Вищі Мистецтва

— Тож, що тепер? — спитав Роджер невміло виповзаючи з-під простирадла.

— Тепер — вентиляція. У планах було сказано, що у кожному номері 28-го та 27-го є система охолодження. Компресор має бути на 29-му поверсі, туди піде Леммі, щоб вимкнути його будь-яким способом. Після того, Роджер запустить примар для розвідки — ми все ж таки не знаємо у якій кімнаті та номері буде зустріч. Як тільки дізнаємося — я залажу у вентиляцію звідти, — він показав на середніх розмірів решітку по-під стелею, з якої доносилося прохолодне повітря, — а потім — обережно добираюся до потрібної кімнати.

— А потім? — підозріло прижмурився Роджер. — Кинеш в них фарбу? Чи може ще щось? Га? — він повернувся до Фанні. — Ви удвох точно нічого не забули розповісти?

— Про що ти кажеш, братику? — напружилася Леммі.

— Так, про що ти взагалі торочиш? — відповів Майло. — Все по плану. Ми так близько до того, аби дійсно щось змінити у житті країни. Не смій забрати це в мене.

— Ось як ти заговорив. — Роджер подивився на обличчя Майло, обличчя колишнього друга. — Добре. Хочеш зробити по-своєму — роби, але не втягуй мене та сестру в це павутиння брехні. Розвідку я зроблю, але після того — ти сам по собі. — він повернувся до сестри. — Ходімо, швидше почнемо — швидше підемо звідси.

— Т-так, вже йду. — Леммі засмучено подивилася на Майло та пішла за Роджером.

— Вони вже відіграли свою роль. — за мить сказала Фанні. Майло сів на ліжко та опустив голову.

— Вони — мої друзі.

— Колишні. — дівчина сіла поруч з ним.

— Тепер — колишні.

— Це настільки тебе засмучує? — вона поклала йому руку на спину.

— Звісно ж. Ми стільки пережили разом, а тепер — лише ти та я залишилися з групи. «Процвітання Пефонії» — напроцвіталися схоже.

— Знаєш, не кожна квітка може стати фруктом. Може, це своєрідний природній відбір. Вони не готові йти на жертви заради майбутнього країни — ти готовий, чи не так? — вона рукою підняла його обличчя до свого. — Тож, готовий?

— Так. — він дивився в її чорні очі. Наче безкрає беззоряне небо, в якому можна загубити себе. Її подих легеньким теплим бризом торкався його щоки.

— Скажи це.

— Я готовий. — вуста дівчини ніжно торкнулися вуст Майло, солодкуватий смак переплітався з стуком серця, що тріпоче. Він поклав свою руку на голову дівчини, притягнув її ближче. Вона ж торкнулася його грудей та ніжно штовхнула його на ліжко. Тоненька ниточка слини блиснула у повітрі. Хлопець підвівся на лікті та сказав. — Поквапся, солоденька.

— Ти кумедний. — вона зняла з себе сумку та обруч, що білою стрічкою вився у її волоссі. Розправив волосся вона обережно сіла на низ живота Майло. — Поцілуй мене. — її очі пильно дивилися за наймалішими змінами у виразі обличчя хлопця. Він швидко підвівся та поцілував її.

— Цього разу — ще солодше. — сказав він облизуючи свої губи. Вона лише посміхнулася та поцілувала його знов, і знов, і знов. Кожен цілунок, наче маленькі вогкі кроки по безкраїй пустелі тіла хлопця, йшли все нижче та нижче. Думки хлопця були пусті, не було слів, аби описати, лише відчуття. Відчуття тепла, відчуття страху, відчуття ніжності.

— Вже? Ха, схоже, перестаралася.

— В-вибач. — хлопець червонів з шаленою швидкістю.

— Ну, нічого. В тебе буде ще багато можливостей виправитися. — сказала Фанні підіймаючи розкидані на підлозі речі. — А тепер, — вона піднесла руку до решітки — вітерця з прохолодного повітря більше не було. — пора.

Леммі та Роджер спокійно піднялися до 29-го поверху по сходах. Все що тут було — декілька закритих дверей та запилена підлога. На одній з дверей було написано «Вен..ляц..». Леммі переглянулася з братом, та знизав плечима проморозила замок. З голосним дзвоном випала на підлогу уся дверна ручка разом з замком.

