Електронні книги / #бабуся (27)

Тінь мовчання лягає на втомлені вуста,

Не співає мені бабця колискову.

Так боюся, що зайду до хати, а вона пуста,

І не відповість її голос на нашу розмову.

Памʼятаю, як тихо підлиє вина

У прозору чарочку з шифоньєра.

«Ну що, пʼємо до дна?

Ти ж розкажи про свого кавалера.»

Я ніколи не казала, що мене ображає,

В неї серце не для того — воно чутливе.

Обійме, а я кажу: «Та ну його! Всяке буває»,

Коли вона відповідає, інше — неважливе.

А колись вона не візьме телефона,

Не встигну запитати: «Ба, а чого тобі хотілося?»

І в хаті мені гаряче, звідусіль червона зона,

«Обережно спогади!» Тут нічого не змінилося.

В тридцять буду тут, ходитиму, як у музей,

За чаркою спогадів скнітиму.

І змінять, може, стіни портрети інших людей,

А я досі біля її ліжка з вином сидітиму.

(Прабабці Гані)

Пахли м’ятою зроблені Ваші руки…

Вам доземно кланялись жита…

Не зозулі кули — накричали круки

Ваші довгії, бабко, літа.

І коли Ви на поле із сапою йшли,

Ваша постать була величною.

Ви з собою в долонях сонце несли,

Людям щастя від Бога зичили.

Ви впустили до хати голодну долю —

Ваше серце боліло за всіх.

Ви життя прожили зі святою любов’ю,

Ви добром убивали гріх.

І коли Ви вдивлялись у неба синь,

Ваша мрія була крилатою.

Ви гарніші були за античних богинь,

І душа в Вас була багатою.

Помережана сріблом шовкова коса,

Елегантні у праці долоні.

Чистотою святою омила роса

Найніжніші у світі мозолі.

Вже до Бога полинула Ваша душа —

Величаво, розкішно, яскраво…

І завмерла молитва на Ваших устах —

Так чарівно і так нелукаво.

Кудись пішли Ви… Кажуть, в кращий світ…

Я так боюся голос Ваш забути…

Пішов за Вами Ваш чорненький кіт,

Ридали діти, правнуки і внуки…

І сумували стежечки й поля…

І зроблені навік спочили руки…

Погасла в небі зболена зоря…

Зловісно в небі буркотіли круки…

Пройшли роки… Могила Ваша он…

Заквітчана весною рідна хата…

Та все ж надіюсь: раптом, це лиш сон,

І Вам не треба, бабко, помирати?

Я Вас обійняла. А Ви

Всміхнулись крізь темряву ночі…

Цвітуть Ваші, бабцю, сади…

І в ніжних троянд Ваші очі.

Голублять, чекають мене…

Давно виглядають з дороги…

Як прикро, що я не Моне…

І я не збагну їх тривоги…

Я Вас обійняла. А Ви

Так ніжно тоді говорили…

Ви гідно свій хрест пронесли,

Достойно життя це прожили.

Я Богу за Вас помолюсь,

Рукою махну на прощання…

І я ще не звикла, чомусь,

Без Вас зустрічати світання.

Я Вас обійняла. А Ви

Простили розлуку і сльози…

Лихі завірюхи журби

Вплели в Вашу косу морози…

Я Вас обійняла. А Ви

У сон мій тривкий завітали.

Найбільші у світі скарби

Життя і здоров’я, казали.

Я Вас обійняла. А Ви

Всміхнулись крізь темряву ночі…

Цвітуть Ваші, бабцю, сади,

І в ніжних троянд Ваші очі.