Вищі Мистецтва

Одинока лампочка колихалася та заливала скудним світлом невеликий гараж. Запах пилу та старості витав у повітрі. Накриті брезентом будматеріали слугували групі столом та стільцями. На такому імпровізованому столі лежали плани будівлі — Вихор-плази.

— …Ось так це і зробимо, — сказав Майло, світло лампи заледве освічувало його обличчя і тим самим робило його вигляд ще більш рішучим. Хоча це і був лише пильний гараж його батьків, зараз — він виглядав наче справжнє серце революції, а Майло — її лідер. Як же йому подобалося це відчуття — відчуття, що вони дійсно можуть змінити все. — Питання?

— Так, я щось не розумію — ось ми дійдемо до місця зустрічі, а далі що? — занепокоєно спитав Роджер. Він бачив — за останні тижні Майло змінився — став більш злим, більш нетерплячим. Це лякало його. Революція чи ні — він хотів отримати свого друга назад, знову проводити посиденьки у пабі та обговорювати, які карикатури вони будуть малювати разом — не ось це все.

— «А далі?» Далі ми кидаємо у дипломата червону фарбу — «кров Пефонії», та втікаємо. Якщо кинути фарбою не вийде, то Фанні підготувала альтернативу.

— Ну, звісно ж вона підготувала. — роздратовано сказала Леммі. Вона також не була у захваті, що їхні збори про «захист Пефонії» стали зборами «яка Фанні класна». Дівчина дуже заздрила тому, як Майло дивиться на Фанні, кожен раз як та рятувала групу. Не можна сказати, що Леммі дійсно могла б рятувати так, як це робила суперниця, але від цього вона лише ще більше злилася на Фанні та на себе. — Тож, що це за диво-альтернатива?

— Я б не сказала, що диво, але дякую, Леммі, мені приємно, що ти такої високої думки про мої плани. — Фанні широко усміхнулась, Леммі відвела від неї погляд. — Альтернатива, яку я придумала, насправді, дуже проста — ми записуємо погрозу підриву будівлі і посилаємо її в новини. Жоден дипломат не вирішить ризикувати заради якоїсь угоди. Я маю знайомих на одній радіостанції і вони одразу пустять її в етер, варто буде мені їм зателефонувати.

Леммі та Роджер переглянулися. Над столом зависла тиша. Роджер перервав мовчання.

— Тож, все, що нам треба зробити, це просто перевірити, чи зможемо ми безпечно підібратися до кімнати, де буде зустріч?

— Саме так. — відізвався Майло. — Далі або я кину фарбу на дипломата, або Фанні зателефонує знайомим на радіо.

— Але, власне, погрози ще немає. Її треба записати, — Фанні пильно дивилася на Леммі, — усім разом.

— Ну, добре-добре. Якщо це все, то давайте писати, — Леммі потягнулася за своїм диктофоном, який був у неї в сумці, але Фанні її зупинила.

— Краще на цей, — вона поклала на стіл свій диктофон. Це був не звичайний диктофон — це був пристрій який працював на Ампойському кварці — характерна марка «Зроблено в Ампоі» не залишала сумнівів — це один з найдорожчих та найбільш просунутих диктофонів сьогодення. Звідки він у Фанні — інше питання для іншого дня.

— І не шкода віддавати радіостанції такий скарб? — підозріло покосився на дівчину Роджер.

— Давайте сподіватися, що до цього не дійде. — вона широко усміхнулася, але очі її дуже пильно дивилися за обличчям Роджера. — Все ж, краще бути готовим. Тож, почнемо запис?

Через два дні група зібралася знов. Цього разу — перед величною будівлею зі скла та сірого мармуру, її шпиль заледве виднівся за хмарами. «Вихор Плаза» — великими літерами кольору золотих зірок було викладено на скляних вікнах. Великі двері з загартованого скла, що самі відчиняються, варто підійти до них, тони журналістів з фотоапаратами та мікрофонами, стільки ж поліцейських, які охороняють головний вхід та пильнують, аби журналісти не лізли на килимову доріжку, що червоною смугою тягнулася прямо до дороги.

Група пішла у провулок, що був збоку від головного входу. Перед звичайними металевими дверима з палючою очі табличкою «Аварійний вихід» стояв лише один охоронець. Фанні, Роджер та Майло сховалися за рогом, Леммі побігла до охоронця.

— Пане! Пане! Допоможіть! — кричала Леммі, поки бігла до охоронця. Той помітив її і крикнув у відповідь.

— А ну, стій! Сюди неможна!

— Пане! Пане! — вона зупинилась в двох кроках від охоронця та зігнулася, аби віддихатися.

