: чому ти виключила Ігоря як підозрюваного? — Настя прихилила келих із червоним вином, її очі блиснули цікавістю.  

Софі видихнула, розуміючи, що колега не відчепиться, доки не почує відповідь.  

— Я провела ДНК-тест. Його ДНК не збігається з тим, що знайшли на простирадлі жертви, — вона знизала плечима. — До того ж мотиву немає. Вони не були знайомі. Ігор пробув у Верхнім Броді лише тиждень до цієї трагедії, його прислали з курії через два тижні після смерті Луки. Але я все ж перевірила, бо бабуся жертви згадала його в заповіті. Мабуть, вона знала його родину ще до його приїзду.  

— Дивно, — Настя задумалась, крутячи келих у руці. — Як так? Він й місяця не пробув у містечку, а старенька вписала його в заповіт? Чому? І коли вона встигла? Передчувала смерть, чи що?  

— О, це вже правильне питання, — Софі кивнула, дістаючи з сумочки записник. — Треба копнути глибше, перевірити, чи не існує між ними давнішого зв’язку.

Настя хитро примружилась, ніби раптом згадала щось веселе.  

— А ще… Валерій — він із кимось зустрічається.

— Що? 

— Це не ти, Софі? — поцікавилась подруга доливаючи собі вина в бокал.

— Ні! Та він ще дитина! — Софі скривилася, але в її голосі прослизнула нотка хвилювання.  

— Дитина, хм, нічого собі! Відколи хлопець двадцяти трьох років — дитина? —  жінка підморгнула, явно насолоджуючись реакцією подруги.  

— Ну, не дитина, згодна, але, трясця, він молодший за мене на сім років! Як ти могла подумати, що я б із ним? Це якось... не те, — Софі похитала головою, приховуючи усмішку.  

«Не те, що?»— подумала Настя, але вирішила копнути глибше.  

— Якщо не ти і точно не я... — вона багатозначно замовкла.  

Софі звузила очі, вловивши натяк.  

— Не дивись так. Та пліткарка-сусідка, що скаржилася капітану... Коротше, це не Валерій, —  жінка змахнула рукою, ніби відганяючи зайві думки. — Мені любовних пригод і так вистачає, нових не хочу.  

— Чому ти думаєш, що він зустрічався з кимось із наших? — Софі нахилилась ближче, її голос став серйознішим.  

— Я бачила їх біля теплиць, і та дівчина була у формі, — Настя знизала плечима. — Але обличчя не роздивилася. Якби не дзвінок на мій телефон, може, й помітила б більше, але відволіклася на хвилину — і вони зникли. Хто вона?

— Не знаю, — Софі задумливо постукала пальцями по столу. — У нашому відділку жінок небагато, від сили сім. І Миколаївна, але вона йому в бабусі годиться.  

— Це точно, — обидві розсміялися, обмінявшись поглядами.  

— Але в наш час усе можливо, — додала Настя, хитрим поглядом.  

— Але в рамках закону, — підхопила Софі, поїдаючи супчик з цукеркою.

— Само собою.  

  Зранку Софі Крісс протерла очі, оглядаючи вітальню в якій вона прокинулась. На дивані поруч хропіла колега, а на підлозі валялася порожня пляшка з-під вина, від якої тхнуло кислим. Сонячне світло пробивалося крізь тонкі фіранки, залишаючи на підлозі холодні тіні. «Напившись, вона так і не згадала про шахту, — подумала Софі, кутаючись у пальто. — Мер, мабуть, помиляється, їй просто цікава справа дівчинки».  

Дорогою додому, ступаючи по вкритих інеєм тротуарах, Софі подзвонила Анні.  

— Петренко не цікавиться шахтою, — сказала вона коротко. — Я більше не стежитиму за нею.  

Тим часом Настя прокинулась від пульсуючого болю в скронях і клацання від замикання дверей. « Бешкетник… Чорт, це Крісс пішла», — пробурмотіла вона, потираючи скроні. « Треба ж таки самій усю пляшку випити — скоро стану старою п’яницею.» Вона підняла з підлоги пляшку та келих і понесла їх до раковини. На кухонному столі, де ще пахло вчорашнім вином, зацвірінькав телефон. Повідомлення від Ігоря: «Це кінець?».  

Жінка здивовано звела брови й написала: «?».  

Друге повідомлення прилетіло миттю: «Ти обрала не нас». Вона стиснула телефон так, що пальці побіліли, відчуваючи, як у горлі застряг клубок. Настя нічого не обирала, це вона знала точно. Її підозри, ниття — усе це здавалося таким... дріб’язковим. Не знаючи, що відповісти, вона написала: «Пробач».  

Ігор зателефонував одразу, щойно прочитав.  

— Що відбувається? — його голос звучав лагідно, але з ноткою болю. Вона мовчала, дивлячись у вікно, де іній морозу вкрив гілки дерев.  

— Це жахливо, але якщо ти обрала просто здатися, то нехай так. Пам’ятай, це твій вибір.  

Настя хотіла перебити, але слова застрягли.  

