Епілог
В принципі, на цьому все. З київського вокзалу вранці я поїхав додому. На вході мигцем побачив Дорна з якимось хіпхапером. Але якось… Я б радо проміняв цю зустріч на можливість телепортуватись додому, де вже два дні як випав сніг.
В очікуванні маршрутки я жлуктив зі стакана галіму але смачну вокзальну бурду з претензією на каву і думав про все на світі. Про те, який я вдячний християнською вдячністю усім тим, кого зустрів на своєму шляху. Тим, хто дав мені притулок на ніч; тим, хто підказував дорогу, пригощав чаєм, видавав квитки і підвозив мене; я був вдячний медикиням і бібліотекаркам, вчителям і співробітницям різноманітних державних установ; я був вдячний навіть двом конотопським ментам, які тримали моє очко в тонусі. Дякую, хлопці, вдячний, ще раз дякую.
У голові купчились і нагромаджувались самі лише дивні питання. Кому продасть свій старий випуск “Футбола” газетярка на автовокзалі у Ромнах? Як довго буде напиватись в нулі Володька, який боїться йти додому до сина, бо переживає, що зіпсує тому репутацію? Скільки ще зможуть найобувати робітників електромереж веселі мешканці, напевне, найзатишнішої квартири у Прилуках? Я стояв і сподівався, що у всіх все буде добре, як у мене. Тому що маючи нуль у графі зароблених коштів, я замість того отримав неймовірний життєвий досвід й ексклюзивну можливість побачити нові місця, поспілкуватися з людьми. За це окрема подяка моєму роботодавцю та компаньйону. Щиро і від серця. Хто знає, куди ще мене занесе доля. Але тепер, завдяки йому, я буду знати, що із цим робити.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!