Рааріанець. Сказання про Цогара

Прокинувшись, Цогар насамперед оглянув задвірку. Злодіїв там уже не було. На землі валялися забруднені кров'ю і брудом ганчірки: залишки простирадла, що він використовував, аби зв'язати дурних нептахів.

Переконавшись, що йому, поки що, нічого не загрожує, Цогар повернувся в ліжко.

Не Чіво прийшов, вранці, перевіряти зв'язок його багатоногого і кокона. Це була кирпата. Сьогодні — без сарафана часіїв, без дубленого жилета. Зберіглися лише вікова нашивка і кулон. Блідо-синє волосся спадало на жовте платтячко з білою вишивкою, темні, гострі наконечники сосків, не прикриті спіднім, настовбурчувалися під тонкою тканиною. Вони були ледь помітні, але це лише народжувало в голові Цогара ще більше домислів і фантазій.

Щоб відволіктися від останніх, але й не дивитися, як судомно бігають райдужки під опущеними повіками — меярова кров, читання, все це йому ніколи не подобалося, — Цогар взявся роздивлятися її райш перламутрового хітину.

"Перлинка", — думав він, дивлячись, як блищить відбите покривом світло, як кружляють, наче сніг, порошинки навколо нього.

Її спадщина природи, надшкірний покрив, був не рівнею його. Акуратний, витончений, ненав'язливий. Він забрався за маленькі гострі раковини вух, сховавшись під шовковисте волосся. Він старанно закінчувався біля зап'ясть і щиколоток. Його очевидно не було під пахвами й під колінами часійки. Як райш вкривав спину, Цогар поки що не бачив, але він був упевнений, що й на тій, спадщина тваринних предків тягнеться старанно, повзе вздовж хребта, жилками крадучись на ребра.

Леріт... Леріт азах цейша, так її звали.

"Леріт, — говорив він собі. — Тонка ниточка світла, що торкається серця і народжує рух із глибини. Схоже, черговий “мудрець” храмовник назвав тебе "прозрінням”. Ну, от що спільного, між стрункою блакитноволосою нежучинею і цим всім? Хто може відповісти? Гарзові кровопивиці".

Цогар зітхнув.

Леріт читала його зв'язок ось уже чверть години, про це йому повідомив удар дзвону еддинської каплиці, але негрибу, здавалося, що минуло набагато більше.

Починаючи з тридцяти, коли він уперше зіткнувся з часієм і читанням зв'язку — Цогар тоді був у князівстві Кхатан, у рисовому селищі Підгірне — виявилося рівно так, як про це говорили інші: ніяких почуттів, ніяких переживань. Цогар сидів у високій траві, поруч, підібгавши коліна, сидів майстер-читач. Тривали їхні посиденьки від сили хвилин п'ятнадцять. По завершенню, молодий невран встав і сказав, що все гаразд. Сказав і пішов. А Цогар так і залишився сидіти, розмірковуючи над шахрайським, на його смак, способом діяльності читачів. Адже, а чому б й ні? Елха, це зрозуміло. Ритуал, що присікає життя елшанина, відображається насправді: ось перед вами алюд на п'ятому десятку, зарослий райшем, бац, і його прикінчили. Ні в кого жодних питань. А тут? Випив храмовник якоїсь гидоти, посидів поруч із тобою, "почаровничав", і все. Ніякого видимого ефекту. Було відчуття, що Цогар і сам може ось так сісти й посидіти поруч з іншим алюдом. Чого ж тут важкого? Однак, і це було єдиним аргументом, на основі чого він може сказати іншому, що залишилося йому до елхи не двадцять, скажімо, а дев'ятнадцять років? І що через п'ятнадцять йому потрібно бувати на читанні не рідше, ніж кожні три місяці. Гм… Оце вже запитання…

"Очевидне — неймовірне, — думав Цогар. — Тому про Храм стільки байок. І вбити храмовник на відстані може, і яйця відсохнуть якщо образиш. І… багато іншого”.

Очі Леріт раптово розплющилися, припинивши низку його, енциклопедичних, роздумів. Часійка розліпила губи, зробила глибокий вдих. Після, нахилила голову вправо, вліво, вперед. Закинувши її назад, вона явила Цогару три родимки. Темні бісеринки були вершинами невидимого трикутника і вміло ховалися нижче підборіддя. Вони здалися йому таємним знаком, залишеним не менш таємною місією. Утім, справи часіїв навряд чи можна назвати суспільними. Повсюдними, так, але не суспільними.

— Що каже багатоногий? — запитав Цогар.

Тепер він дивився в медові очі з почервонілими білками. Погляд їхній був втомленим, вираз — мутним, а зміст — таємничим.

Леріт натягнуто посміхнулася, відповіла:

— Нічого не говорить. Мовчить, упевнений, що залишилося вам близько півтора місяця, найбільше: два. Але треба слідкувати.

Негриб насупив брови.

"Півтора… — мовив він про себе. — Мінус місяць за один день. Чудово".

— Ти впевнена, що не помилилася? — мовив він вголос.

Леріт хитнула головою.

— Ми не читачі й не бачимо спогадів алюда, його почуттів; не читаємо сни. Ми вчимося відчувати відповідь на наші молитви. І що гірша або не чіткіша вона, що тихіша, то ближчий термін Саббаді. — вона перевела подих, зробила кілька кругових рухів плечима. — Ваш термін — чотири з половиною тижні. Я впевнена.

— Тисяча проти одного?

— Так, — Леріт кивнула, сумно посміхнулася. — Тисяча проти одного.

— Ну, так той так, — впустив Цогар.

Часійка не стала цього коментувати.

