Рааріанець. Сказання про Цогара

Багато лайна він чув про Едду, але на противагу тому, ще більше похвали. Однак, майже нічого з цього не було правдою. У жінок промежини зубами не виблискували, але й кхатанську науку кохання відали одиниці. Замість вина не подавали келих меярової крові, але й не лили Барудське напівсолодке 906-го. А вночі, у підворітті, було рівно стільки ж можливостей бути пограбованим, як і скрізь. Чанарів на вулицях водилося небагато, але вони були. Поводилися, як і всі гості, можливо, трохи мовчазніші за інших. Це зрозуміло: кожна їх промова, то, зазвичай, заклик йти Шляхом, яким Едда ніколи йти не планувала.

Корінне ж населення міста-держави давно відокремилося від порту і ринку високими кам'яними стінами, за якими коротало свій візерунок доль на околиці. Якби Цогар був місцевим — вчинив би так само. Метушня в порту і на ринку стомлює. Занадто багато звуків, занадто багато запахів... занадто багато світу навкруги. Всього занадто для одного, єдиного алюда.

Ніякої пам'яті не вистачить, щоб запам'ятати всі ці кораблі, вози, обличчя та одяг. Усі ці версти жінок, з яких не трахнути й чверті п'яді. Сміття. Гарзові гори сміття та імперію зелених мух. Цього і справді, було занадто багато. І жодне "зворотне" не могло його в цьому переконати.

Цогар розплющив очі, помацав порожню, але все ще теплу половину простирадла, взяв прим'яту подушку, на якій блищала, переливаючись, риб'яча луска, і вже зібрався її понюхати, як раптом важко закашлявся. Груди загорілися і засвербіли з такою силою, що він, мимоволі, захотів вирвати їхній вміст, струсити, помити й повернути назад. Але такий варіант, на жаль, був виключений. Кульмінація хрипів і стогонів ознаменувалася грудкою червоного мокротиння. Слизькою і густою водночас. Цогар подивився на свою забруднену долоню з огидою, витер руку об край білого простирадла і зронив:

— Мені кінець.

Ці слова вже не здавалися такими казковими, вигаданими й неможливими. З кожним новим днем вони все більше скидалися на невідворотну даність. Сьогодні Цогар кашляє, а завтра його багатоногий бовтається над бездиханним тілом у пошуках нового господаря.

— Гарза, — додав він і стримав черговий спазм у грудях.

Цогар зліз із ліжка, взяв стілець. Він приніс його до протилежної від вікна стіни, поставив навпроти майстерно зробленого чанараського дзеркала, сів, зітхнув.

Грибниця на його плечах і спині росла тепер із шаленою швидкістю. Тільки встигай зістригати. Моховита кора акації, що заліпила шию, під вухами, швидко твердішала, від чого райш доводилося віддирати разом зі шматками шкіри, залишаючи криваво-червоні плями. Вона норовила покрити Цогара і під пахвами, і під колінами, і він уже забув, коли востаннє його ранок не розпочинався виставою, сповненою болю і тортур.

"Бути алюдом, — цитував про себе Цогар відомого літератора, — все одно, що поневірятися долиною мук".

Часій постукав у його двері рівно тоді, коли Цогар валявся на підлозі в сльозах, а довкола нього були розкидані шматки кори й маленькі шапочки грибів. Коли він уже був готовий обмочитися від орди невидимих лез, що дряпають і випалюють його плоть.

Цогар спробував підвестися, але усвідомивши, що часію бачити таку картину, напевно, не вперше, а в нього самого немає жодних резервних сил, щоб перестати гарчати й піднятись з підлоги, прохрипів:

— Не замкнено.

Двері відчинилися.

Молодий незмій, ледь вкритий лускою на руках, вбіг до приміщення, швидко зачинивши за собою. Він миттю опинився біля Цогара, але хапати його не став. Тільки запитав, обережно:

— Ви не образитеся, азах фаяґ, якщо вам допоможу?

Цогар закашлявся.

Йому сподобалося, як саме сформулював запитання цей юнак, що присікає життя. Відповів:

— Ні, не ображуся.

