Вищі Мистецтва

Звуки ударів зрідка розрізалися скрипом ланцюга, на якому була підвішена груша. «Удар. Удар. Виверт.» — лише ці три слова лунали у голові Макі під час тренувань. Вони були єдиним способом розрядки для неї, за будь-якою іншою справою її думки самі собою пливли у русло «Я маю знайти його. Я маю вбити його.» і це, звісно, дуже втомлювало, навіть якщо і було чистою правдою. Її нога вже декілька днів не боліла, а рана майже повністю загоїлася. Все що залишилося — це шрам. Шрам на тілі та на розумі.

Від чергового удару по груші Макі відволік дзвін телефону. Вона швидко поклала рукавички на полицю біля стіни, витерлась рушником та побігла підняти трубку. Вона майже літала по сходах будинку та за мить дісталася до телефону.

— Вітаю, Макі. — це був колишній колега її батька, його голос нагадував звук розривання паперу. — В мене є новини для тебе.

— Слухаю. — вона згадала які «новини» вона вже отримувала від цього колеги, і як потім вона з Генрі плакала. Люди з Корпусу розвідки допомогли з організацією церемонії, але деякі колишні колеги відчували особисту провину перед нею та її братом. Власне, лише тому чоловік на іншому кінці дроту передає інформацію Макі.

— Твій ельф. Знайти хоч щось про нього було дуже складно. Останній розвідник клану Феї тіні. Певна «пані Роза» була записана як та, кому він підпорядковувався у їхньому клані. Не питай, як саме я знайшов ці документи. Я радив б тобі шукати цю пані, а не ельфа напряму. Бо те, що ти казала, підтвердилося. Ельфи-чемпіони Феї тіні були відомі особливим стилем бою, а саме тим, що цитую: «зникали без сліду посеред битви». Маю припущення, що і поза битвою також — ідеальні шпигуни, ідеальні наймані вбивці.

— Дякую, є якісь ідеї, де шукати цю «пані»?

— Десь через місяць після Ночі зради у нас був брифінг про втечу цієї «пані» з-під варти завдяки зусиллям Цунг. Чому вона взагалі була у нас під вартою, я не знаю. Але десь останнього місяця була інформація про «підозрілу жінку» у околицях Фіскерб’єна. Це рибацьке містечко біля кордону з Цунг. Думаю, інтерес верхівки до неї вже згаснув, бо нікого не посилали на перевірку цього повідомлення, щонайменше офіційно.

— Зрозуміла, красно дякую тобі. Якщо ще щось почуєш по темі ельфа, дзвони.

— Звісно, Макі. Нехай щастить.

«Навіть якщо я знайду його пані, немає гарантій, що я зможу перемогли у чесній битві. Ні проти нього, ні проти неї. Треба дізнатися про цей клан Феї тіні все що можливо. Не буває непереможних, бувають нерозвідані».

Наступного дня, Макі поїхала в місто. Грозові хмари повільно повзли з-за гір до міста, закриваючи темно-сірою пеленою небо. Автівка Макі зупинилася навпроти бібліотеки. Дівчина закрила автівку, попередньо підняв червоний розкладний дах. Двері бібліотеки — скляні з темною дерев’яною дверною коробкою — були відчинені, а через скло можна було побачити ряди шаф з різноманітними книжками та табличку з каліграфічним написом «Відчинено». Макі зайшла всередину, запах чорнил та свіжого паперу перемішувався з легким запахом пилу. За рецепцією її зустріла стара бібліотекарка, чиї сиві локони розпадалися по плечах наче водоспад.

— Прошу-прошу, рада вітати у «Різнокнижжі», моєму королівстві знань та найкращій бібліотеці столиці. Чи можу я щось підказати? — вона вичікуючи дивилася на Макі.

— Доброго дня, я шукаю інформацію про специфічний ельфійський клан, тут є щось, що могло б мені допомогти? — сказала дівчина. Вона озирнулася — вся будівля виглядала доволі доглянутою, але не було жодного клієнту. «Хм, може це через ту зустріч у Вихор-плазі. О, її видно навіть звідси» — Макі відволіклася на панорамні вікна бібліотеки.