Десять подихів вони просиділи мовчки. Про що думала дівчина, він не знав, але здогадувався. З її несамовитого погляду, встромленого у вікно, Цогар зрозумів, що Леріт повисла між читанням і дійсністю.

Сам же Цогар шукав, з чого б почати.

"Чіво вирішив, що живої легенди він не гідний?"

Ні. Цогар відкинув цей варіант. Адже так, він згадував про того, кого немає. Натякав, що Леріт до нього нав'язується і...

— Красиво на сході Кхатану? — раптово запитала дівчина, і повернула голову в його бік.

Негриб сторопів.

— Що? — запитав, хоча запитання він розчув чудово.

— На сході Кхатану красиво? — повторила кирпата. — Ви ж щойно приїхали звідти, правда, пане Цогар?

— Азах фаяґ, Леріт, — поправив її негриб, — Мої заслуги шляхетним мене не зробили. Ні на батьківщині, ні в жодному з інших куточків Раару. І... Краще на "ти".

Він бачив, що так їй, поки що, краще не було, але часійка все одно коротко кивнула.

Цогар продовжив:

— У Кхатані багато гарних місць. Як і скрізь. Але якщо тобі цікаво, що саме там не так, як у Едді, то... — Цогар вчепився пальцями в руду бороду, став крутити з жорсткого волосся маленькі косички, — Ось.

Негриб показав очима в бік підборіддя.

— Алюди східного Кхатану заплітають у бороді косички. А місцевим жінкам, навпаки, коси носити заборонено. Не законом, ні. Просто традиція така. Хоча закони у них дивні, розлогі, незвичні та складні. У них дуже виражений поділ на роди, а подекуди присутній родизм, який нічим не поступається остров'янам, чи моїй рідній Пізі.

Цогар помовчав. Він зрозумів, що не це цікавило кирпату. Вирішив виправитися.

— Океан біля берегів столиці Ехнахаліхалу, — негриб надав голосу теплого, таємничого відтінку (хоч би не закашлятися, думав про себе) — найпрозоріший з усіх, що я бачив. Кольорових риб, що живуть там, видно до самого дна, навіть якщо до нього десяток сажнів. Далі на південь, на узбережжі є сотні селищ неморів. У них дивна вимова, і деякі з них вкрай нетовариські. Я чув у містах, що ці нетовариські неморі вірять, ніби мають віддавати своїх елшан якомусь морському Повелителеві, однак зі мною вони не розмовляли, та й пробув я там не так уже й довго.

Коли я там був, в ночі на їхньому небі височів величезний місяць жовтої луни Квіт, і мені здається, я навіть бачив уламки нещасної луни Фімали. Фіолетові, уявля…

Цогар не витримав. Прокашлявся. Йому було дивно від того, що Леріт, здавалося, на його хворобу зовсім не реагує. Ніби кожен алюд, від півночі й до півдня, неодмінно кашляє.

— А на півдні, під нами? — втомлено запитала Леріт.

Кирпата заплющила очі не тому, що вона вирішила виразніше уявляти слова Цогара у фантазії, то була проклята меярова кров, але він продовжив думаючи саме так.

— За узбережжям починається сельва, джунглі. Ти знаєш, що це?

— Ні, — тихо відповіла Леріт.

— Вони схожі на ліс, тільки в рази густіші й небезпечніші. Що правда, красиво там до нестями. Дерева величезні, листя в них широке, а квітів... не злічити. На всьому Раарі немає стільки мінералів, щоб можна було порівняти кольори того, що я там бачив. Але найбільше вражають розум слони.

— Слони?

— Так. Величезні, голі, товсті й носи в них як...

"Як прутень", — подумав Цогар, але вголос сказав:

— Наче витягнутий поросячий п'ятачок.

— Хі, — тихо усміхнулася Леріт.

Дзвін каплиці рознісся містом. Тепер його було майже не чути. Едда вже щосили ожила.

На мить повеселіле обличчя часійки знову стало холодним і млявим.

— Я маю йти, — мовила дівчина, повідомивши це, чи то Цогару, чи то собі.

— Повинна, — погодився негриб. — Але чи хочеш? Запитай себе. Мені нічого не варто закрити ці двері.

Леріт розплющила очі. Вона спіймала огрядний, але чіпкий погляд Цогара, його руку, що вказувала в бік дверей. Дівчина витримала довгу паузу в п'ять ударів серця. Цогар чув їх усі. Невидимий ударник бив у свій великий шкіряний барабан усередині його широких грудей.

— Послухайте, — сказала вона помовчавши. Цогар насупився, але Леріт не стала себе поправляти. — Я прийшла сюди замість Чіво, прийшла без накидки, бо дуже хочу, щоб ви зачинили ці двері. Хочу бути з вами, азах фаяґ. З тобою, Цогар. Але...

Вказівний палець негриба обережно торкнувся до її губ, не давши тим висловити заперечення.

— Я сам відповім тобі, Леріт, чого ти боїшся, — тихо промовив Цогар. — Ти боїшся того, що зв'язок з алюдом не з твоєї місії погано позначиться на твоїй репутації. Що часії засуджують проміскуїтет. Але ж це все мене не стосується. Я тридцять років, без малого, по всьому Раару розгрібав наслідки промахів і осічок вашого брата. До цього ж, я п'ять років життя віддав місії часіїв Пізи будучи... Не важливо. Леріт, — Цогар опустив ноги на підлогу, нахилився до неї, — Я вирву язик тому, хто говоритиме про тебе погано.

Бліде до того обличчя дівчини зачервоніло. В її втомлених очах з'явилася дивна усмішка. Негриб не знав напевно, може то вона уявила, як він вириває комусь язика, але зрештою Леріт сама встала, пройшла до дверей і повернула ключ у замковій щілині.

Два оберти. Він це запам'ятав.