— Яка дивна конструкція. — здивувався Роджер. Стіни кімнати були усіяні маленькими вентиляторами, через які можна було побачити небо. В центрі кімнати лежала дивна металева шафа з решітками, з яких виходило гаряче повітря.

— Певно, це і є компресор. Відходь. — хлопець вийшов з кімнати, а Леммі розвела руки у сторони. Ті вмить почали шипіти, маленьке полум’я з’являлося в долонях дівчини. Різким рухом вона склала руки разом таким чином, аби долонями утворити квітку — з долонь дівчини зірвалася велика куля полум’я і вмить огорнула шафу. В очах дівчини почало темніти, але і шафа починала плавитися. Металеві решітки закрилися — вентилятори на стінах припинили рух. Перш ніж втратити свідомість, дівчина позадкувала з кімнати, де її встиг підхопити Роджер.

— Гарна робота… Леммі. — дівчина провалилася у сон.

Фанні складним ножом викрутила останній гвинт з решітки. Вона повернулася до хлопця та дала йому з сумки свій диктофон.

— Скручуєш ось так і кидаєш. — хлопець кивнув. Дівчина підійшла до стіни та виставила руки у форму сходинки. Майло обережно заліз у вентиляцію.

По вентиляції тхнуло паленою резиною, але це не відволікало хлопця — усі його думки були про Фанні. За хвилину, хлопець зміг виповзти до 28-го поверху — через решітки пробивалося світло від коридорних ліхтарів. Через декілька метрів він побачив димчасту мишку — у темряві вентиляційної шахти, це було доволі складно.

— Вони на місці, — тихенько пропищала миша голосом Роджера. — десять метрів вперед, а потім наліво.

— Дякую, друже. — прошепотів Майло. Мишка секунду подивилася в бік хлопця, а потім просто мовчки побігла геть.

Хлопець рухався впевненіше, була лише одна думка у його голові — «Вперед».

Фанні зібрала усі свої речі та вирушила з номеру до сходів. Роджер сидів на підлозі, його ноги наче подушки на яких головою лежала Леммі, яка потроху приходила до тями.

— Як у нас справи? — спитала Фанні заходячи на поверх.

— Все добре… вони на місці.

— А він?

— Повзе, — остання мишка добігла до руки хлопця, він відкрив очі. — Якась ти розпатлана, все добре?

— Не переймайся. Вона як?

— За декілька хвилин прийде до тями.

— Он як. Шкода. — постріл пролунав неочікувано — кривава калюжа розповзалася по запиленій підлозі. З глухим гепом впав на бік Роджер. Все навколо темніло, наче ніч вже закрадалася до міста, але цього разу це була ніч лише для нього. Ще один постріл, крик, геп — останнє, що почув Роджер Пенс.

Постріл пролунав над Леммі. Цього було достатньо, аби вона зрозуміла — «Нас знайшли? Дідько! Вставай. Вставай!». Ледь відкрив очі вона схопила руку з револьвером і та з шиплячим звуком огорнулася полум’ям.

— Дідько! — постріл полетів в стелю, Фанні впустила револьвер на підлогу, поспішно збиваючи вогонь з руки. Леммі відкрила очі повністю. Лише мить і вона стрибнула на сходи прямо повз Фанні.

Падіння не було приємним, але точно краще ніж вогнепальне поранення. Скотившись проліт сходів, вона уся в синцях та заледве тримаючись на ногах побрела по 28-му поверху.

— Вітаю, пане. — підскочив до Лека Юнас. Ліфт з дзвоном відчинив свої двері, а міністр жестом підізвав всередину свого помічника.

— Як успіхи?

— Склав мапу виходів та входів 28-го та 27-го поверхів, але під час цього мене помітила покоївка. На щастя я зміг її підкупити.

— Хм. Добре, що сам вирішив власну проблему. Але, коли я кажу «обережно», я маю на увазі, щоб таких випадків не траплялося. — він незадоволено подивився на хлопця, той швидко опустив голову у поклоні.

— Так, пане. Перепрошую, пане.