— Все, щодо ельфів у нас в дальньому ряду. Прошу, читайте на здоров’я. Якщо будуть питання, питайте, не соромтеся.

Макі кивнула бібліотекарці та пішла до дальнього ряду, який стояв впритул невисоких бежевих стін. Хоча книг у цьому ряду і було доволі багато, тих, які не були третє-сортними похабним чтивом, було всього три: «Фізіологія ельфів, дослідження» — величезна, дещо пожовкла книга, яка рясніла низкою незрозумілих діаграм та дуже детальних описів того, як відрізнити ельфів з Дімілу від інших рас, а чому саме люди та ельфи не можуть мати дітей; «Шлюбні традиції Дімілу» — невелика червона книжка, яка, насправді, мала небагато корисної інформації, але там згадувалося, що в середньому ельф живе не більше 150 років, а повноцінний пубертат починається у них з 32 років; «Чіріксеб ладж к’єтол аатін» — квадратна дитяча книжка написана ельфіською мовою, яку Макі не вміла читати.

— Перепрошую, пані. Мене цікавить ця книжка. — дівчина поклала казку на стіл перед бібліотекаркою. Жінка швидко надягнула окуляри та придивилася.

— О, «Казка про зрадників» — цікавий вибір, але, я так розумію, Ви не знаєте ельфійську, — вона ледь помітно посміхнулась.

— Так, може є якийсь переклад?

— Хм, я можу переказати зміст, або ж Ви можете пошукати когось ще, хто перекладе Вам усю книжку.

— Якщо не складно, я хотіла б почути хоча б переказ.

— Добре. — вона відкрила книгу та почала читати прижмурюючись, — Тож, ця книга розповідає про ніч, під час якої добрі ельфи світла, вітру та вогню напали на злих зрадників — ельфів тіні. Бо ці зрадники хотіли віддати землі ельфів дурним людям з Блідої пустелі. Тож, зібралися ці добрі ельфи та пішли в домівки зрадників, які святкували їхню чергу правити країною, та почали їх сварити. Тоді зрадники дістали зброю і намагалися налякати добрих ельфів, але пан Меді — лідер добрих ельфів — виступив з своїм мечем та сказав «Жодний зрадник не залишиться у Дімілі. Тікайте, бо нас багато. Тікайте, бо ми праві. Тікайте або помріть». І майже усі зрадники швидко повтікали, але залишився один — зрадливий пан Коліне. Він хотів підло вбити доброго пана Меді с засідки, але той одразу розкусив підлого зрадника і зарубав його своїм мечем. Кінець. — з хлопом закрилася книжка. Бібліотекарка зняла окуляри та протерла очі.

— Тобто, «злі» ельфи хотіли віддати людям якісь землі? Дурня якась.

— Я думаю, ця книга розповідає про Ніч Зради. А «люди з Блідої пустелі» — очевидно Ампоі, все ж таки це єдина країна, яка має сухопутний кордон з Дімілом. Насправді, підґрунтя для цього кривавого перевороту було закладено задовго до черги клана Феї тіні. Але світові історики вважають ключовим інцидентом для Ночі Зради саме смерть пана Коліне — лідера клану тіні. У книзі сказано, що це відбулося в зворотному порядку, але багаточисленні документи з Дімілу кажуть інакше. На цього пана Коліне напали в засідці на шляху до столиці Дімілу, і хоча він також був чемпіоном Феї тіні, його змогли спіймати та вбили.

— Чекайте, як саме його спіймали? — очі Макі загорілися цікавістю. «Може це і є те, що мені потрібно».

— Ой, насправді ніхто точно не знає. Одна з теорій — його отруїли перед тим, як він вирушив, і тому він не міг зв’язатися з своїм Ласкавцем та не зміг втекти. Друга — що на нього накинули якісь рунні кайданки, і це заблокувало його зв’язок з Ласкавцем. Третя — що він вирішив залишитися, бо не міг покинути свою дружину, яка не мала сил Ласкавця і не могла б втекти сама.

— Хм, а що то за «рунні кайданки»? Ніколи не чула про такі.