Часій представився Чіво, Чіво азах єрі. У свої двадцять він був добре навчений, вихований і уважний. І він не був виродком, тут їх просто вбивали, не те що в Об'єднаних землях, і вмів одразу й читати, як майстер-читач. 

Навчений, вихований і уважний, повторив про себе Цогар і подумав, що ці риси повинні були бути, в ідеалі, у кожного представника цієї місії, але візерунок доль, сплетений Прабатьком, являв собою суть, унікальність, а тому, на відміну від ідей та ідеалів алюдів, легко поєднував у собі як переваги, так і дефекти. Він породжував варіації, а це означало тільки одне: не може бути двох однаково хороших алюдів, нехай і вони з одного міста, і навіть батьки в них, нехай, одні. Усе одно, хтось буде кращим, а хтось гіршим. Чіво був кращим. Кращий за багатьох, кого доводилося бачити Цогару за його життя.

Смагляволиций хлопчина-незмій допоміг йому дістатися ліжка, замовив у домогосподині варених яєць, двох карасиків, м'ятного чаю і хліба з абрикосовим варенням. Він вивчив його зв'язок кокона і багатоногого за якихось хвилин п'ятнадцять, мабуть, при цьому не густо глитав меярову кров, від чого, опісля, не був схожий на ходячого мерця. Потім побажав Цогару всього найкращого і пішов.

Часіям заборонялося платити, за що б то не було, знову ж таки місцеві традиції, але саме сьогодні Цогару дуже захотілося порушити закон. Він був вражений наданою йому увагою. І все ж, негриб стримав себе, переконавши: "Обов'язково на дереві є лист, який не зачепила попелиця".

До обіду Цогар провалявся в ліжку, вивчаючи поперемінно стелю і вікна сусіднього трактиру. Він не багато, про що розмірковував, скоріше навпаки, гнав усякі думки геть. А тому, коли у двері знову постукали, він здригнувся і страшенно закашлявся, намагаючись повідомити, що там — усе ще не замкнено.

Алюд на стільці, біля його ліжка був із племені невовків. Він увійшов хвилиною раніше, судячи з дорогого парчевого халата, шовкового поясу і гостроносих туфель належав той до шляхетних осіб. І міг би належати до них і за межами Едди, адже його райш: попелястого кольору шерсть на тильних боках кінцівок і шиї, — вочевидь був вроджений і був проявом "чистої крові". Тут, в Едді, на кров було всім начхати. Умовний "дворняга" міг правити містом, якби мав гроші або друзів, у яких останніх у надлишку. В королівстві Піза, звідки Цогар був родом, такий порядок речей був виключений.

Гостролиций невовк назвався Ангом азах Редом. Переконавшись, що хворобливого вигляду негриб і є Цогар азах фаяґ, уславлений мисливець на огидь й автор першого Огіддіарію Раару, він звернувся до нього, кажучи наступне:

— Шановний азах фаяґ. Я прийшов до вас, оскільки мені нема до кого більше звернутися.

Цогар кивнув, показавши тим, що уважно слухає, однак вогонь у його грудях настирливо намагався відволікти негриба від майбутньої розмови. Від усіх майбутніх розмов і справ, яких, мабуть, йому залишилося здійснити, не так уже й багато.

Анг продовжував: 

— У моєму домі сталося горе. Прокляття Звіра здолало мою служницю, поки я був відсутній. Ви чули про це? Мій маєток розташований на вулиці Першопрохідців.

Цогар похитнув головою. 

— Виходить, скоро почуєте. Чутки в Едді повзуть швидше за туман. 

"І не тільки в Едді", — подумав про себе Цогар.

— До часіїв зверталися? — запитав він уголос.

— Так, — Анг зітхнув. — Уже звернувся. Утім, якщо можна так висловитися. Я повернувся в Едду сьогодні, рано вранці. Приїхав до свого будинку, а мене, на вході, зустрічають двоє. Кажуть, що дочку мою вбило передчасне Саббаді. — Анг помовчав, додав: — Так вони називають Прокляття звіра.

