Рааріанець. Сказання про Цогара

Їх було двоє. Яйцеголові, з довгими носами і широко посадженими очима. В останніх спостерігалося багато енергії, але мало розуму. В обох райш воронячого пір'я. Він ріс на спині, тильних сторонах кінцівок, поодинокі пір'їни плуталися в засмальцьованому волоссі: в одного пір'я чорне, в іншого — сіре.

"Братів" азах йорга називали по-різному. Але зрештою, за чорноперим базікою закріпилося прізвисько Базіка, а за сіроперим мовчуном — Міркун. Нептиці самі не знали, були вони братами чи ні. Два колишні безпритульні, скільки себе пам'ятали, вешталися парою і ще жодного разу в житті не розлучалися довше, ніж на час сну.

На небі блищали зорі, у східній його частині світилися леза місяців: тонкий місяць зеленої Канни, і краєчок облямованого синього Брен. Від коли вони постали удвох, пори року сплуталися, а астрологи почали верещати про кінець світу. Базіка і Міркун стояли в провулку між двох двоповерхових шинків, і були певні, що світу ще далеко до кінця.

Перший шинок називався "Маленький Кхатан", а другий "Біле дерево". Брати стояли спиною до першого, і дивилися в одне єдине відчинене вікно на другому поверсі другого.

— Бра, ти впевнений, що це його вікна? — пошепки запитав чорноперий.

— Угу, — відповів сіроперий і додав кивок.

— Точно-залізно?

— Угу.

— Тисяча проти одного?

— Угу.

Базіка помовчав уважно вдивляючись у морок квадрата вікна.

— Бра, якщо буде як тієї зими, — знову почав шепотіти чорноперий, — тобі елха. Власними руками придушу.

Цього разу Міркун кивнув нічого не мукаючи, а базіка показав руки яким планував душити у випадку чого.

— Гаразд, — чорноперий поплював на долоні, — Полізли.

Міркун підійшов до вікна першого поверху, за ним було темно. Він видерся на підвіконня, відступив, залишаючи місце для брата. Базіка теж заліз. Потім виліз Міркуну на плечі, став на них ногами і, виставивши руки вгору, вхопився за підвіконня вікна другого поверху. Він підтягнувся, озирнувся і тільки після затягнув себе в приміщення.

Базіка зняв із плеча конопляну мотузку, перекинув ту через край підвіконня. Через кілька подихів обидва нептахи стояли біля вікна, оглядаючи кімнату.

Постоялець спав, укрившись ковдрою. Часом підкашлював, іноді сякався носом. Він був величезний. Без малого коса сажень. Шапка гриба зі слідами порізів, що замінила йому волосся, лежала на великій пуховій подушці, міцна рука звисала, торкаючись підлоги, на простирадлі поруч із нею були сліди засохлої крові. Зелений Багатоногий, для якого ковдра не була перешкодою (тобто двійка алюдів могла його бачити й під нею), мирно погойдувався у широких рельєфних грудях негриба всередині опуклосферичного кокона.

Базіка підійшов до ліжка, оглянув велике обличчя, взявся двома пальцями за руду волосину густої бороди й висмикнув ту різким рухом. Сплячий навіть не ворухнувся. Тільки його Багатоногий ледве помітно смикнув одним із восьми своїх членів.

Базіка подивився на Міркуна, той кивнув.

За чверть години вони закінчили обнишпорювати кімнату, і, на їхній обопільний жаль, окрім жменьки мідних монет, семи ножів з дивними клинками й такого ж мачете вони нічого не знайшли. Був одяг, якісь записи. Ні Базіка, ні Міркун читати не вміли, а тому не могли оцінити їхню вартість. Кілька аркушів вони все ж привласнили, щоб показати оцінювачу. Будити ж негриба і випитувати, чи не приховав той чогось цінного, їм не хотілося. Здоровань може й не зміг би розібратися з братами по-швидкому, може не зміг би й зовсім, але це тільки здогадки. Перевіряти на міцність настільки крихкий виток візерунка, покладатися на випадок, іншими словами, ані Міркун, ані Базіка резону не бачили.

Розчаровано переглянувшись, вони знизали плечима і вирішили забиратися геть із чужого житла.

Міркун стояв у провулку. Він уже встиг спуститися. Базіка перевалився через підвіконня, але міцна рука схопила злодія за волосся і швидко затягнула назад у кімнату.

