Глава 7 (24 жовтня): Планова перевірка та холостяцький флет у Києві
Після підйому я прийняв душ, аби привести себе до тями. Попереду чекав важкий день, необхідно було освіжитись.
Коли я вийшов з душової кабіни, пролунав грюк у двері. Подумав, що це хтось з рецепції з приводу звільнити каюту. Однак замість співробітниці вокзалу до кімнати увійшли двоє ментів: лейтенант і сержант з АКСУ на грудях. Приплили.
Першою думкою було, що це до бідосі Володьки. Але мого сусіда по кімнаті служники закону, таке враження, що навіть не помітили. Замість цього вони взялися за мене, почали тамувати свою цікавість і мотати мої нерви на кулак:
- Документи. Ааа… Ви з Луганська? Що з пропискою? А чому в Конотопі? Чим займаєтесь? А покажіть речі. А що ооон у тій кишені? Що за блокнот? А можна почитати? Вірші пишете? Ого-го… Та ви не хвилюйтесь, ми просто так цікавимось, абсолютно без всякого, ага.
Отже зброї та наркоти не знайшли і сережки не купили. Чого заходили, хуй знає. Володька напівжартома дорікнув мені, типу нахєр ти їх на мене навів? Мені було не до жартів, хоча насправді цікавило схоже питання: за чиїм проханням заходили? Стовідсотковим варіантом була робітниця рецепції, якій я залишав свої паспортні дані. Дійсно, якийсь штріх з пропискою на окупованій території Луганщини два дні поспіль ночує із зеком та ні на що не жаліється. Причини були. Але сама робітниця вентиляторно мотала головою з боку в бік та відмовлялася як могла. Казала, що це просто планова перевірка. Вірю, я повірив.
Так чи інакше, треба було працювати. Не найкращий початок дня був компенсований моїм сьогоднішнім спілкуванням з медиками.Чарівні, повітряно-легкі, ці охоронниці присяги Гіпократа у крохмально-білій уніформі зачарували мене і змусили забути про все погане. Здається, навіть застуда минула.
В цілому, за виключенням ранкового інциденту, день минув рівно та спокійно. Дякую Конотопу за все, що між нами було. Далі дорога вела мене до Києва, де вже було заброньовано ліжко у холостяцькому барлозі мого товариша і колишнього сусіда по кімнаті в гуртожитку ЛНУ імені Шевченка.
Дорога зайняла три години. На вокзалі мене зустрів Хохол, безцінний друг студентських розваг, який влаштувався у столиці. На жаль, поспілкувались мало – мені в інший кінець міста, Хохлу вранці на роботу. Але нічого, ще буде час.
Діставшись до квартири, я нарешті відчув себе якщо й не вдома, то хоча б у своєму середовищі. Вечеря а-ля гуртожиток-стайл, знайома музика і навіть шпалери на ноуті друга ті самі, що я поставив йому ще 4 роки тому. Дякую таким речам, які не змінюються, адже за них можна триматись. Про краще завершення своїх пригод я не мріяв.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!