Рааріанець. Сказання про Цогара

"Ніхто не знає, чому вона увійшла всередину..."

Кістки гуділи, Цогар відчував, як його тіло кидає то в холод, то в жар. Озноб, гарячка, сльози.

"Вона щось побачила у вікні..."

Він одягнув жилет, перевірив ножі, причепив до пояса мачете.

"Войт, наказ нікому не входити..."

З хрипами й ревінням негриб відірвав шматок мшистої деревної кори з пахви, зробив два глибокі вдихи й зірвав ще більший зі своєї товстої шиї.

— А нам що робити? — запитав Базіка дивлячись на Цогара.

"Їх там двоє. Так вона сказала, азах фаяґ. Сказала й увійшла, не слухаючи нас..."

Негриб натягнув шкіряні штани, протягнув у петлі пояс, вилаявся — відчепив мачете, причепив знову. Він пройшов до ліжка, почав натягувати чоботи.

— Навчіться читати, — крізь зуби відповідав Цогар, — прочитайте те, що я написав, прочитайте те, що поцупили в мене. Тільки заради Прабатька, ніколи самі не вирушайте у Багряний край. А далі… далі вирішуйте самі, чим вам займатися.

Базіка і Міркун переглянулися.

Чорнопірний, це Цогар бачив, не зрозумів зовсім нічого. Але ось його брат, здавалося, думку вловив. Він і відповів:

— Зробимо.

Очі Базіки округлилися. За довгі роки він уперше почув, щоб Міркун сказав щось вголос.

— От і чудово, — Цогар підвівся з ліжка, різко, надто різко: у голові помутніло, світ поплив, але він впорався і з цим.

***

Особняк Анга мав два поверхи. Перед витягнутою будівлею з білої цегли був фонтан, що зображував прабатька на барудський манер: алюд без видимого райшу, який тримав у витягнутих догори руках чотири луни. Будинок починала тераса, що спиралася на дві круглі колони, двері були двостулковими, невеликими і теж білими.

З чотирьох боків особняку стояли попарно часії. Біля фонтану, уважно вдивляючись у напрямку тераси, стояв Чіво.

Цогар підійшов, знову привітався, хоча після останньої їхньої зустрічі минуло лише пів години, сказав коротко: "Я туди". А потім додав: "Ти зі мною?"

Молодий незмій негативно хитнув головою.

— Наказ, азах Фаяґ. І в Леріт був такий самий. Якщо вона жива, їй не минути лиха.

— Подивимося, — кинув негриб і покрокував до дверей.

Наблизившись до входу на крок, Цогар взяв ручку, спробував трохи зрушити двері вперед, потім на себе. На себе вийшло, будинок був не замкнений.

Цогар глянув навскіс угору, швидко щось прикинув у розумі і з усієї сили вдарив у дерево ногою. Бив він правіше, ближче до петель. Останні не витримали і дерев'яний прямокутник із тріском і скрипом звалився в передпокій. Цогар різко відступив убік, притулився до стіни.

Він пам'ятав один схожий епізод. Від чогось його найманцеві здавалося, що огидь, неодмінно, перебуває в підвалі або блукає десь у глибині, в далеких приміщеннях. Невран відчинив двері, а наступної миті зубата погань вигризала йому обличчя.

Почекавши десять ударів серця, Цогар зібрався увійти, але напад кашлю вирішив інакше. Негриб притиснув рукою рот і, видаючи глухі, неприємні звуки, заходився вивергати за щоки червоне солодкувате мокротиння. Закінчивши, він тихо сплюнув на підлогу, забруднену пилом і осколками сухого дерева. Зробив три кроки, увійшов всередину.

Цогар йшов, тихо ступаючи у похмурому, тьмяно освітленому приміщенні, тримаючи мачете напоготові. У лівій руці в нього був один із семи ножів, з нанесеною на лезо отрутою кхатанської кобри. Ця отрута не була панацеєю, але саме її більшість зустрінутих ним огидей переносили погано.

Особняк Анга був затишним і красивим, і за два дні він не особливо змінився. Тут було багато горщиків із рослинами, картин і майстерно зроблених меблів. Єдине нововведення — сліди чорного слизу на підлозі.

Цогар нахилився, вимазав у слиз палець, підніс той до носа, і втягнув його запах. Висновків він зробив два. Перший, ліва ніздря у нього вже не дихає, вона геть забита соплями. Другий, у дружини або служниці Анга були родичі неморі або нериби. Цей висновок ґрунтувався на тому самому відкритті, що принесло Цогару популярність у вчених колах: зовнішність огиді, її вигляд, пов'язаний не стільки з плем'ям алюда, скільки з сукупністю племен його предків до третього покоління. Огиді не були гігантськими крокодилами чи вовками. Вони мали елементи цих істот, перемішані з іншими.