Біль прийшов трохи пізніше, коли здивування зникло, і на Базіку звалилася гірка правда: його спіймали. Він схопився за голову однією рукою, іншу, машинально, прикусив, щоб не видавати звуків, протяжно загарчав. Кров стукала у скронях. Вени на шиї вздулися зеленими змійками, затремтіли, ганяючи порції крові. Від потилиці до чола поверхня черепа горіла невидимим вогнем. На очі накотилися сльози, жили захрустіли в зубах.

Він не розчув, що саме промовив велетень, звернувшись до нього вперше, він зміг зрозуміти слова тільки з другого разу.

— Самі, питаю, — хрипів здоровань, — чи послав хто?

Базіка насилу розтиснув щелепи, випустив обслюнявлену долоню з темними слідами зубів. Негриб стояв перед ним, одягнений у нічну сорочку, його міцні руки були схрещені на грудях.

Базіка віддихався, узяв себе в руки, відповів: — Зачепиш мене і... — злодій стиснув руку в кулак, навпроти центру грудей, немов би схопивши свого Багатоногого, а потім виставив руку і розімкнув пальці, ніби випускаючи на волю невидимий вміст.

— Жестова мова? — негриб усміхнувся, голосно закашлявся, сплюнув червоне мокротиння на підлогу. Опісля, він підніс руку собі між ніг, звів два пальці, а другою, нібито, відсік невидимий вміст останніх.

— А це я зроблю з тобою, — пояснив, — якщо не станеш відповідати на мої запитання.

Втрата геніталій завжди лякала Базіку. Він від чогось часто думав про це, і завжди, у фарбах, уявляв, як саме це, не дай Оарис, може статися. Велетень на відміну від Базіки, базікою не здавався. Він здавався тим, хто робить, що говорить, а тому Базіка знехотя кинув — ніби випадково, і додав ніби й так збирався це проказати:

— Сам. Дізнався, що в Едді відомий хрін, от і вирішив подивитися наскільки.

— Подивилися? — проігнорувавши одиничне число злодіїв мовив у відповіді негриб. Він, як зрозумів Базіка, знав про Міркуна, і це було погано.

— Маячня, — чорноперий схопився руками за голову, став її масажувати. — Жебрак він. Голий, як дерева взимку.

— Гарне порівняння, — помовчавши відповів велетень. Шапці гриба на його черепі не вистачало п'яді, щоб дістати до стелі.

Базіка знизав плечима.

— Інших я не знаю, — додав. — Відпустиш?

Негриб похитав головою.

— Не люблю злодіїв, — вимовив так, ніби повторював це Базіці в соте. — Відійди від вікна.

Базіка відповз убік. У його голові закрутилися сюжети. Він шукав найкращий варіант, як розправитися зі здорованем або хоча б змитися, але поки що, не бачив їх. Вирішив почекати.

Негриб виглянув у вікно, ухилився від дурного удару Міркуна, подався вперед і затягнув у кімнату другого брата. Відчувши землю під ногами Міркун схопився, кинувся на велетня з кулаками. Коли велетень покінчив із ним, притиснувши хрипливого нептаха коліном до підлоги, Базіка вже був у провулку.

— Ти знаєш, що ви два бовдури? — пролунав до нього хрипкий голос негриба.

Самого здорованя Базіка не бачив, і був начебто радий цьому. Однак, голос велетня також означав і те, що доля брата Базіці невідома.

— Якщо з Міркуном щось трапиться, Едда стане твоєю останньою домівкою, старий, — пригрозив Базіка чорному віконному отвору.

Негриб не відповів. Базіка напружився. Він раптом зрозумів, що велетень справді міг убити Міркуна. Але... Але як же так? Як же він, тепер, без брата? Він ніколи не був без брата. Жодного разу. Ні. Такого бути не може.

— Гей? — вигукнув Базіка. — Мужик! Міркун живий? Гей? Чого мовчиш?

Віконний отвір не відповідав. Тільки маленька біла фіранка тужливо колихалася від подиху літнього вітру.

"Гарза", — прошепотів Базіка і став підійматися мотузкою на другий поверх.

Цогар дивився то на чорноперого, то на сіроперого злодія. Обидва вони були яйцеголовими, обидва із засмальцьованим волоссям, вдягнені у рване лахміття, худі й... зв'язані. Останнє, не без його втручання. У сіроперого під оком зіяв синець, у його брата (чи брата?) пухла розбита губа.

За вікном світало, далеко на пристані дзвенів дзвін, прохолодне повітря приємно щипало обличчя.

— Я якось узяв із собою на полювання двох ваших "родичів", — промовив Цогар, сівши на ліжко. Зв'язані злодії сиділи на підлозі, під вікном, їхні роти були затулені клаптями цогарового простирадла. Чорноперий на запитання не відреагував, сіроперий смикнув підборіддям, мовляв, "і що?".

