«Скрижалі тиші»

Вітри співають мовою небес,

Старі світи ховаються за тінню,

І в млі мовчазних завіс

Летять думки у невідомість синю.

Далекі зорі шепчуть сни,

І кожна крапля, мов уламок часу,

На чорних водах віддзеркалює світи,

Що розчинились в нескінченному екстазі.

Там тиша править бал самотніх душ,

І темні хвилі б’ються об скрижалі,

Де світло з ночі витікає, як вода,

Розливши тіні в незбагненні далі.

Відлуння снів, мов шепіт давніх слів,

Пливе крізь бурі у безмежний простір,

Де голос зір порушить коло хвиль,

І знов створить нову легенду у просторі.

Тремтять світанки, мов кришталь,

Розколоті на грані дивних доль,

Де темна ніч обіймає світлий жаль,

І зорі сплять, забувши власний біль.

Мерехтять у пітьмі тонкі сліди,

Мов ниті часу, розкидані в просторах,

Кожна тінь ховає древні голоси,

Що живуть у забутих джерелах спокою.

А в небесах десь чути далекий дзвін,

Скрижалі мармуру тримають тишу,

І той, хто слухає у сутінках цей спів,

Побачить долю, що ніколи не полишить.

Світ у тінях, мов скарб серед пісків,

Зберігає таємниці вічного життя.

Кожен промінь — розповідь старих часів,

Що зв’язані між собою без вороття.

Іде крізь морок образ, мов вогонь,

Освітлює шляхи, що вкриті пилом,

За ним іде лиш спокій і гармонь,

Де світло ночі бореться із миром.

На зламі світів, де серце спить,

У присмерку відлуння бур’янців,

Знайде хтось істину, що мовчить,

І стане вічністю в порожніх лицях.