Вищі Мистецтва

Темна пелена сну потроху відступала, співи птиць за вікном та ритмічний ледь чутний писк ставали голоснішими. Макі відкрила очі: незнайома стеля очима-лампами витріщалася на неї, медичний монітор ритмічно попискував повторюючи стукіт її серця, м’яке ліжко заправлене білим простирадлом, світло-червоний пакунок крові, що, наче тоненька червона змія, впивався у її передпліччя з високої крапельниці. Розуміння прийшло за мить — вона жива, вона в лазареті, вона в порядку?

Макі ще декілька хвилин просто лежала в ліжку та, без жодної думки на обрії, дивилася в блідо-білу стелю. Тишу її розуму перервав тупий біль у нозі. Вона швидко відкинула покривало в бік та побачила свою ногу — голу та перебинтовану чистими бинтами. Макі провела рукою по нозі та здригнулася від болючого спогаду. Сама не помічаючи, дівчина поклала руку на свою шию, де подряпину від ельфа було прикрито пластиром. Сльоза покотилася по щоці на її світло-зелену медичну робу.

Двері палати відкрилися з тихим скрипом, Макі одразу підвела погляд — це була лікарка, жінка середніх років, її русе волосся вже починало сивіти. Сіро-блакитні очі лікарки дуже пильно дивилися на пацієнтку.

— Вже прокинулася, я бачу. Дуже добре, як почуваєшся? Будь-які скарги? — вона підійшла до ліжка та сіла на стілець поруч. В її руках був дерев’яний планшет та авторучка, жінка підняла очі на пискучий монітор та почала щось записувати.

— Е-е, так, почуваюся майже нормально, лише нога болить. Але…

— Так-так, нога. Тебе привезли сюди після того, як ти, схоже, боролася з кимось у офісі. Тебе знайшов вартовий, без свідомості та із закривавленою ногою. Ти втратила багато крові, тож тобі зробили переливання.

— А бинти також тут наклали?

— Ось це цікаво, що ти саме про них спитала. Вартовий клянеться, що коли тебе знайшов у тебе вже стояв турнікет на нозі. Причому, правильно поставлений. Він також каже, що той турнікет був взятий з аптечки у коридорі, метрів зо 10 від приймальні. Тобто, нападник перший тебе ранить, а хтось інший намагається врятувати опісля. Щонайменше до приходу вартового. Тож, якісь думки щодо цього інциденту? — може її обличчя і вселяло спокій, але Макі різко стало дуже тривожно. «Вона ж не працює з ним, правда?».

— А, кхм, я б хотіла спочатку сповістити свого керівника, що я тут. — Макі намагалася не подавати виду, але зрадницький монітор пищав все частіше.

— Хм, його вже сповістили. Має прибути за півгодини, — лікарка перевела уважний погляд з монітора на пацієнтку, — Але, в тебе є інший відвідувач, — монітор почав пищати значно швидше. Обличчя лікарки змінило вираз з підозрілого на тривожний, — Це твій брат.

— Добре, — серце Макі почало заспокоюватися і з ним — обличчя лікарки ставало спокійнішим, — добре, запросіть його, будь ласка.

Лікарка мовчки кивнула та вийшла з палати. «Спочатку — нападає, потім рятує. Чорт забирай, що за маячня відбувається?!». Двері палати знову відкрилися.

— СЕСТРО! — хлопець з таким ж світлим, як і у Макі, волоссям увірвався у палату. За мить він вже з головою летів обіймати сестру.

— Привіт, Генрі. — сказала вона м’яко. Вона обійняла його у відповідь все ще спітнілими від стресу долонями. — Не сильно тебе налякала?

— Знущаєшся? Ти мене до чортиків налякала! Як можна бути такою безрозсудною! — у його зелених очах почали блищати сльози, але він поспішно повернув голову так, щоб обличчя його було до її живота і лише потилицю вона могла побачити. Нерозбірливо він намагався ще щось сказати сестрі, але сльози вже взяли гору.