— Я тоді шукав ріда, — продовжив він. — Або ідра, у різних краях кажуть по-різному. Ця огидь, мавпа з чотирма щелепами й без задніх ніг. Замість них у неї хвіст, як у каракатиці.

Чорнопірний залишався непохитним, сіроперий наморщив чоло.

— Так, є така погань в океані, — без подробиць пояснив негриб. — Ваші "родичі", поки я спав, придумали геніальний план. Один в один ваш. І, знаєте що, у підсумку?

Чорноперий відвернув голову вбік, сіроперий знову запитально махнув головою.

— Рід відкусив обом яйця. — Цогар зробив невелику паузу, дивлячись, як очі сіроперого розширюються, і як сіпнувся кадик, коли той ковтнув слину. Його брат же удавав, що не слухає, хоча його важке дихання говорило про зворотне.

— Без яєць жити можна, — продовжив негриб. — А в деяких випадках — це навіть перевага. До прикладу, зручніше танцювати. Та й для злодіїв кастрація справа хороша. Більше ніколи, посеред крадіжки, не збудишся і не будеш відволікатися на дрібниці. Цілковите занурення в процес. Повна віддача. І в підсумку — успіх. Ось ви, — Цогар ткнув пальцем у бік бранців, — погані злодії, а всього чого? Прокляті яйця. Я переконаний. Без них ваші справи підуть у гору.

Він підвівся, пройшов до платтяної шафи, відчинив дверцята і почав там копатися.

Сіроперий пам'ятав, що окрім постільної білизни, одягу та паперів, там лежав жилет із сімома піхвами, в які встромлені ножі, а також — там лежав мачете. Попередні слова Цогара і цей факт змусив Міркуна засмикатися.

Цогар торкнувся руків'я довгого ножа, кашлянув, насупився і, зітхнувши, закрив шафу, так нічого з неї й не взявши.

Міруку ж такий порядок речей особливої радості не додав. Воно й правильно, адже через якихось десять подихів його зв'язане тіло викинули з вікна і воно зустріло землю.

Безпрецедентно сильний удар змусив Міркуна ще довго не зважати на брата, що впав поруч, а тільки вити й стогнати, не відчуваючи нічого, крім болю й власної нікчемності.

Цогар повернувся в ліжко, ліг, заплющив очі. Він продовжував крутити думку, що спіймала його біля шафи.

У його рідному королівстві Піза, спійманим злодіям відсікали кисть лівої руки. Після, їх прибивали до дощок на центральних площах міст. Земляки Цогара знали, що побач алюд кисть знову, і він неодмінно здригнеться, захоче повернути її на місце. Однак, він також зрозуміє, що навіть поцуп її та приший діла не буде. Таким чином те, що належало злодієві, у нього вкрали.

І все ж таки не йшлося про справедливість. Адже злодій може повернути вкрадене, а кисть повернути не можна. Йшлося про інше і це, Цогару, одного разу, пояснив один пізанський войт.

Він говорив, що не можна грати зі злом за його правилами, інакше гра ця буде вічною. Викликаючи у злодіїв важкі суперечливі думки, говорив він, ми вчимо їх складного погляду на світ. А саме: річ, яку забрали, не завжди можна повернути. А навіть якщо й так, то може виявитися, що після крадіжки вона вже не та, зіпсована.

Цогару сподобалися його міркування, хоча особисто він сам схилявся, скоріше, до менш філософської й зовсім не напутньої позиції Об'єднаних земель. Вона звучала набагато коротше: злодії, вбивці, ґвалтівники — це сміття. Навіть якщо в них є тисяча відмовок і тисяча аргументів на свій захист.

Ту мить, що він дивився на мачете, Цогар розмірковував: войт він чи громадянин Об'єднаних земель. Те, що він викинув братів у вікно, як помиї, цілком ясно показувало, чий бік він обрав. І все ж... Чи не краще було б викликати вартових?

Цогар відкашлявся, випив кухоль молока, залишений йому домогосподаркою, і знову занурився в сон.

За злодіїв він не переживав. Абсолютно точно, кожен із них зламав собі кілька кінцівок і вже не зможе забратися до нього в кімнату знову. Та до того ж: навіть останні бовдури передусім дбатимуть про своє здоров'я, і тільки в другу будуть плекати план помсти. Якщо, звісно, а в цьому Цогар теж був переконаний, взагалі візьмуться за цю справу.

"Доль візерунок плететься весь час, — писав поет і вчений Ая азах Келер, — Сам ляже ворог твій в свою труну". Цогар знав і любив ці слова, нехай і виправдалися вони лише одного разу.