— Хм-м, я думаю краще пояснити це зможе той, хто цю теорію, власне, і висунув. — Вона дістала велетенський журнал — каталог. — Ось, в третьому зліва ряду, чорна книга збоку шафи.

Макі підійшла до шафи та побачила книгу — «Руни та їх застосування — Меркул Батіста». «Батіста? Не може ж це бути родич Верона, так? Цікаво, що він скаже на це.» — здивувалася Макі. Вона принесла книгу до рецепції.

— Я візьму її. Скільки я винна Вам?

— 212 Лісетів .

— Секунду. — дівчина дістала гаманець з кишені чорних спортивних штанів. 212 лісетів не було малою сумою, але родина Цезарі не була бідною. — Ось, 250. Залиште собі решту, Ви мені дуже допомогли.

— Д-дякую, приходьте ще!

Грузні краплі дощу починали падати перед Макі — починалася злива. Дівчина швидко пробігла до автівки прикриваючи книгу чорно-зеленою майстеркою та сіла всередину. Вона сиділа за кермом та думала — «Куди тепер? Верон та Генрі зараз мають бути на полігоні. Може варто заїхати додому, підготуватися до поїздки до Фіскерб’єну, до пані? Хм-м…». Однак, її думки перервав звук вибуху.

З пронизливим дзвоном розкрилися двері ліфту — четвертий поверх плази вітав друзів з розкритими обіймами відчинених дверей. Легка музика та запах чистоти зустрічали групу.

— Ми на місці. — сказав Майло. Роджер потроху приходив до тями. — Тепер — роздягальня.

Першими пішли дівчата, Майло з Роджером на спині йшов слідом. За декілька хвилин блукань по лабіринту з різноманітних кімнат, група знайшла потрібні двері — двері роздягальні. Леммі спробувала відчинити двері, але ті не піддавалися. Дівчина потягнулася до рюкзаку за молотком. Фанні тихо поклала їй руку на плече та, наче кажучи «давай я спробую» без слів, кивком голови вказала на ручку дверей. Леммі знизала плечима та пропустила Фанні. Вона швидко озирнулася та, не помітив жодної негайної загрози, опустилася на коліно перед ручкою. З сумки, що висіла у неї на плечі, вона дістала складний ніж та провела ним по щілині між дверима та дверною коробкою. З голосним клацанням двері відчинилися.

— Цікавий трюк. — прижмурившись сказала Леммі, — Де ж ти таким навчилася?

— Зараз не час і не місце для таких питань. — Фанні відвернулась від дівчини та жестом привернула увагу хлопця. — Майло, у кімнаті чисто. Ходімо.

У роздягальні не було нікого, металеві шафи з навісними замками та дерев’яними лавами складалися у депресивний пейзаж. Запах поту змішувався з частинками пилу, що наче мініатюрні світляки пролітали по кімнаті та підсвічувалися світлом з вузьких вікон. Фанні закрила за групою двері, Майло обережно поклав Роджера на лавку та сів поруч, а Леммі знайшла не-пусту шафку з жіночим ім’ям.

— Я готова. — сказала Леммі, Майло кивнув та прикрив Роджера курткою. Вона стисла навісний замок рукою та з шиплячим звуком той почав покриватися інеєм. За мить замок був повністю покритий шаром льоду. Дівчина відпустила замок та, зробив крок назад, дістала молоток. З дзвоном замок розсипався на малі металеві друзки, які засипали куртку хлопця та Леммі. — Дідько. Переморозила.

— Без різниці, нам треба ще один комплект. — беззвучно підійшла Фанні до шафки та почала роздягатися. Майло поспішно відвернувся.

— Кхм. — він опустив очі трошки почервонів. — Е-е, гарна робота, Леммі.

— Дякую. — вона подивилася на хлопця з піднятою бровою та усміхнулася. — Не думала, що аж так зашарієшся, ха-ха.

— Нічого подібного, це просто.. звичайна ввічливість. — хлопець червонів з неймовірною швидкістю не в змозі підняти очі.

— Ага, ввічливість. — Вона підійшла до хлопця та нахилилася прямо до його червоного обличчя. — Не будь ввічливим зі мною, добре?