— Ну-ну, куди ж я дінусь від свого Хвостика? — вона гладила його по голові, поки той не заспокоївся. Але не тільки сльози Генрі падали на її робу.

— Тож, що трапилося? — він сів на ліжко боком до неї. Макі помітила пластир на його передпліччі. Її погляд одразу притягнувся до крапельниці, яка входила їй у руку у схожому місці.

— То це твоя кров? — вона поглядом показала на крапельницю, — Кажуть, вона мене врятувала.

— Все заради сестрички. — його червоні від сліз очі здавалося вже знову готові дати волю почуттям. Макі притягнула його у обійми сама трохи схлипуючи.

Вони так і сиділи мовчки, лише зрідка пробивалися запізнілі сльози. У двері постукали. Макі поспішно витерла сльози з очей та допомогла брату. Той повільно відпустив її з обіймів та Макі голосом відповіла на стук.

— Увійдіть! — з-за дверей визирнув чоловік років 35-40, його чорне наче ніч волосся ледь помітно тріпотало від протягу, виразні карі очі швидко зустрілися із смарагдовими очима Макі, у м’язистих руках, які так і виривалися з-під його коричневої сорочки, він тримав невеликий букет з маленькою листівкою з наївним написом «Одужуй скоріш!». — Пане Джин!

— Вільно, — він махнув рукою на брата з сестрою, які вже потяглися віддати честь, — ну і налякала ти нас, Макі.

— Я, певно, піду, все ж в мене ще буде достатньо часу потеревенити з тобою, сестричко. — сказав Генрі після короткої, але ніякової паузи.

— Бережи себе!

— Завжди.

— Бувай, Генрі

— Сержанте. — Генрі зробив кивок та пройшов повз сержанта. Двері зачинилися і у палаті залишилися лише Макі та Джин.

— Дуже рада вас бачити, пане Джин. — дівоче серце почало битися швидше, варто було сержанту сісти на стілець поруч з ліжком.

— Це взаємно, Макі. — його усмішка, здавалося, могла розігнати хмари. «…Може варто спробувати?». Макі поклала руку на ліжко. Достатньо близько до нього, аби він міг взяти її за руку, але не настільки щоб це було ніяково та нав’язливо. Монітор знов почав пищати частіше, але сержант, схоже, не помітив цей маневр та продовжив, — Тож, розповідай, що сталося?

— Так, звісно, пане, — дівчина швидко підняла погляд з його руки, що лежала на ліжку одночасно так близько до її, але і так далеко, до його очей. Здавалося, можна було дивитися в них вічно. Вона насилу повернула думки у пристойне русло, — Так, перепрошую, пане. На мене напав ельф.

— Ельф? У Пефонії? Що він міг тут забути? — останнє питання було скоріш самому собі, а не адресоване дівчині. Його обличчя виражало велику занепокоєність.

— Так, пане, ельф. Я чітко побачила у нападника характерні вуха, бліду шкіру та червоні очі. Помилки бути не може. — останнє речення вона сказала із звичній їй, у менш емоційних ситуаціях, холодній точністю.

— Хм, чи змогла ти щось дізнатися про мотиви ворога?

— Так, пане. Підчас нападу він сказав, що для нього записатися завчасно — «неймовірна розкіш». Припускаю, що він був або підісланим вбивцею та мав на меті дістатися до Вас, пане, або ж він казав правду, та дійсно мав доставити Вам якусь інформацію. Виходячи з найгіршого варіанту, я на місці прийняла рішення контратакувати. Однак, він виявився більш вправним за мене.

— Так, інакше він був би у лікарні. — ці слова, можливо, і були лише невинним спостереженням, однак, вони ранили Макі не менше ножа ельфа. Їй знадобилась секунда, аби втриматися від сліз та продовжити розповідь.

— М-можу продовжувати, пане?

— Так-так, вибач.