Цогар вигнув руді брови: 

— Я знайомий з вєши й знаю ними півсотні слів, пане Анг. — Чуючи це, шляхетний гість зсутулився, йому було ніяково. Цогар продовжував: — Повірте, для таких, як я, це важливо. Але не суть. Ви сказали дочка? — Цогар насупився. — Так дочку чи служницю?

Анг зам'явся. Він смикав круглий золотий кулон на шиї, що віддалено нагадував символ Храму Літ: розділений надвоє трикутник, поміщений у коло.

— Розумієте, — відповідав він після короткої паузи, — Мене збентежила ця "передчасність", і я пішов до Храму, вирішив поговорити з майстром-читачем. Благо, азах морса виявився на місці. Вислухавши мене, він запропонував безпосередньо поговорити з войтом.

Анг замовк. На кілька подихів, не більше, продовжив у трохи прискореній манері (Цогар бачив, що пан стримує свої почуття, але виходить у нього це все гірше):

— Я поговорив. А той сказав, що якщо часії вважають Прокляття моєї доньки передчасним, значить так воно і є, і запитав, що з цього приводу вважає майстер-читач. Я знову пішов до майстра. Передав йому підсумок бесіди з войтом. Той сказав, що, теоретично, передчасне Саббаді може трапитися. І що, якщо часії бачили мою дочку... Але азах Фаяґ, що вони могли бачити? Часії сказали, що на істоті була сукня, її сукня. Але ж сукня — це не доказ.

Негриб прокашлявся, спробував не розтягувати ненависну йому процедуру, і запитав: 

— Як сукня могла опинитися у служниці?

— Як завгодно, — голос шляхетного гостя став вищим. Сірі очі округлилися: — Узяла, поцупила, дочка подарувала, вона в мене... — Анг засоромився, але зумів впоратися з емоціями. — Азах фаяґ, — сказав наполегливо. — Це не може бути моя дочка.

— А ваша дружина?

— Вона в Береговому. У неї там подруга.

Двері в кімнату без стуку відчинилися.

У дверному отворі показалася дівчина нежук. До тридцяти, струнка: середні плечі, вузька талія, широкі стегна, — волосся блідо-синє, одягнена в блакитний сарафан поверх жилета. "Бештія", — подумав Цогар упершись поглядом у контур пружних грудей під одягом.

— Трьох світил, алод Анг, — не до пари низьким, але дуже приємним контральто привіталася дівчина.

Цогару ж вона показала піднятий догори кулачок. "А кісточки-то, збиті", — зазначив про себе негриб, загалом-то очевидну річ.

Дивився він не на підкинуту в привітальному жесті руку, кісточки тієї було йому не видно, він дивився на іншу, що лежала на руків'ї вигнутого півмісяцем ножа.

— Що сталося? — запитав невовк.

— Ваша дружина, як виявилося, повернулася сьогодні вночі. Вона...

— Що?!

Анг схопився, пронісся повз часійку, яка вчасно відступила, і побіг до виходу з трактиру. Що побіг, це точно. Цогар чудово чув глухий дріб його кроків. Згас він, завершившись гучним ударом важких вхідних дверей.

Повисло мовчання.

Дівчина не йшла, Цогар не припиняв витріщатися на її форми.

"Я скоро здохну, захлинувшись кров'ю, — розмірковував негриб, — але, виходить, до самого останнього гарзового подиху не перестану думати про..."

— А ви справді, — перервала його думки дівчина, — Цогар азах фаяґ?

"Ти й сама, кирпата, це прекрасно знаєш, — подумав негриб. — Добра половина гарзової Едди кілька тижнів тому побувала в цій кімнаті".

Варто зазначити, Цогар не був-таки зовсім проти слави: знижки у торговців і на ночівлю — не валяються посеред дороги, та все ж... Він не був, особливо, компанійським алюдом. До того ж останню його компанію — дев'ять кхатанських найманців — убила іхтіора. Огидь міцніла всі ті дні, що вони з нею возилися. Міцніла і проріджувала ряди переслідувачів. Воістину, диво допомогло її прикінчити й вижити хоча б йому.

— Так, — сказав він вголос. — Цогар азах фаяґ, це я.