Він намагався видавити з себе хоч слово, але окрім «а-а» та «е-е» нічого не виходило. Дівчина голосно розсміялася.

— Агов! Ви не забули, що ми тут робимо? — холодно сказала Фанні. Форма покоївки їй личила, Чорно-білий фартух та біленький обруч красиво відтіняли її чорні очі. Майло підняв погляд на неї, але відчув, що його щоки червоніють ще дужче, знов опустив його на свої ноги.

— Ну і нудило. — хмикнула Леммі та пройшла повз холодний погляд Фанні. З шиплячим звуком ще один замок був заморожений Мистецтвом Леммі. Цього разу замок розколовся на дві рівні частини та з дзвоном вдарився об бежеву плитку підлоги. — Гей, Майло, як тобі вид?

— Д-добре, дуже.. красивий. — сказав хлопець свердлячи поглядом своє взуття. Леммі знову розсміялася та почала перевдягатися. За хвилину вона підійшла до хлопця та легенько схопила його за підборіддя. Вона підняла його погляд на її обличчя та сказала червоному, наче стиглий помідор, Майло. — А цей вид, подобається мені. Ходімо, капітане. — вона посміхаючись підморгнула йому у чорно-білій формі покоївки.

В кімнаті навпроти роздягальні була службова пральня, куди приходили робітники, щоб попрати брудну форму або, якщо керівництво не слідкувало, особисті речі. Двері з тихеньким скрипом відчинилися, Фанні та Леммі зайшли до пральні та, не побачив нікого з робітників, підізвали хлопців. Роджер вже ледь-ледь тримався на ногах та був більш-менш при тямі, його плечем підтримував Майло.

— Нам потрібні візок та якісь простирадла. — сказав Майло. Дівчата знайшли пустий візок, які використовували покоївки плази для прибирання номерів. Леммі дістала з рюкзаку аерозоль із засобом для чистки поверхонь та поклала до інших засобів, що вже були на верхівці візку. Сам візок складався з чотирьох поличок та сміттєвого відра. Фанні витягнула три середні полички з візка, щоб там було достатньо місця для одного хлопця.

— Слухай, Майло, тут лише один візок. Як ми збираємося дістатися до 27-го поверху з лише одним візком? — спитала Леммі. Майло задумався, але Роджер ледь чутно відповів.

— Нам усім не треба бути на 27-му поверсі. Достатньо, щоб Майло та Фанні дійшли. А нам, сестро, можна залишитися тут. — він спробував усміхнутися, але не надто вдало.

— Дурня! Я не думаю, що розділятися зараз — розумно. — відповіла дівчина.

— Я знаю, що робити. — відізвалася Фанні. — Треба перевезти обох хлопців у візку, але по-черзі. — Леммі та хлопці переглянулися та кинули Фанні, на що та задоволено усміхнулася.

Леммі взяла візок та накрила простирадлом його так, аби Майло не було видно. Фанні та Роджер залишилися у пральні. З тихеньким скрипом коліс візок поїхав по коридору.

— Знаєш, тобі справді личить ця форма. — Роджер вже майже повністю відновився, він говорив без особливих зусиль та стояв опершись на білу стіну.

— Ага, дякую. — Фанні стояла біля дверей та через щілину дивилася, як Леммі з візком зникла за рогом. Вона та Роджер раніше дуже рідко залишалися наодинці, тому обидва були у ніяковому положенні. Тишу розрізав ритмічний шум пральних машин.

— Тож, тобі дійсно подобається Майло? — хлопець прижмурився. — Чи тобі просто подобається дражнити мою сестру?

— Насправді, — вона повернулася до нього, — і те, і інше. Я вже бачила хлопців, як він — порохові діжки, яким не вистачає лише маленької іскри, щоб вибухнути. Але, — дівчина опустила очі, — мені навіть трохи шкода, що він пішов на це. Хоча, він ж сам цього хотів, я лише підказала як.

— Що ти маєш на увазі? Хіба увесь план не в тому, щоб зірвати зустріч? — хлопець напружився та відійшов від стіни.