— Тож, нападник переміг у зіткненні та наніс мені поранення у ногу. Через кровотечу я, схоже, втратила свідомість та впустила його. Прошу прийняти до уваги, що я не мала інформації про супротивника, через що переоцінила шанси успіху рукопашного зіткнення. За свої помилки я прошу пробачення, — вона хотіла схилити голову, але сержант її зупинив — взяв її за плече. Вона підняла очі, серце калатало та луною віддавалося у її голові. А він просто подивився у її очі, легенько стиснув її плече, через що вона мимо волі поклала ліву руку на його руку.

— Не треба, ти зробила достатньо. Ти зустріла невідомого супротивника, змогла прийняти бій, дістала важливу інформацію та вижила. Просити більшого від тебе було б невдячно. — її рука все сильніше стискала його, — Я — вдячний тобі, Макі Цезарі, за твою службу. А тепер, слухай наступний наказ: відпочивай, одужуй, і, коли будеш готова, повертайся до мене, про все інше я потурбуюсь. — калатання дівочого серця, наче землетрус, луною розходилося по усьому її тілу. Заледве зібравшись вона відпустила його руку та віддала честь.

— Так точно, пане.

Через декілька днів без особливих подій, Макі виписали з лазарету. Поки вона була у ліжку до неї декілька разів приходив Генрі та Верон, приходив вартовий, який її знайшов, та хоч і не розповів нічого нового, зміг наштовхнути Макі на думки про те, чи справді їй варто повертатися на роботу у офіс. Вона востаннє мала тренування з рукопашного бою декілька років тому і це те, що проявило себе у найгірший момент. Гвинтівку не для розваги вона тримала тоді ж. Вона розуміла, що наче шабля, якою нарізали помідори, затупилася. Було очевидно — треба щось міняти, але що саме?

Поїздка з лазарета була довгою — від військової частини до маєтку Цезарі було добрих 20 км. За вікном автівки пропливали спочатку невеликі дво- три-поверхові будівлі: школи, магазини, домівки небагатих сімей, котрі не могли собі дозволити жити у новіших районах міста; потім пропливали вже великі багатоквартирні будинки, готелі, ресторани, набережна — райони для тих, хто міг витратити немалі гроші заради красивого виду та кращої інфраструктури.

За містом було тихо, спокійно, поля які скоро засіють пшеницею, чорніли до обрію, птиці, що літали поміж дерев, наспівували свій незмінний репертуар. Маєток Цезарі — триповерхова будівля салатового кольору з коричневим керамічним дахом, вікнами наче очима дивилася в ліс і на дорогу, що тягнулася від шосе чорною стрічкою. Це місце було домівкою багатьох поколінь сім’ї Цезарі, ще прадід Макі та Генрі повзав по сходам цього маєтку. Навколо ділянки була невелика огорожа, а в’їзні ворота вінчав герб сім’ї — чорний крук, що несе пшеничну гілку в лапі.

Генрі розпакував речі Макі та допоміг дійти їй до дивану у центрі вітальні. Хоч Макі більш-менш спокійно могла і сама пройти цю дистанцію, Генрі і слухати не хотів.

— Я зроблю чай, тобі з молоком, Макі?

— Ні, без нічого, але поклади ложку цукру, — Генрі наче дзиґа літав по кухні та шукав той цукор. В очікуванні напою, Макі увімкнула радіо.

— Це все, студія. — голоси лунали з динаміку, — До інших новин, угода про розширення торгових зобов’язань між Пефонією та Республікою Цунг знову перенесена з ініціативи Цунг. Наступна обрана дата — через 3 тижні у Вихор-плазі у нашій столиці…

— Знову вони морозяться. — сказав Генрі та подав Макі гарячий чай.

— Ага, таке відчуття, що спеціально тягнуть час. М-м! А де цукор?

— В тебе там чорт ногу зломить. Я ледве чай знайшов, — вона невдоволено зітхнула.

— Ех, ти, ладно, я потім додам сама — він все одно надто гарячий ще.

— Лідер Ампоі — Невіл Грогтеске — заявив, що через неврожай, ціни на кварцові вироби значно зростуть на глобальному ринку. Його речник потім додав, що це виправдано тим, що високі ціни на пшеницю задані Пефонією. «Жодного голоду не буде у цих святих землях»…

— Ці фанатики не дивують. «Святі землі», тьху.