— Тож, ще щось?

— Так, пане. — він випрямився. — Делегація вже на місці та чекає на вас. За моїми розрахунками, на Вас скоріш за все нападуть під час зустрічі.

— Хм. — задумався Лек. «То, ось чому він хотів зустрітися саме там. Ха! Хитрий лис. Що ж, доведеться довіритися йому. Все ж Юнас не підтримував би з ним зв’язок, якби не довіряв йому достатньо» — міністр ледь помітно посміхнувся. — Добре. Тоді слухай подальші інструкції: по-перше, повертайся до столиці — будь готовим продовжити мій план, щодо клану Феї світла; по-друге, зв’яжися з дослідницькою групою — скажи, що до кінця місяця я дістану їм ельфійку; по-третє, тримайся в тіні наскільки довго наскільки зможеш після виконання інструкцій, я сам знайду тебе. Все зрозумів?

— Так, пане. — він записав слова міністра у нотатник, та вирвав попередню сторінку. Це була мапа 28-го поверху, — Тримайте, пане. Нехай береже Вас Бог.

Лек та Юнас вийшли з ліфту — 28-й поверх розкривався перед ними вогким запахом пилу та жовтуватим світлом керамічних напівпрозорих плафонів. Юнас поклонився та ледь стримуючи сльози протягнув руку своєму босу. Той усміхнувся та міцно потиснув руку помічника. Міністр вирушив до місця зустрічі.

— Панове! Вітаю. — Лек зробив невисокий уклін.

— Вітаємо, пане Пзарк. — відізвалося троє чоловіків: один був наче ожила скеля, велетенський зростом трохи вище двох метрів, коли той проходив під лампами, він пригинався, аби не зачепити; другий — нижче за Лека, але настільки впевнений погляд годі і шукати, ця людина бачила не одну війну і вижила в кожній; третій ж виглядав для Лека звичайним молодиком, нічого надзвичайного не кидалося в очі.

— Тож, ви — пефонійська делегація? — спитав Лек підходячи до дивану в центрі кімнати, перед яким стояв на тоненьких ніжках скляний стіл. За столом вони і сиділи. — Не дуже ви схожі на звичайних дипломатів.

— Ха-ха-ха. — наче гудок пароплаву розсміявся той, що з впевненими очима. Він повернувся до товаришів. — Я ж казав, він все одразу зрозуміє.

— Перепрошуємо за цей обман, пане Пзарк. — почав говорити той, що здавався звичайним хлопцем. — В нас з’явилася інформація, що на Вас та нашу делегацію готувався замах. Ми не могли попередити Вас завчасно, бо це майже гарантовано призвело до…

— ..до перенесення місця зустрічі в таке, яке було б ще складніше контролювати. Я розумію. — перебив Лек. Хлопець на мить здивувався, але потім одразу усміхнувся та продовжив.

— Саме так. Я радий, що ми розуміємо одне одного. Але чому ж Ви приїхали сюди, а не відправили — я не знаю — помічника замість себе?

— Бо замах готувався Республікою Цунг. — «делегація» переглянулася. — Ви ж це і самі знали, чи не так? — Лек посміхнувся.

— Схоже, Ви знаєте більше ніж ми. — Лек почув шурхіт по-під стелею. — Що це? — «делегація» різко повставала з стільців та пильно дивилася за стелею. Лек тихенько встав з дивану та відійшов до панорамного вікна.

— Вітаю. — з-за спини почулося Леку. — Не обертайтеся, пане Лек, не варто привертати зайву увагу. Мене звуть Вайді Реанс. — чоловіки пильно слідкували за вентиляцією, той, що з холодним поглядом, відійшов до вхідних дверей, двоє інших стояли біля решітки, що виходила прямо над столом.

— Тож, ти і є контакт мого помічника? Я б потиснув тобі руку на знак знайомства, але спиною це не надто зручно.

— Пусте. Це я дав пефонійцям інформацію щодо замаху.

— Це було доволі очевидно.

— Все ж хотів, щоб це було проговорено. Щодо того, чому я хотів зустрітися тут..

— ..Щоб врятувати, також очевидно. До справи переходь вже, в мене закінчується терпіння.