— Хех, ну звісно ж. — Фанні впевнено зазирнула в очі хлопця. В них зчитався страх та недовіра. Вона підійшла на крок до хлопця. — Не варто перейматися. Все буде добре, а після цього всього разом поп’ємо пива у пабі. — вона широко усміхнулася.

— Т-так, звісно. — сказав він задкуючи на декілька кроків.

— От і добре. — вона задоволено хмикнула та повернулася до дверей.

З-під простирадла було погано видно, але чутно достатньо добре, аби Майло міг розібрати слова покоївок, які стояли біля візку в ліфті.

— Чула, що кажуть? Наші делегати приїхали. П’ять чоловіків здоровезних.

— Та ну, чим тих міністрів годують, що вони як гриби ростуть прямо-таки.

— Не знаю — не знаю, але, дідько, я б підписала з ними угоду.

— Ой, та ну тебе! Не такі вони і красиві.

«То делегація вже приїхала. У нас не так багато часу, як я хотів би…» — дзвін ліфту відволік хлопця від думок, вони приїхали — 27-й поверх. Леммі викотила візок вглиб коридору та присіла, наче зав’язати шнурки.

— Тож, куди далі? — шепотячи спитала дівчина.

— Крайня кімната зліва. — відповів хлопець

— Угу. — вона піднялася та повезла візок с хлопцем по коридору. Однак, за рогом вона відчула чиюсь присутність. Вона зупинилася, поставила візок і тихенько підібралася до краю стіни, за якою хтось був.

— Гей. Ти куди? — прошепотів Майло, здатний лише дивитися, як Леммі тихо віддалялася від візка.

За рогом повернутий спиною до Леммі стояв молодий хлопець. Він щось поспішно писав у нотатнику. Щойно дівчина видихнула, бо цей хлопець не був схожий на робітника плази, він різко повернувся прямо до її обличчя.

— Е-е-е-е, я тут просто.. проводжу запис номерів. Так, запис номерів. Для мого.., я маю на увазі, для себе. В мене хобі таке. — хлопець дуже міцно тримав нотатник обома руками, його очі озиралися по сторонах, шукали додаткові загрози. Основна загроза — дівчина одягнена як покоївка, лише дивилася на нього не проронив ні слова. Не помітив, жодних додаткових робітників, він трохи заспокоївся та продовжив. — Слухай, в мене не дуже добрі стосунки з місцевим керівництвом, тому, якщо можеш, не розповідай, що ти мене тут бачила, добре?

— Хм. — Леммі прижмурилася, вона зрозуміла — треба підіграти. «Може я зможу його навіть на трохи грошенят розкрутити?» — ця думка викликала у дівчини посмішку. — Ну, хлопче, ти попав. Я навіть не знаю, що змусило б мою чудову пам’ять забути таку зустріч. — вона повернулася боком до нього, дивлячись наче на стелю, але насправді краєм ока спостерігаючи за порушником. Леммі протягнула долоню хлопцю. — Дійсно, що ж може допомогти мені забути цю жахливу зустріч. Зустріч з порушником у забороненій зоні. Куди нікому окрім ВІП-клієнтів не можна.

— А, я зрозумів тебе. — хлопець почав щось шукати в кишенях. Він дістав декілька купюр з простенького гаманця та вже збирався покласти їх на долоню дівчини, але в останню мить зупинився. — Чекай-но, хіба це поверх для ВІП-клієнтів?

— Е-е, все може бути. — вона швидко висмикнула купюри з руки хлопця та спокійно видихнула. — Ой, пам’ять моя, — вона підійшла до візка та почала везти його повз хлопця. — підводить мене. З ким же я тільки-но говорила? Хто ж це був?

Хлопець проводив «покоївку» підозрілим поглядом та швидко зник за рогом. Леммі та Майло заїхали в пусту кімнату. Світло палючими променями розрізало кімнату через великі вікна. Ледь відчутний вогкий запах пилу та плісняви доносився до носа дівчини. Леммі подивилася уважно на гроші, які залишив той хлопець. «Що це за дурня? Це не лісет, і хто це взагалі на ній?» — вона збентежено крутила в руках купюри.