— Так, ну їх. — тумблер на панелі радіо клацнув — голоси більше не доносилися з радіо. Але якийсь неприємний посмак все ще залишався з Макі. Ампоі ніколи не славилися надто раціональною політикою, більшість війн, які вони вели, були через їхню релігію. Релігію, що можна спростити до однієї фрази — або ти Ампоі, або ти ворог Ампоі. Не дивлячись на це, вони досі є найбільшим експортером світу у галузі кварцових виробів. Навіть радіо, яке купляв ще батько Макі, було вироблено з Ампойського кварцу.

Генрі та Макі просиділи разом до вечора, теревенячи про усе і ні про що одночасно, але це не було важливо. Важливим було те, що брат з сестрою змогли провести гарно час разом вперше за багато місяців. Саме з підписання контракту у ПМК для Макі. Після року у армії, сестра допомогла брату, який на той момент ще не був Пробудженим, підписати контракт. Раніше це здавалося дикістю, а зараз — реалії життя, ПМК мобілізує та підписує контракти з не-пробудженими, але чому саме такий зсув у внутрішній політиці — невідомо, щонайменше для Макі.

— Ладно, сестро, піду я додому. Ти далі сама зможеш?

— Звісно, Хвостику. Йди-йди, тебе і так сім’я вже зачекалася.

— Ти теж моя сім’я. Ти не одна.

— Так-так, йди вже. — вона м’яко усміхнулася йому в слід та закрила двері. За дверима стояли двоє вартових, яких направив сюди сержант.

Макі видихнула з полегшенням — вона, звісно ж, любила свого брата, але іноді його буває забагато. «Все ж прізвисько Хвостик у нього не просто так.» — кривувата посмішка грала на обличчі дівчини.

Хвиля суму прокотилася по Макі. Вона взяла кружку з вже остиглим чаєм та вилила у раковину. В одному з верхніх кабінетів її вже зачекалась пляшечка з червоним вином з Об’єднаного Королівства, врожай 3-ї ери 10-го року — дорогоцінна знахідка для будь-якого винного колекціонера. В цей рік сталася сумнозвісна Ніч Зради в Дімілі, коли один з правлячих кланів винищив інший, більше 300 ельфів померли від рук побратимів. С тих пір, ельфи притримуються ізоляції, не входять у союзи, не оголошують війни, лише зрідка посилають дипломатів, щоб договорюватися про торгові відносини.

З характерним звуком пробка впала на підлогу — червоне вино полилося рікою у квітасту кружку. В мить запах вина вдарив в ніс Макі нотками винограду, невелика кислинка та різкий запах заліза. Запах крові. Її крові. Кружка вже не була наповнена вином — це була кров. Її кров все лилась і лилась з пляшки спочатку в кружку, потім — на стільницю, на підлогу, їй на ноги. Кров текла і з її ноги — її рани. Рука Макі впустила пляшку і та з дзвоном вдарилася об стільницю, бризками облила обличчя та груди, впала на підлогу і все ще виплескуючи вино покотилася під кабінети. Макі тремтячими руками намагалася знайти будь-яку опору, поки вона задкувала від кривавої кружки, але лише спиною знайшла холодильник, на якому були магніти-сувеніри з багатьох країн світу, всюди, де бував її батько. Вона більше не бачила крові, лише дороге розлите вино та сльози. «Марна. Марна, марна, марна! Дідько, така марна! Ти ж солдат, чорт забирай!». Один з магнітиків впав на підлогу біля Макі. Магнітик-сувенір з озера Рокко, те що на сході Цунг. Батько возив її та брата туди ще дітьми. Там вона сама навчилася плавати, щоб здивувати батька. Але вона не встигла показати — вони поїхали звідти раніше, хоч вона і просила батька почекати. Голос батька пролунав у її голові «Ти маєш бути краще. Ти маєш бути ВЗІРЦЕМ. Лише тоді тебе буде ДОСТАТНЬО». Вона витерла сльози. «Досить». Вона схопила тремтячу праву руку не менш тремтячою лівою рукою. «Досить! Досить себе жаліти! Я можу встати». Вдих. «Я маю встати». Видих. «Я знайду тебе, клятий недомірку». Вона оперлася на холодильник руками. «Я знайду тебе…». Вона випрямилася у повний зріст «…і вб’ю».