Дивовижною і рідкісною огидю, яку Цогар довгий час вважав міфічною, був алантський роу. Саме заради неї він проробив довгий шлях через Чорні Болота, у місцину про яку страшно згадати і зустрівши, нарешті, — засумнівався в правильності своїх висновків. Алантський роу мав риси чи не всіх чотирнадцяти племен Раару. Або виключення, що підтверджує правило, або його теорія була маячнею. Це вже, на жаль, не з'ясувати. Йому точно.

На другий поверх вели широкі сходи, по їхньому центру, на прольоті, Цогар знайшов величезний темний слід. По його ободу нерівним кільцем були викладені алюдські кістки. На деяких ще виднілося м'ясо, навколо роїлися мухи і пахло гниллю.

Вивчивши слід і рештки, негриб дійшов висновку, що тут було вбито жінку невовка. Волосся темне, була одягнена в червону сукню або інший схожий на сукню одяг.

"Це не вона", — подумки заспокоїв себе Цогар.

Негриб напружився, зосередився, почав підійматися сходами. Його вистачило на три з десяти. Напад кашлю і запаморочення накинувся на нього не гірше за прісноводну двощелепну мавпу. Цогар зігнувся, вхопившись рукою за груди, нога за інерцією здала вперед, він промахнувся і, оступившись, звалився на проліт. Мухи закружляли над ним роєм чорних дзижчачих бісеринок. В очах заіскрилися срібні смужки.

Цогар напружився, схопився, озирнувся. Він наробив стільки галасу, що не те що балаквір, часії в оточенні чули його падіння.

"До гарзи все це", — подумки кинув Цогар і вигукнув, хриплячим голосом:

— Я тут! Чуєш?! Тут я!

На його заклик відповіли.

Цогар ухилився від удару масивної клешні, зробив випад, вдарив мачете по м'ясистому торсу, ступив ліворуч, нахилився і, виштовхуючи кулак усім тілом, вдарив балаквіра в широку нижню щелепу.

Крок назад. Нахил. Крок вправо. Нахил. Другий аперкот.

— Аааааааа!!! — не алюдським голосом закричала огидь.

Пауза.

Цогар ледве дихав. У горлі стояв клубок, він втрачав і праву ніздрю. Груди палахкотіли, в очах було каламутно. Негриб погано розумів — він зараз перебуває в дійсності чи посеред невиразного кошмару. Жодну дію він не обмірковував, усе робив рефлекторно, його Багатоногий у грудях крутився немов дзиґа.

— Йа-а, ко-ха-а-йу йи-йи, — захрипів монстр.

— А мені насрати, — кинув Цогар і зібравши останні сили кинувся атакувати птахоногу тварюку. Та вона виявилася спритнішою за нього.

Цогар отримав сильний удар у голову. Носом хлинула кров. Не важливо. Встояв.

Він майже нічого не бачив, розмахував мачете так, ніби був посеред сельви, борючись із широким листям.

Треба було купити трав, як казав лікар, треба було готувати з них припарки, пити чаї, мазати мазі. Але він, як завжди, вирішив, що його візерунок міцніший за інші. Він, як і раніше, вважав, що дев'ять загинуть, а десятий, з волі Прабатька, залишиться живий. Але сьогодні він був один і нікому було принести в жертву солі й крові, щоб Цогар азах фаяґ вижив.

Негриб чув приглушений крик "мама", він чув ще менш помітний голос, який говорив "Цогар". Він просто махав великим мачете атакуючи не стільки супротивника, скільки свій страх.

Старий мухомор, коханець, учитель і гроза злодіїв.

"Я прийму тебе" — повторював собі Цогар уже стоячи на колінах і розсікаючи солодке від гнилі повітря. Відлякуючи мух, і лякаючи двох дівчат, що дивилися на нього з другого поверху.

"Я прийму тебе і заживу по-справжньому. Я прийму червоного, і сам стану червоним. Я захід сонця. Я кров. Я Цогар азах фаяґ, — марив негриб всотуючи назаї нисміра. — Я і є мій страх. Я нічого не боюся. Тату, я був за морем. Ти казав, що це далеко, але я там був. Тату, я майже всюди був. Я червоний. Я кров. Я Цогар азах фаяґ. Тату, навіщо ти вбив маму? Навіщо, тату? Я червоний. Я кров. Я обрій..."

— Я Цогар, — прохрипів негриб вголос і все припинилося.