«А ти думала — я зламаюсь»

А, ти думала — я упаду,

з головою — в півлітру схилюся,

що жалітиму втрату свою

і жалітиму нас з тобою.

Що я битимусь, п’яний, вночі

у речах, у піснях, у світанках.

Що ховатиму біль у вині,

у дешевих нічних ресторанах.

Що кричатиму небу щасливий,

коли сниться, що поруч ти?

Що нап’юся — і в кожній зливі

буду бачить твої сліди?

Ти ж не знала, кого кохала —

я не з тих, хто по шву тріщить.

Моє серце — як та «підвала»:

темно, сиро… але мовчить.

Так, бувало — не спав до ранку,

так, тремтіла рука «написати»…

Але з кожним наступним разом

я вчився себе тримати.

Не по жінках тепер ночі сушу —

по думках. По вогню. По весні.

І тепер моє серце без болю —

тільки спокій в собі несе.

Я пішов — не від тебе. Від себе…

Від того, що вчора горів.