— Ні — експансії Цунга! Так — мрії Пефонії! — щодуху кричав Майло Садхаж.

— Пефонія не на продаж! — волала Леммі Пенс.

— Вони купили твоє щастя — вкради його собі! — гудів Роджер Пенс.

— «Я тебе люблю!» Кричить це з бруківкою в руках! — підкрикувала разом з ними Фанні Свікул.

Група під багатозначною назвою «Процвітання Пефонії» знову порушувала спокій під високою сіруватою будівлею, перші два поверхи якої були оздоблені чорним мармуром та позолотою. Над великими дверями з червоного дерева блищала металева табличка — Офіс президента. Озброєні дерев’яними знаками на яких фарбами були зображені карикатури на президента Бріга Каравела, який віддає малу дитину м’яснику за мішок грошей. «Дитина», звісно ж, Пефонія, а м’ясник — президент Цунг — Чі Йотун.

Йшли дні з першого протесту, але чим довше вони протестували, тим менше на них звертали увагу навіть перехожі. Незважаючи на те, що група здіймала великий галас, усім було байдуже на них — депутати обходили їх, журналісти записували репортажі про них лише декілька разів, але тепер — проходять повз, навіть охоронці їх більше не чіпали.

Сотні автівок проїжджали через центр міста, і група цього разу вирішила це використати. Вони стали на пішохідному переході прямо посеред дороги, взялися за руки та, блокуючи більшу частину дороги, почали кричати проїжджаючим повз машинам.

— Пефонія не на продаж! — вони волали разом. Під гудки невдоволених водіїв та декілька кинутих у них помідорів, вони кричали лише голосніше, — Ні — експансії Цунга! Так — мрії Пефонії!

Група протестувала так ще деякий час, але окрім невдоволених облич перехожих, які тепер мали переходити дорогу повз галасливих протестувальників та злих водіїв, вони не досягли нічого нового. Однак, цього разу на них все ж викликали поліцію.

— Гей! А ну забирайтеся з дороги, дармоїди! — поліцейська автівка під’їхала прямо до них. Патрульний продовжив, — Агов! Ви там зовсім оглухлі? ГЕТЬ З ДОРОГИ!

— Уряду нас не залякати, поліцай! Ні — експансії Цунга! Так — мрії Пефонії! — група продовжувала протест. Патрульний вийшов з автівки.

— Тож, кого першим запакувати, м-м? Хто з вас хоче експрес-білет до акваріуму ? Останній, хто не зникне з дороги за час поки я підійду до машини, поїде зі мною до дільниці і просидить там не менше тижня. Вас попередили. — поліцейський розвернувся від протестувальників та почав не поспішаючи йти до автівки. Група переглянулася — одна з переваг мирних протестів — поліція тебе зазвичай нерозганяє, але коли це все ж відбувається вас відпускають одразу після оформлення. Цього разу вони дійсно можуть потрапити за ґрати, хай і всього на тиждень. Але для Леммі та Роджера цього буде достатньо, щоб втратити роботу в магазині інструментів. Протест почав затихати — Леммі та Роджер пішли з дороги.

— Що?! Кляті зрадники! Пефонія — не на продаж, чорт забирай! — волав щосили Майло.

— Кричить про це з бруківкою в руках! — Фанні підкрикувала.

— Тож, ви двоє? В мене як раз є два чудових місця для таких пасажирів, — патрульний повернувся від автівки, тримаючи дві пари наручників в руках.

— Майло, може, варто все ж відступити? — сказала Фанні хлопцю на вухо. — Він не жартує. Та й дивись — Леммі та Роджер вже і так відійшли. Це того не варте.

