Захоплення

Тільки Пулос передав Жанк слова Бріта, як цей чоловік вже стояв біля кімнати хлопця.

- Цього разу я їх зламаю! – впевнено сказав Бріт та додав:

- Вісточок від Сави немає?

- Ні. – розвела руками дівчина.

- Добре. – чоловік розім’яв руки та шию й підійшов до замкнених зовні дверей.

- Замкніть всі входи та виходи! – наказав він Жанк та Пулосу.

- Буде дуже мокро… - прошепотів Бріт, передчуваючи свій другий за сьогодні тріумф. Він підставив руки до дверей і викликав струмінь води, але ця сила збила чоловіка з ніг. Він піднявся на ноги та знову запустив потік води у бік дверей, але цього разу дотримуючись дистанції. З кожною секундою води ставало дедалі більше, а Бріт не зупинявся. І от, коли вода дістала до стелі, двері почали тріскатися та прогинатися, аж поки вони повністю не зламалися. Вода вийшла на свободу, як і її господар.

- Як тобі погода, Саво? – запитав у чоловіка Бріт, який, як гусак, вийшов сухим із води. Побачивши, як вода йде до Сави, чоловік одним махом руки змінив її напрямок до тієї частини планети, де розташовувалося єдине озеро.

- Непогана погода, О’Максоне. – посміхнувся Сава, дивлячись, як вода оминає штаб та йде далі.

- Я пропоную нам об’єднатися. – заговорив Бріт, на що почув:

- Читаєте мої думки. – синьоокий запросив Саву до штабу. Побачивши ще мокрі стіни та підлогу, Бріт сказав до гостя, не без посмішки:

- Вибач за безлад. Бо якби не він, ти б зараз тут не стояв. – та засміявся…

Тим часом, на сусідній планеті Ден, яка належала спершу Гарсані та ще декільком дослідникам, а зараз ще й Зехстеру, почалася загарбницька діяльність нового господаря: коли він виселив Делюнджина з планети Аве, туди заселилася Япа; на колишню планету Пулоса, на невеличкий Ан, поклали око Мазріско та Еліас, і лише Ог не був підвладний нікому з них, бо на ньому залишилися інші дослідники.

Цю червону планету можна було бачити у вікні однієї кімнатки зі штабу планети Ден; у цій кімнаті перебувала Гарсана та наспівувала «Lili Marlene».

- Що таке, Гарсано? – до неї підійшов Зехстер, який щось ховав за руками.

- Нічого. Все гаразд. – прошепотіла жінка, перебираючи червоне намисто – давній подарунок Зехстера.

- Meine liebe(5), я ж бачу, що це не так. Та якщо не хочеш зізнаватися… Ти ж мені можеш повністю довіряти! – але жінка лише мовчала та кусала губу.

- У будь-якому разі, у мене для тебе дещо є. – цього разу Гарсана повернула голову в його бік. Зехстер широко посміхнувся та показав свої руки, які тримали букет зрізаних червоних тюльпанів.

- Тримай. Це твої улюблені, якщо не помиляюся. – це змінило серйозне обличчя Гарсани на сором’язливе, вона навіть посміхнулася.

- Я ж чого прийшов, - сказав раптом Зехстер, побачивши у дзеркалі відображення нетерплячих Мазріско та Еліаса:

- Запрошую тебе на позаплановий бал, чи, як зараз кажуть, вечірку.

- Позапланову? – повторила Гарсана.

- Я ж не знав, що зустріну тут тебе… А ти знала?

- Якщо чесно, теж не очікувала. – посміхнулася жінка та приклала свій маленький носик до квітів.

Зехстер, не дивлячись у бік колег, наказав їм увійти. До кімнати з золотими стінами ввійшли чоловік з бакенбардами та хлопець у синьому светрі; вони несли вішалки з яскравими, смугастими та темними сукнями. Побачивши здивоване обличчя жінки, Зехстер пояснив це як:

- Це один з подарунків. Не абиякі, а з Землі! Якщо не подобається – скажи! Я миттю замовлю інше!

