Рааріанець. Сказання про Цогара

За вікном вирувало життя, у безхмарному небі світило сонце.

Пан Анг прийшов після обіду. Він виглядав ще більш пригніченим, ніж учора, під очима висіли мішки, шкіра стала такою ж попелястою, як і його райш.

Леріт на той час уже пішла: рожева, жива і без червоних білків. Тільки, коли вона покинула кімнату, коли стукіт її тихих кроків повністю згас, Цогар гарненько прокашлявся: до болю в грудях, до втрати голосу. І тепер, коли прийшов Анг, він намагався якомога менше говорити.

— Я виставив нагороду у сто срібних дларів тому, хто вб'є нисміра. І ще двісті, якщо виявиться, при цьому, що мої дочка і дружина живі.

— Щедро, — щиро прокоментував Цогар. — То вже й відомо, що огидь нисмір?

— Відомо. А умови такі мені порекомендував поставити градоправтиль, але…хто погодиться йти на вірну смерть?

— Повірте, пане, багато хто.

— Справді?

Тут Цогар не міг обійтися трьома словами. А тому він зібрався, зробив глибокий вдих, відповів:

— Якби ви були бідняком із півдюжиною голодних ротів за плечима, ви б могли пожертвувати собою заради них?

Анг задумався.

— Не обтяжуйтеся. Швидше за все так. Усі ті п'ять випадків, на моїй пам'яті, коли щось подібне мало місце — так і виходило. І навіть більше: охочих трохи заробити на передчасній елсі з подальшою передачею винагороди рідним, виявлялося в десять разів більше, ніж очікували родичі проклятого.

Цогар закашлявся.

— Ох, — протягнув припинивши. — Із цим зрозуміло. Не зрозуміло ось що: я, тепер, вам навіщо? Я не самогубець, пане. Мені й так напророчили жити тиждень, два.

Цогар збрехав. Проте дивлячись на те як скорочувалась відстань до елхи, може й не так і сильно.

— Я... — Анг зам'явся. Здавалося, у нього не було заготовленої відповіді. І як з'ясувалося пізніше — здавалося Цогару не дарма.

— Думаю, мені просто нікуди йти, — помовчавши, відповів невовк і протяжно зітхнув: — Едда рідний дім Кори. Так звуть мою дружину.

"Сказав "звуть", а не "звали", — подумав Цогар. — Вірить сивий, що ще жива. Даремно..."

— У мене, за довгі роки, — продовжував Анг, — так і не з'явилося тут друзів. А мій брат приїде, напевно, близько кінця наступного тижня. Поки лист до нього дійде, поки він сам...

Невовк стиснув зуби, ті аж заскрипіли.

— Скажіть, азах Фаяґ, тільки чесно, — Анг впився в обличчя Цогара втомленими, сльозливими очима, — ви часто з таким стикалися: моя дружина, моя дочка, вони... вони можуть бути живі? 

— Чесно? — рівно запитав негриб.

Анг кивнув.

Цогар приспустив повіки, повільно похитав головою.

— Найімовірніше ні, — відповів сухо. — І вже — понад добу. Утім ... Скажіть, огидь, чи нисмір, коротше, потвора, вона робила спроби покинути маєток?

— Ні. Часії вперше увійшли туди, коли я їх про це попросив. Це сталося за годину, після мого першого візиту до вас.

— І вже тоді вона була нисміром?

Анг кивнув.

— Була, — підтвердив вголос. — Чіво побачив червоного Багатоногого в грудях огиді і дав команду іншим виконавцям покинути мій дім.

— Чіво наче молодий для командувача, я правий? Чому це він, раптом, давав накази?

— Це так важливо? — гидливість з'явилася в голосі Анга.

— Мені все важливо, — пояснив Цогар.

Анг зітхнув, подивився у вікно.

— Я попросив про це гранд-майстра Олба. Він теж приїхав до мого дому — не щодня в Едді відбувається таке…

— Яке? — уточнив Цогар. — Передчасне Саббаді?

Анг кивнув. Неохоче. Цогар пам'ятав, що йому не хотілося визнавати перетворення доньки. Цогару й самому, м'яко кажучи, мало в це вірилося, однак він там не був, і він, як розмірковував негриб про це напередодні, навряд чи має право судити скільки кому відведено. Якщо часій бачив, що служниці ще жити й жити, а доньку, поки що ніхто не перевіряв — висновок напрошувався сам собою.

— Вибачте, що потривожив, — сказав Анг, піднявшись зі стільця. — Ви, й справді, нічим не можете мені допомогти.

— Можу сказати одне: у вашому будинку вже загинули двоє.

Анг сторопів. Цогар трохи здивувався цьому, тому мав пояснити:

— Пане Анг, це ж очевидно. Щоб огидь стала балаквіром, нисміром, якщо за наукою, потрібно дві умови: наявність самої огиді і впровадження в неї нового Багатоногого. Отже, один алюд став монстром, убив іншого і ввібрав у свій кокон його назаї. Вибачте, але у вас мало приводів вважати, що в будинку все ще є хтось із ваших рідних.

Закінчивши говорити це, Цогар захрипів страшніше за минуле. Рослий негриб зігнувся, прикрив рот простирадлом і, смикаючись, намагався вичавити назовні зайвий вміст грудей. Він не бачив, не до того було, як Анг покинув його кімнату. А коли спазми припинилися в його двері хтось бадьоро постукав.

"Гарзів будинок побачень", — подумки кинув негриб і пошкандибав шкутильгаючи до джерела звуку.