Часійка зам'ялася. Її поведінка не здавалася Цогару природною. Природним для алюдів її ремесла були, скоріше, гордовитість, спокій, піднесеність... Щось із цього списку, але зовсім не скромність, сором'язливість чи боязкість. Маючи такі навички на озброєнні, не вдасться припинити візерунок алюда, чий зв'язок із багатоногим слабкий.

"Не жаліти ж елшан її вчили..." — кинув він подумки.

"Елшанами" в рідному князівстві Цогара називали алюдів, яким судилося пізнати елху і розпрощатися зі своїм багатоногим. Чий зв'язок багатоногого і кокона слабкий, і хто повинен, незабаром, не зістригати свій райш, а вкритися ним повністю, перетворившись на божевільного монстра, що волею Прабатька бажає крові своїх одноплемінників більше, ніж будь-якої іншої.

Розмірковуючи про багатоногих, що зовні нагадували молюсків главків, Цогар подивився тепер поміж двох опуклих плодів, які росли над діафрагмою часійки. У те місце, де в напівпрозорому випукло сферичному коконі плавав водячи вісьмома членами її зелений "дружок". Цогар не міг, подібно до храмовників, читати в багатоногих імена, і вже тим паче не бачив там почуттів та емоцій, або ж наскільки міцним є зв'язок безтілесного молюска і кокона.

— Ти щось хотіла? — запитав негриб, сподіваючись на позитивну відповідь. Він від кирпатої, безумовно, "чогось" хотів.

— Вибачте, — нарешті тихо проговорила вона своїм контральто, — Я раніше ніколи не зустрічала живих легенд.

— Ти хотіла сказати "напівживих", — іронічно оцінив свій стан Цогар і, наче на додачу, протяжно закашлявся.

Він досі лежав у ліжку, одягнений у нічну сорочку і вкритий ковдрою. Його шкіра, подерта й червона, свербіла, саднила й пекла. Очі сльозилися, багатоногий бовтався в коконі ніби п'яний циркач.

— Ні, — заперечила часійка. — Не хотіла.

Цогар нарешті переборов себе і подивився в її медові очі. Не багато вони йому розповіли, зовсім не багато...

— Тоді що?

— Я можу ще до вас прийти? — швидкий темп, який вона мимоволі обрала, повідомив Цогару, що запитання це часійка нежук радше зронила, впустивши склади з губ, ніж поставила, плануючи його.

Негриб, що прожив майже півсотні років, не був дурнем і не став випитувати навіщо їй це. Відповів коротко:

— Можеш.

Часійка випрямилася — хоча й до того вона не сильно горбилась — ще виразніше заграв опуклий контур її грудей.

— Так. Добре, — вона ледь помітно кивнула. — Я затрималася. Мені потрібно бігти. Трьох світил, пане Цогар.

І дівчина швидко ретирувалася, тихо зачинивши двері за собою.

"Ну, ти старий мухомор... — сумно посміхаючись заговорив негриб, залишившись сам у своїй кімнаті. — Їй, звісно, не п'ятнадцять, але поводиться так, ніби заліза не нюхала. Ніби не поїла то кров'ю, не годувала плоттю, не давала погризти твердий райш. Хоча... Може й так. Тобі то звідки знати, пане Цогар. Ха. От ти й шляхетна особа, чого ж не радієш?"

Цогар замовк. Він здогадувався, що зовсім скоро дізнається про часійку багато нового. Імовірно, так, що там, найімовірніше. Навряд чи, кирпата так просто з нього злізе.

Подумавши саме в такій формі, негриб уже почав було уявляти, як рухається її оголене тіло, чіпко обхопивши стегнами його власні, але... Знову кашель. Сильний, дряпаючий, нещадний. Він завершився черговою грудкою червоного мокротиння, не двозначно нагадавши Цогару, що варто поспішити з цією контральто. Варто якомога раніше "переказати" їй його "пригоди", барвисто, докладно, і якомога інтенсивніше.

Цогар витер кров, перемішану зі слиною, об простирадло, заплющив очі. Біль у грудях протримався кілька хвилин, згас, і Цогар таки заснув.