— Добре, я буду чекати тут. Вези візок до Фанні, вона з Роджером поїде сюди, а ти — одразу за ними. — сказав хлопець падаючи на м’яку постіль. Він підвівся на лікті та червоніючи підморгнув дівчині. — Поквапся, солоденька.

Леммі повільно підняла очі на Майло і, заледве стримуючи сміх, кивнула та пішла з кімнати. Хлопець впав на ліжко знову та вдарив себе по лобу. «Поквапся, солоденька» — ця фраза крутилася у його голові. Однак, дуже скоро цю фразу замінила інша, більш болюча — «Ідіот».

Широко усміхаючись Леммі доїхала до пральні на четвертому поверсі. Фанні відкрила двері та виглянула в коридор — з дальнього кінця коридору вийшла жінка середніх років у звичайному одязі та з сумочкою. «Нова зміна, чорт забирай.» — наче блискавка пролетіла думка у голові Фанні. Вона швидко затягнула Леммі з візком в пральню.

— Немає часу пояснювати — швидко сідай, а ти, — вона повернулася до Леммі, — одразу за мною. Там, схоже, прийшла власниця форми.

— О-ох, дідько! Давай, Роджер, рухайся! — дівчата вдвох швидко запхали хлопця у візок та накрили простирадлами. За мить вони вже вирушили з пральні. Ліфт приїхав і дівчата завезли візок та зайшли до ліфту. Перш ніж двері повністю закрилися, вони почули злий крик покоївки.

— Якого біса! У нас тут крадії!..

— Фух, поки що, пронесло. — видихнула Фанні. Леммі кивнула.

Пролунав дзвін ліфту, відчинилися двері, але це не був 27-й поверх. Перед дівчатами стояли двоє чоловіків, які одразу зайшли до ліфту. Один з них натиснув 22-й поверх — ліфт поїхав далі. Гострий запах алкоголю ударив дівчатам в ніс.

— ..а вона — «ні, не можна закладати одяг та дорогоцінності у нашому казино. Ми не ломбард». Уявляєш? — сказав той, що був у дорогому вбранні з хутровим коміром.

— Дурня яка. Я приїхав сюди аж з Горіо, а їм шкода дати мені декількох красивеньких покоївок. Я ж їх не з’їм, в кінці кінців. — пробурмотів той, що був у дуже широкій просякнутій запахом сигарет та алкоголю робі. Його пузо випирало з роби наче той проковтнув місяць і здавалося дивом, що чоловік досі не луснув.

— Якщо вони самі, звісно, не попросять. — вони обидва розсміялися. Той, що в робі, сміявся наче гудок потяга — протяжно та низько, а той, що з хутровим коміром — наче помираюча ворона, хрипло та натужно.

— Слухай, — заледве повернувся той, що у робі, — можливо саме Провидіння мене у цей ліфт посадило. — він багатозначно поглядом вказав на дівчат.

— Хм, може таке бути. — другий неприємно посміхнувся.

— Дівчатка, не хочете підзаробити? — той, що в робі, хижо посміхнувся пильно роздивляючись Фанні та Леммі.

— Ні, дякую, пане. — швидко відповіла Фанні.

— А ти, білява, не хочеш допомогти нам прибрати номер. — сказав з жовтуватою посмішкою той, що з коміром. Він підійшов на крок до Леммі, достатньо, аби його дихання було відчутно на її обличчі. Дівчина поморщилася та повільно потягнулася за молотком, який лежав у сміттєвому відерці візка. — А-А! Це ще що за бісовщина! — маленька димчаста миша побігла вгору по нозі чоловіка. Дзвін ліфту ознаменував відкриття дверей, чим одразу скористалися чоловіки. Той, що з хутровим коміром ще танцював, намагаючись витягти мишу з штанів, коли двері ліфта закрилися. Тоненька нитка мани повернулася до її власника, під простирадла.

— Дякую. — вона заспокоєно видихнула та нахилилася до візку.

— Пусте, сестричко.

Дзінь! — двері ліфту відчинилися і дівчата повезли візок до кімнати Майло. Хлопець все ще чекав на друзів лежачи на ліжку та картаючи себе. Двері відчинилися. По вікнам почали стукати краплі дощу — починалася злива.