Обережно спогади

Тінь мовчання лягає на втомлені вуста,

Не співає мені бабця колискову.

Так боюся, що зайду до хати, а вона пуста,

І не відповість її голос на нашу розмову.

Памʼятаю, як тихо підлиє вина

У прозору чарочку з шифоньєра.

«Ну що, пʼємо до дна?

Ти ж розкажи про свого кавалера.»

Я ніколи не казала, що мене ображає,

В неї серце не для того — воно чутливе.

Обійме, а я кажу: «Та ну його! Всяке буває»,

Коли вона відповідає, інше — неважливе.

А колись вона не візьме телефона,

Не встигну запитати: «Ба, а чого тобі хотілося?»

І в хаті мені гаряче, звідусіль червона зона,

«Обережно спогади!» Тут нічого не змінилося.

В тридцять буду тут, ходитиму, як у музей,

За чаркою спогадів скнітиму.

І змінять, може, стіни портрети інших людей,

А я досі біля її ліжка з вином сидітиму.