Аби не було війни...

Я коли маленькою бувало

В темряві лякалась уночі,

Бабця лагідно до себе пригортала,

Шепотіла: «То нічого, аби не було війни»

Що воно, ота війна – не знала,

Та й малій не відалося те,

Просто у любові виростала,

Мир сприймала, як буденне.

Дід же знав, що значить воювати,

Дві контузії, поранення було,

Як засяде нам усе розповідати,

Слухали, як казки, як кіно.

А бабуся згадувала рідко,

Не любила про погане говорить вона,

Що як скаже, коротко і чітко:

«Діточки, як добре, коли не гуде війна!»

По її дитинству чоботом суворим

Протоптались голод і страшна війна,

Тож побачила, як може бути людство хворим,

Знала, що таке хвилина та скрутна.

Про війну в історії читали,

І роками вчили, що була,

Та, на жаль, не відали, не знали,

Що повернеться до нас вона.

Гірко, що не вміє людство мирно жити

І планету берегти, від Бога щедрий дар,

А пора б уже не рейтинг, а життя цінити,

І не підставляти Землю під удар.

Я не думала, що долучусь до покоління,

Що побачить чорне зло до рідної землі,

Доведеться, як і бабці, дітям говорити:

«Все здолаєм, аби не було війни!»