— Як це не варте? Якщо не ми, то хто?!

— Ходімо, Майло. Наступного разу спробуємо щось інше.

— Ось так! Провалюйте звідси. — кричав їм у слід патрульний. Він почекав, аби група відійшла від дороги, та, під вдячні викрики перехожих, поїхав далі.

Протестувальники вирішили на цьому закінчити їхній збір та пішли разом до пабу — якщо стільки кричати цілий день, горло пересохне дуже швидко. Паб «Срібна кружка» - їхнє звичне місце збору, був розташований у півгодини пішої ходи від центру міста. Хоч паб і був у новій частині міста, він завжди був оазисом для тих, хто немає купи грошей на черговий вінтажний коньяк, чи тих, хто втомився від повального снобізму Нового міста. На вході навіть висить вивіска — «Снобам вхід заборонено».

— Дідько! Що не роби, усім байдуже! — вилаявся Майло стукаючи пустим кухлем по столу.

— Ну, ми намагалися. — понуро сказала Леммі, її світле пряме волосся закривало її обличчя наче штори.

— Так, ми зробили все, що могли, Майло, — відгукнувся її брат, Роджер. Він рукою провів по своєму короткому русому волоссю та почесав потилицю — він не знав, чим ще він міг зарадити. Його, колись дуже активна, група друзів розколювалася на очах.

— Не картай себе, Майло. — сказала Фанні, ця пухкенька низька дівчина була новенькою у цій групі друзів, але вже встигла сильно допомогти Майло та групі в цілому. Немає грошей на фарби для карикатур? Фанні допоможе. Не складаються гасла? Фанні придумає. Потрібно витягнути друга з акваріуму? Клич Фанні.

— Я не картаю себе, Фанні, — Майло повернувся до неї, — я картаю цю кляту систему. Я картаю цих сліпих ідіотів, що не хочуть слухати! — Він підтягнув кухоль та почав дивитися на його пусте дно. Він і сам бачив себе там — на дні. Навчання в університеті на спеціальність лікаря давалося складніше, ніж він міг уявити. Його батьки, які його і прилаштували туди по знайомству, хоч і підтримували сина, зовсім його не розуміли. Очі Майло наче два палаючих полум’я свердлили кухоль, але той не піддавався. Так і пройшов їх збір — мовчки та розбито.

— Слухай, Майло. — перш ніж піти додому, як це вже зробили Леммі та Роджер, Фанні звернулася до хлопця. Він все ще просто сидів дивлячись у кружку. — Я, можливо, зможу допомогти.

— Про що ти? — нарешті відірвався він від кружки. Чорні очі Фанні, що зазвичай ховаються за каштановим волоссям, зараз були сфокусовані лише на ньому — вона була дуже серйозна.

— Я ж працюю у Вихор-плазі, пам’ятаєш?

— Чекай, справді?

— Я хіба не казала? Дивно.

— Хм, ну, тоді зрозуміло, звідки в тебе стільки грошей завжди.

— Ха-ха, так. — вона ніяково знизала плечима, — Тож, ти ж пам’ятаєш, де пройде зустріч щодо угоди про мінерали?

— Ха! Вона ж пройде там, де ти працюєш! Може ти зможеш нас провести туди, аби ми зірвали ту кляту угоду?

— Ти прямо таки прочитав мої думки, — вона широко усміхнулася, — але я думала, щодо трохи більш радикального рішення.

— Знаєш, після всього, що сьогодні відбулося, я вважаю, у нас залишися лише радикальні рішення. Тож, про що ти думаєш?

— В мене є план, але для нього буде потрібно зібрати усю групу, лише ми вдвох, хоча і звучить чудово, — вона почервоніла, — але не для цього плану. Але їм не потрібно знати увесь план, — її очі знову дуже пильно дивилися на хлопця.

— Хм, добре, Фанні. Не потрібно — значить не потрібно. Тож, що за план?

— Хочу, щоб нас почули. Почули наше повідомлення.