— Я хочу повернути мою пані в Діміл. — Лек мимоволі видав здивоване «що» та хотів повернутися до співрозмовника обличчям, перевірити чи той в своєму ґлузді. — Не розвертайтеся. Так, я хочу повернути пані в Діміл. Я хочу, щоб допомогли.

— Хіба мій помічник не допоміг тобі ще тоді? Вона ж наче у якомусь рибацькому селі зараз переховується. А ти хочеш її витягти звідти?

— Саме так.

— Ох, ну, якщо це так, то добре. Я сподіваюся, ти розумієш, що просиш.

— Так, пане. Я розумію. Я хотів б… — його думку перервав ледь чутний звук пострілу. — Щось не так. Будьте готові.

— Зрозумів. — Лек підійшов до вікна спиною та трохи присів в колінах, закрив голову руками.

— Я перевірю, — сказав той, що з холодним поглядом, — бережіть посла.

— Так точно. — відповіли скеля та звичайний.

Голосний металевий стукіт привернув увагу усіх в кімнаті — хтось намагався зламати решітку над столом. Скеля швидко відкинув скляний стіл в бік, став прямо під решіткою та приготувався схопити порушника. Той, що звичайний, підійшов до скелі і широко розвів руки, в його долонях з шиплячим звуком з’явилося мале блакитне полум’я.

Ще один постріл луною роздався по кімнаті. Решітка нарешті піддалася — з неї випав молодий хлопець з чимось у руках.

— За Пефо… — він не встиг договорити, полум’я зірвалося з рук звичайного, миттєво розплавляючи обличчя порушника. Скеля, який тримав вже мертвого хлопця, розкрив руки. Хлопець впав на підлогу і впустив якийсь пристрій.

— Фух. Що за ідіот… — встиг сказати скеля. «Клік-клак-клак» — пролунало з пристрою. Миттєво Лек відчув як його хтось потягнув за спину у вікно. Велетенський білий спалах осяяв кімнату, і, лише на мить, здавалося наче увесь світ замовкнув, а потім — БУМ! Скло нещадним дощем полилося по околицях вежі, а там, де колись була кімната зустрічі — залишилася лише димна вирва.

— О, Велика Володарка Ночі, — щосили кричав ельф. Він тримав Лека в обіймах. Вітер ставав все сильніше. — пані Єечал, я — твій смиренний слуга, — земля ставала все ближче, — потребую твою мудрість. — Вітер розвівав темно-зелений плащ, — Даруй мені свою милість! — Вітер зривав сльози з обличчя Вайді та Лека, — Прошу!

— ЗНАЙДИ ТІНЬ, ТАМ ТИ ОТРИМАЄШ МОЮ МИЛІСТЬ. — прогримів безтілесний голос в голові ельфа.

— Тінь! Шукай місце, куди падає тінь!

— Ось там — у провулку! — Намагався перекричати вітер Лек.

Вайді дістав свій кинджал та розбив навершя об срібну бляшку поясу — з кінця кинджала миттєво зірвався стовп полум’я. Він спрямував його в бік вежі, аби відштовхнутися в бік провулку. Лек вжався в хлопця — до землі залишалося менше метра. З гримаючим звуком тінь від плази, що падала в провулок, розверзлася, показуючи під асфальтом непроглядну беззоряну темряву ночі. Лек та Вайді пролетіли крізь цю темряву та опинилися на тій же вулиці, але в іншому місці, в іншій тіні. Вони обидва покотилися по асфальту та за декілька метрів відчепилися одне від одного. Першим встав Лек, за ним спробував встати Вайді, але він ледь тримався на ногах, тому Лек тримав його за плече, аби той не впав. Вони озирнулися: дощ зі скла вже розсипався по околицях вежі, а вони з'явилися перед бібліотекою, що була навпроти плази. Плащ Вайді почав розсипатися на тисячі тоненьких ниточок. Він, не звертаючи на це увагу, зробив крок в бік вежі, але ледь не впавши він інстинктивно оперся на капот червоної автівки, що стояла припаркованою перед будівлею.

— Очам не вірю, це ж ТИ!