— Я не повернуся, — продовжував Ігор. — Попрошу твого батька поновити контракт. Моя теперішня клієнтка залишається в Британії на навчанні, тож щонайменше три роки я матиму роботу. Знаєш, за ці одинадцять років я так і не збагнув, чому все так. Можливо, ти права — це з самого початку помилка. Я поводився як шмаркач, який вбив собі в голову, що ти маєш жити зі мною. Вибач, крихітко. Твоя мати одразу це збагнула, а мені знадобилося стільки часу, щоб усвідомити: ти заслуговуєш більшого.  

— Стоп, Ігор, — нарешті прошепотіла, але телефон різко замовк, видавши короткі гудки. Вона набрала номер ще раз, але почула: «Неможливо зв’язатися, абонент поза зоною досяжності».  

«Одинадцять років? — думала вона, втупившись у темний екран. — Про що він? Ми ж знайомі майже дев’ять  років, з того рейду з нелегальних боїв. Я ніколи не казала Ігорю що це помилка, це не… принаймні я йому не дала поводу так думати.»

  Жінка гримнула телефоном об стіл, і осколки скла з розбитого екрана розлетілися по кімнаті. Голова і без того боліла, а настирливий дзвінок у двері остаточно її добивав. Настю нудило, і все вино, випите вчора, вирвалося прямо в раковину. Кислий запах вина й шлункового соку заполонив кухню. Стукіт у двері не додавав оптимізму.  

— Іду, іду вже! Чого товчеш? — пробурмотіла вона, переступаючи розкидані на підлозі речі, і попрямувала до дверей.

Відчинивши, вона побачила Олексія.  

— Якого дідька? — запитала вона, витираючи рукавом залишки блювоти з рота.  

Від різкого запаху Олексій мимоволі відступив.  

— Крісс наказала їхати до теплиць. У Валерія обшук, — сказав він.  

— Що? — перепитала Настя, поспіхом рухаючись до клумби. Її організм, отруєний алкоголем, знову намагався позбутися залишків вина.

— З’явився свідок, — пояснив Олексій. — Дівчинка, вона часто бувала в Валерія. Її бачили там двадцятого липня, зрозуміло?  

— Ага, — буркнула Настя, витираючи руку об траву.  

— Ходімо, поїхали, — Олексій кивнув у бік поліцейської машини. — Але спершу переодягнись, — додав він, глянувши на її светр, заляпаний блювотою.  

Олексій чекав біля авто. Настя вибігла з будинку. «Принаймні тепер вона не схожа на п’яну босячку» — подумав він. Вона сіла на пасажирське сидіння, але запах, як після тижневого запою, нікуди не подівся.  

— Що? — різко запитала вона, помітивши його погляд.  

— Нічого. Візьми воду, там позаду. Випий, полегшає. І в бардачку м’ятні цукерки, бери, не шкодуй, — відповів він.  

— Дякую, — пробурмотіла вона.  

Покидаючи межі міста Настя штовхнула Олексія, щоб той зупинився.  

— Слухай, може, візьмеш таксі та повернешся додому? Я щось вигадаю, щоб прикрити тебе перед Диким.  

— Ні, нормально, мені просто треба в туалет, — збрехала вона й побігла в ліс.  

Повернувшись, вона сіла в машину. Олексій помітив плями на її светрі.  

— Ти вимазалася, — вказав він. — Пісяти вона хотіла…  

Настя зняла светр, вивернула його навиворіт і вдягла знову. При цьому вона скривилася.  

— Що не так? — запитав Олексій.  

— Мої цицьки… — вона поправила светр. — Думаєш, вони гарні?  

— Думаю, що мені їх не треба бачити, — відрізав він. — Що сталося?  

— Мене кинув чоловік. Ну, не чоловік, — вона глянула на нього, — хлопець тобто чоловік. Але не так, як чоловік із дружиною. Чекай, я заплуталася. Коротше, ми були разом, не одружені. Він є моїм хлопцем. — Вона засміялася.  

— І чого ти така весела?  

— Він не любив, коли я називала його хлопцем перед друзями чи знайомими. Завжди поправляв, казав, що він мій чоловік. Це так смішно.  

— На скільки він молодший за тебе? — поцікавився Олексій.  

— Знаєш, — вона поплескала його по плечу, — з тебе вийде хороший слідчий. Не думав піти в поліцейську академію, щоб не бігати вічно на побігеньках у Крісс?  

Олексій глянув на неї, чекаючи відповіді.  

— Трохи. Мені… майже двадцять п’ять, коли ми познайомилися, а йому щойно виповнилося вісімнадцять.  

— Щойно — це коли? — уточнив Олексій.  

— У той самий день.  

— Ти що, паспорт у нього перевіряла?  

— Ага.  

— Як це?  

Вона сперлася на двері машини.  

— Я начебто його заарештувала в день його народження.  

— Серйозно? Хоч любовний роман пиши! Слідча арештовує молодого красеня. Якби він ще був спортсменом, можна б фільм знімати, — пожартував Олексій.  

Настя захихотіла, ледь не задихаючись від сміху.  

— Що, я вгадав? Чорт забирай!  

— Ну, типу того.  

— Та ти жартуєш! Голлівуд нервово курить!  

— Дивись на дорогу, керуй і досить базікати, бо в мене голова тріщить, — вона притулилася до вікна. — Розбудиш, як приїдемо.  

— Та скільки тут їхати?  

— Олесь, я неясно сказала?  

— Зрозумів, не хочеш говорити. Вибач.  

Вона кивнула, підтверджуючи, що він не помилився.