- Не треба інших, чесно! – зупинила його Гарсана. – Це дійсно з Землі?

- Ну не з Плутону! – розсміявся Зехстер.

- То ж, коли цей бал? – запитала жінка, перебираючи наряди.

- За планом, на п’яту годину вечора.

- Як кумедно! – відволіклася Гарсана. – У цю годину Бріт якраз п’є чай!

- Справді?

- Еге ж! Він сам казав, що у ці моменти уявляє себе аристократом… - згадавши ці події, згадавши всіх тих людей, з якими вона переживала ці події, вона знову зажурилася. Вона скучила за старою компанією.

- Так от воно що… - Зехстер зрозумів причину її суму і йому стало ніяково за те, що зробив нещодавно на планеті Ог.

- Навіщо ти мене тут полонив? Чому ми не могли залишитися на нашому Ог? – через ці слова, які як голка проходили крізь душу Зехстера, чоловік насупив очі та поворушив губами, не промовляючи ні слова, бо боявся, що розплачеться.

- Як ти там казав, «ти можеш мені довіряти»?

- Так, це мої слова. – сумно відповів Зехстер.

- Тому довір мені інформацію: чому ти забрав мене сюди?

- Якщо хочеш – вертайся! – закричав раптом Мазріско, який тримав деякі сукні.

- Так! - підтримав його Еліас, ледь не впустивши чоботи та підбори.

- Звідки шум? – запитав Зехстер, навіть не обертаючись в їхній бік, чим налякав Гарсану, бо вона знала які дії можуть стояти за цими словами.

- Мені повторити? Гаразд. – додав чоловік та, підійшовши до цих двох, схопив їх за воріт та заволав що є сили:

- Звідки шум дезертирства?!

- Немає! – застогнав від болю Еліас, відчуваючи, як воріт його светру звужується. В очах Гарсани був страх, та Зехстер не ворухнувся.

- Зехс… Пусти! – прошепотів Мазріско, на що Зехстер відпустив обох.

- Обидва пішли звідси! – наказав їм Зехстер та вдарив «дезертирів» у голову і куприк.

- Не слухай цих двох, гаразд? – попрохав Гарсану чоловік, на що злякана жінка кивнула головою.

- От і добре. – він лише обійняв жінку, яка все ще тримала той букет. Відпустивши Гарсану, Зехстер вийшов з кімнати та пішов у паралельну кімнату.

- Є хто вдома? – запитав чоловік, вдивляючись у неосвітлене приміщення.

- Йди геть! – почув Зехстер, не побачивши того, хто це сказав.

- Сарате, покажися! – тон Зехстера посерйознішав, та на появу хлопця це не вплинуло .

- Хлопче, що ти задумав? – але відповіді теж не було. Раптом, Зехстера хтось повалив на землю, обличчям вперед. Відчувши, як цей хтось його зв’язує, Зехстер встав на коліна і кинув хлопця у бік.

- Що там таке? – запитала Гарсана. Почувши цей шум. Сарат хотів їй щось сказати, та Зехстер повалив хлопця та закрив йому рота.

- Все гаразд, люба! – відповів замість Сарата чоловік. Хлопець, який не був згоден з Зехстером, вкусив його за оголене плече. Чоловікові вистачило сил, щоб не закричати від болю, а от стримати при цьому власного сина він не зміг: хлопець втік та побіг у бік кімнати, де була його мати, але між ним та мамою стала катана Япи.

- Куди так поспішаємо? – вона доторкнулася до чола хлопця і той закрив очі. Япа приклала вуха до його обличчя і почула, як він солодко хропе.

- Східна медицина? – поцікавився Зехстер, коли поклав сплячого Сарата собі на плечі. Жінка у відповідь лише засміялася та сказала:

- Яка медицина? Лише відімкнула роботу його мозку, через що він і заснув.

- А чого він не впав?

- Сама не знаю.