Леммі оперлася на стіну коридору та йшла вперед. Вона могла йти лише вперед. Вперед, до Майло. «Треба… попередити». Жовтувате світло ліхтарів мерехтіло, запах крові та паленої шкіри все ще трималися у думках дівчини. Вперед.

Двері номеру відчинилися, з них вийшов невисокий чоловік. «Допомога! Допомога?»

— Пане! Д-допоможіть. — чоловік повернувся до дівчини. Вона побачила його чорні очі, очі вбивці. Очі як у Фанні.

— Ось і порушниця. — він зробив крок в бік дівчини, але зупинився на півкроку.

Він повернув голову до номеру. «Клік-клак» — пролунало з номеру, обличчя чоловіка побіліло, він щосили відскочив від дверей. «Клак» — білий спалах засліпив Леммі. Тиша. А потім, наче велетенський казан по голові, БУМ!

Будівля почала розсипатися, там, де колись був номер — можна було побачити затягнуте грозовими хмарами небо. Леммі не бачила нічого, але чула. Чула чийсь вий перед собою. Чула як краплі дощу поливали те місце, де мав бути номер. Де мав бути Майло. Чула злі кроки з боку сходів та ледь вловимий запах паленої шкіри.

— Ти ще хто? Ти з ними?! — чула дівчина чоловічий голос. Постріл. Ще один. Булькаючи, голос намагався ще щось сказати. І ще один постріл — чоловіка більше не було чутно.

— Це ти, Фанні? Кляте стерво. — відізвалася дівчина. Злі кроки уповільнилися, наче накульгували. Запах крові ставав ближче і ближче до дівчини. Запах паленої плоті та пороху різко вдарив у ніс Леммі.

— Ще жива? Мерзото, ти мені руку підпалила! Знаєш, скільки це буде загоюватися?! А який там шрам буде?!

— Сподіваюся, що до твоєї смерті. — дівчина плюнула в бік голосу. Різкий біль накотився на дівчину — удар револьвером прийшовся їй по лобу, криваві струмочки потекли по обличчю. У вухах Леммі почало дзвонити, так сильно наче вона оглухла.

— Чорт забирай, а я майже вважала тебе подругою. Друзі ось так, — сильний запах паленої шкіри та прохолодного повітря пронісся перед обличчям Леммі, — не поступають!

— Йди до біса.

— Знаєш що, Леммі. Я думала, проявити милосердя — застрелити тебе тут, але раз ти поводишся як дикунка, як клята мерзота, то йди, провідай Майло. Мені нема, що тут далі робити. Вмирай повільно, сволото. — злі кроки попрямували геть.

«Я ще знайду тебе, тварюко. Де ж Роджер, коли він так потрібен? Але що вона мала на увазі… Ні. Ні!Ні! Майло…»…» — Леммі намагалася встати, але ноги не слухалися, тоді вона повернулася на живіт та почала повзти. Повзти вперед, повзти до Майло. «Де він? Де ж ти є Майло?» — шматки бетону та бите скло дряпали шкіру дівчини, але вона не зупинялася. Не могла зупинитися. Дощ нещадно хвистав спину холодними краплями, але вона не зупинялася, не могла зупинитися. Запах горілої шкіри ставав невиносним. Вона нащупала щось тверде, щось тепле в завалах. Зір почав повертатися до Леммі, все не було просто темним, можна було розібрати обриси того, що здавалося звалищем з бетону та поржавілої сталі. Того, що декілька хвилин тому було номером. Вона прижмурилася, аби краще розібрати, що ж вона знайшла.

Це було схоже на голову. «Майло?»

— Майло! МАЙЛО! Тримайся, зараз я відкопаю тебе. Як ти? — Вона почала голими руками відтягувати шматок бетону з хлопця.

— …

— Тримайся. Зараз. — вона все сильніше дряпала руки, але шматок бетону не ворушився. Так само як і хлопець.

— …

— Зараз, зараз. Почекай, прошу.

— …

— Чорт забирай!

— …

— Майло… — зір майже повернувся до неї, вона придивилася до хлопця. Це не була голова — це був обвуглений череп. — Ні. Ні. Ні-ні-ні-ні-ні. — вона підповзла ближче, та обома руками обійняла череп. — Майло…