Записки з Людятника

— Відчепись від мене, я працюю!

Он, скинули зверху план, необхідно відпрацювати сорок тонн істот. Ну як істот, це все люди. Звичайні люди — як ти і я, наприклад.

Що я відчуваю вбиваючи?

Ти точно хочеш знати?

О, це просто симфонія. Неймовірна благодать заповнює усі пори моєї душі.

— Ну то й що, що це люди? Я теж людина, і що? Тепер не вбивати?

Найсолодша мить всього процесу — це сам відрив душі від тіла. Не люблю страждання, біль, крик. Втім, робота понад усе.

— Що? Яка совість та емпатія? Що це таке? Чекай, зараз загуглю.

От уяви лишень, як до тебе наближається жертва, щось говорить, вимагає від тебе. А ти дивишся на неї і серце стугонить. Дрижаки по тілу, вже немає снаги стриматись. Обличчям прокочуються гримаси тваринної люті. Очі заволочує темінь.

Втім, жертву не можна лякати. Тож міцно стиснувши повіки проводжу долонею по обличчю, втискаючи в м'язи й послаблюючи їх. Здається жертва нічого не помітила. Ласкаво посміхаюся.

— Доброго дня, добродію. Чим можу зарадити?

...

— Ой, а що це так? — вдягаю маску схвильованості, — Так звісно ж. Піду з вами...

Мене розпирає хіть. О, боги — як же я хочу вчепитися пальцями в оте обличчя! Вичавити очі, вирвати їх із очниць. Розірвати щелепу, розтрощити зуби.

"Отче наш, сущий на небесах..."

Вмить відпускаю свого звіра

"Да святиться ім'я твоє, де буде воля твоя..."

Раптово нападаю на жертву, збиваючи її з ніг.

"На землі і на небі..."

Сталевими мацаками стискаю йому горлянку, ледь придушуючи для втрати свідомості — не люблю насилля.

"І не введи в спокусу, і позбав від лукавого..."

Правою рукою, стискаю пальці, запускаючи їх в очниці жертви, втискаючи очі в глиб черепа.

"І прости борги наші, і прости боржників наших, і..."

Лівою рукою опираюся на щелепу, розриваючи зв'язки й виламуючи її.

"Дай мені сил нести Твою ношу Господи..."

Пронизливий крик нещасного проникає в найглибші закуточки моїх нейронів. Збудження наростає.

Свідомість поглинає темрява...

Раз у раз несамовито б'ю жертву лобом по обличчю, доки не перетворюю його на криваве місиво — "На Одесу" казали старшаки в дитинстві.

Ось так. Це і є моя симфонія, в якій я займаю всю оркестрову яму.

Бездиханне розчавлене тіло лежить в моїх ногах.

— Тварюка! — кричу йому, пнувши ногою, — Це все через тебе, покидьку...

***

Здається так переважна більшість людей в Людятнику уявляє собі вбивць. Хоча, під схожий опис потрапляють лише психопати.

Втім, хочу вас запевнити. Найчастіше вбивцями стають звичайні люди. Такі як ви, такі як я. Досить чесно виконувати наказ зверху і я вас вітаю. Слово, дія, бездіяльність — багато чинників здатні відправити вас за межу "ніколи більше".

До речі, у Всевишнього дивне почуття гумору, тому не зарікайтесь. Життя прожити, то не поле перейти.

Ставши причиною смерті однієї людини, легко перейти до всього Людятника.

***

— Що, знову щось не так?

Так і є шановні. Адже іноді навіть і вбивство є за благо, особливо коли захищаєш свою територію від інших вбивць...

Цей Людятник важко зрозуміти. На щастя є множина вірувань, які заспокоюють душу і вмиротворюють тіло. Так було завжди, так і буде навіки.

Це сутність Людятника.

Бути самому й не допускати буттю інших, що заперечує ваше існування.

Життя заради життя.

То чим же є оте життя?