Щоденник комівояжера

Як би не тяжко було розлучатись із благородним бранцем, але до Конотопу мене привела все ж інша мета. Тому я зібрався, вдягнувся, попрощався з Володькою та з’їхав з казеної хати.

На виході з вокзалу я практично одразу відчув, яка все-таки мінлива курва, ця осінь. Від моменту мого від’їзду з дому минуло лише 4 дні, але погода різко змінилась у бік собачого холоду. Без рукавичок і в кросівках зі зношеними підошвами було пекельно (увага, оксюморон!) холодно, особливо вранці. Але це зараз, вже постфактум я сиджу тут і нию, тицяючи по клавішах. А тоді було не до цього.

Перший мій візит був запланований до трудящих робітниць наркодиспансеру, постійних клієнткок. Саме вони акцентували проблему, про яку я якось і не подумав. Приміряючи прикраси, одна з них звернулась до мене:

- Шановний пане комівояжер, а ви вчора пили, так?

- Гхм-кхм-кхм… Ну нічого від вас не приховаєш (так лажанути, їбать-копать…)

- Ну звісно, ми ж у наркодиспансері працюємо :) Але ви не хвилюйтесь, майже не відчутно. Так, легкі перцеві нотки :)

На щастя, жіночки виявились дуже адекватними, поставились із гумором. Я ж скористався дзвінком професіоналу (батьку) і спитав, як швидко позбутися перегару. Він відповів, що способів багато, але найбільш дієві ось такі:

1. Таблетки “Антиполіцай”. Є у будь-якій аптеці, ефект блискавичний, проте не довгий. До того ж один специфічний запах змінюється іншим. Дешевий трюк. Відпадає.

2. Стопка олії. Так-с, ну і де я її висру в таких умовах у незнайомому місті? Відпадає.

3. Поїсти борщу та запити кефіром. Здається, воно.

Замість борщу з кефіром довелось погодитись на дику комбінацію солянки та молочного коктейлю у піцерії “Челентано”. Не було часу обирати заклад і пояснювати здивованій дівчині на касі, чому все саме так. За абсолютно однозначно точно останні гроші я придбав бажану панацею. Мені допомогло.

Пропущу подробиці моїх хаотичних переміщень у незнайомому місті. Замість цього скажу, що ви навряд чи уявляєте, наскільки взагалі ця комівояжерська робота важка та напружена. Сидячи в теплих офісах і скролячи фідленту затишної соцмережі, ви гидливо морщитесь, коли до вас заходить зальотний розповсюджувач тієї чи іншої продукції. Згоден, іноді у них різкі манери та агресивна установка щось втюхати. Тоді зрозуміло. Але якщо людина ввічлива, то чи не привід це відплатити їй тією самою монетою? Найкраще, що ви можете зробити – виявити хоча б мінімальну зацікавленість, підійде навіть не щира. Саме зацікавленість, можливість продемонструвати товар у всій красі – ось нагорода за пройдені кілометри у пошуках тієї чи іншої інстанції, потенційних клієнтів.

У ту ж касу – беріть листівки у тих, хто роздає їх на вулиці. Не надірветесь, рука не відпаде донести їх до першої ж урни. Людина просто робить свою роботу, чому б не допомогти? А тема вирубки дерев для цієї продукції – тема зовсім іншої й ширшої дискусії.

Хвилинка моралі добігла кінця, повертаємось до Конотопа. Користуючись можливістю, передаю вітання численним медпрацівницям місцевої лікарні та держслужбовицям Конотопського РАЦСу. Красиві, товариські, відкриті, вони нагадали мені, що жіночий колектив має безліч позитивних боків. До РАЦСу я взагалі заходив двічі. Спочатку місцева мадонна швидко відшила мене, навіть не дослухала вступну промову. А згодом, коли я повертався маршрутом повз РАЦС, вона стояла на порозі та ледь не пропалила сигаретою костюм, коли побачила мене. Виявилось, що за час моєї відсутності диспозиція кардинально змінилась, бо колектив, із яким вона не порадилась, пристрасно бажав нових прикрас. Це був найбільший виторг!

Після виконання плану продажу я вирішив трохи роздивитись та прогулятись, тож до четвертої дня дістався центру міста. Там у Конотопі височіє пам'ятник коню, все логічно. А ще, луганці й луганки, ні що інше як “БлінОК”! Я очам своїм не повірив, правда. Але ще більше здивувало, що у конотопському “Блінку” продають розливне пиво! Вираз мого обличчя чудово пасував би до статті про культурний шок у тлумачному словнику. Зрозуміло, що я одразу пішов туди. Досі пам’ятаю, як співробітниці кафешки здивовано шепотіли між собою, дивлячись на мою щасливу та дурнувату посмішку. Просто це якби Ніл Армстронг висадився на Місяці та замість заготованої пафосної фрази тупо завис у невагомості, побачивши на Місяці лискучий “McDonald’s”.

Під вечір я повернувся на вокзал. Конотоп – велике місто, а це означає, що працювати у ньому я міг би два дні й навіть більше. А це своєю чергою означало, що треба лишатись ночувати. Думаю, можна одразу перейти до радісних вітань мого шановного друга Володьки :)

Хоча взагалі, якщо чесно, вечір трохи не вдався. Навіть з урахуванням двох єврокубкових матчів по ТВ за участі Дніпра та Динамо (Володька – давній фанат киян). Втома, їбанутий настрій сусіда і нікчемна гра в обороні Динамо дали зрозуміти, що найкращим рішенням буде лягти і не відсвічувати. Складність була лише в тому, що від співрозмовника рівня Володьки важко позбутись. Але способи існують. Найкращий – засушити діалог. Дістаємо подвійні листочки і записуємо:

1. Поступово скорочуємо та спрощуємо репліки, намагаємось перейти на спілкування за допомогою “так” чи “ні”.

2. Замінюємо “так” і “ні” відповідними невербальними рухами голови. Очі закриваємо.

3. Спритно і хутко засинаємо.

Друга ніч у кімнаті відпочинку пройшла за знайомим сценарієм: о четвертій ранку на повну гучність радіо “Шарманка” і заклики пити пиво. Я знов не піддався.