Щоденник комівояжера

Місто Гайворон, де я жив на той час, за словами мого роботодавця aka компаньйона aka друга Дімона, було ідеальним для початку комівояжерської практики. Він бував тут неодноразово, тому вже набив стабільну клієнтуру, яка цікавилась браслетами з різноманітних авантюринів, кольє з річкових перлин та сережками з бірюзи. За кілька днів я побував усюди і навіть більше. Зокрема зайшов до лікарні, школи, міської ради і навіть до пошти, де на той момент працювала моя мати. Так я трохи призвичайвся “продавати”: розповідав про товар, спілкувався з потенційними покупцями, а головне подолав скутість і провину від наглого нав'язування. Зі здивуванням та полегшенням я помітив, що прикраси жінки (і навіть деякі чоловіки) розглядають охоче і майже завжди щось та й купують. Прибуток від продажу був непоганий. Проте майже одразу виникла проблема.

Ця проблема комівояжера полягає у тому, що рано чи пізно ти обійдеш усі місця та усіх клієнтів (з поправкою на різновид товару та розмір міста). Тому тобі все одно доведеться міняти публіку, поїхати до іншого населеного пункту, спробувати різні варіанти. Врешті-решт, а раптом там справа йтиме краще.

Моїм першим таким містом стала Бершадь. Чесно кажучи, я їхав туди з великими сподіваннями. Мені подобалось тотально все: подорожі, нові місця, тепла погода імені початку жовтня. Навіть сама назва міста: Берррр-Шадь… Просто квінтесенція колориту.

І що ж у кінцевому рахунку? А в кінцевому рахунку, з точки зору популярної психології, я отримав свій перший ВИГРАШ у категорії веселих подорожей і нікчемний НУЛЬ у графі збуту продукції. Просто знайте, у Бершаді прикраси не люблять. Ніхто. Окрім як на шару. Не допомогла навіть книжка, в якій чітко сказано, що всі кароокі мають любити аметисти, а всі Терези повинні по середах носити сережки з яшми.

Проте саме місто напрочуд затишне. Всі держзаклади розташовані у центрі і посміхаються до перехожих рівним півколом будівель. А поряд – маленький чистенький міський парк відпочинку. Заблукати у Бершаді досить важко.

Дорогу туди й назад я долав автобусом і крізь вікно милувався декількома мальовничими на межі пасторалі селами, масою пейзажів, гідних пензля художника та кулькової ручки поета, а ще річкою Південний Буг. Коротше, отримав масу задоволення. Цьому сильно

допоміг той факт, що я двічі затупив і вийшов не на тій зупинці, а після другого разу забив болт і прогулявся від одного села до іншого пішки. Коли дійшов до зупинки, то дізнався, що їздити з села “Середні Курдюплики” до мого міста тут заведено здебільшого автостопом. І треба сказати, що цей спосіб себе виправдовує, бо навіть водії фур не проти зупинитися і підібрати пілігріма. Правда, цього разу мені все ж вдалося дочекатися маршрутки. Трошки не зміг подолати сором'язливість, а трошки і пощастило.

Висновки дня:

- не слухайте музику на незнайомому маршруті у своїх, бляха, навушниках;

- не соромтесь подорожувати автостопом, особливо прямою трасою і особливо в центрі України;

- шансон люблять УСІ водії УСІХ маршруток.