— Я ж кажу — неможна сюди. Давай, вали. — він поклав їй руку на плече.

— А міг би і допомогти. — вона різко випрямилася — аерозоль «Доктор Відмивач» у її руці. Струмінь засобу для чищення поверхонь миттєво полетів прямо у очі необережного охоронця.

— А-А-А! Якого біса! — він намагався піймати порушницю, але та вчасно пригнулася. «Щонайменше декілька хвилин він нічого не побачить, окрім розмитих тіней» — подумала Леммі та жестом покликала групу. Поки охоронець безуспішно намагався хоч когось спіймати, група відімкнула двері та зайшла в середину плази. Крики охоронця більше не були чутні, лише гамір прислужників та клієнтів розбавлений легенькою музикою з динаміків.

— Гарна робота, Леммі. — з посмішкою сказав Майло, Леммі ледь не світилася від щастя. Роджер та Фанні лише мовчки кивнули. — Тепер — сходи, Роджере!

— Так, секунду. — він присів на підлогу та витягнув руку перед собою долонею вгору. За мить у його руці з’явилася маленька миша сірого кольору, наче виткана з диму — примара. Видав тихенький писк, вона швидко зістрибнула з руки хлопця та побігла вперед. За нею побігли ще дві такі самі миші.

— Щось бачиш? Охоронців біля входів на сходи нема? — спитав Майло. Роджер відкрив очі, його зазвичай сині очі були затуманені, наче той осліп. Він дивився крізь Майло та сказав.

— Бачу… двері, двох охоронців біля них. Двері зачинені. Бачу… ліфт. Жодних охоронців. Ні, стійте. Один біля ліфту. Бачу… відчинені двері до сходів, не бачу охоронців. — він знову закрив очі і витягнув руку. Димчасті миші прибігли назад та склавшись в одну застрибнули назад на руку хазяїна. Той зжав кулак і невеликий димок вирвався з його руки. Він відкрив очі — знову сині. — Біля аварійних сходів нікого не було. Шлях вільний.

— Тоді вперед. — сказала Фанні.

Група крадькома проходила довгими пустими коридорами. Одна з дверей відкрилась прямо перед Майло, який йшов першим. Група завмерла в очікуванні, а хлопець витягнув молоток з рюкзаку та був готовий відбиватися. Роджер хотів сказати Майло, що це зайве, але рука Фанні одразу опинилась на губах Роджера. Той перевів погляд на Фанні — вона свердлила його поглядом та мовчки покачала головою, хлопець коротко кинув і вона прибрала руку. Двері, які так невчасно відрилися, так само неочікуванно закрилися. Група видихнула з полегшенням та двинулась далі. «Ось і сходи, Роджер, схоже, був правий — двері відчиненні, охоронців нема» — подумав Майло обережно зазираючи на сходову клітку. Він скомандував друзям підійматися нагору жестом, а сам почекав, аби усі пройшли, та закрив двері за собою.

Плаза поділялася на декілька рівнів: перші 2 поверхи — лобі та малі ресторани з виходом на вулицю, які були закриті цього дня; наступні 3 поверхи включали в себе велику кухню, роздягальню для персоналу, приміщення для зберігання їжі, пральню та склад для потрібних засобів; поверхи з 5 по 12 — готель, де поверхи вище — мали менше номерів, але ці номери були більші; поверхи з 12 по 28 — офісні приміщення; 29 поверх — був останнім поверхом цілої вежі, там був вихід на дах та кімната для обслуговування ліфту та вентиляції, яка пронизувала усю вежу.

Група дісталася 4-го поверху, де і була роздягальня для персоналу та кімнати відпочинку, але не змогла вийти зі сходів саме тут — двері були закриті на навісний замок з іншого боку дверей. Вилаявшись, група піднялася на поверх вище — поверх з кухнею.

— Фух, хоча б ці відчинені, — сказав Майло відчиняючи двері п’ятого поверху. За дверима він побачив, як офіціанти бігали повз коридорчик, що вів до сходів, та повернувся обличчям до друзів. — Там багато людей, нас помітять. Є ідеї?

— Є одна, але я не думаю, що тобі сподобається, — за хвилину сказав Роджер. Усі повернулися до нього. — Я можу викликати пацюка.

— Що? Ні. Це ж все одно, що кинути каменем у осине гніздо, — відповів Майло.

— Але такий хаос може бути гарним прикриттям, щоб ми встигли спуститися до роздягальні. — повернулася до Майло Фанні. Вона перевела погляд на Леммі, — Але якщо побіжемо усі разом — більший шанс, що нас помітять. Піду я та Леммі.

— Що? А якщо хлопців спіймають, чи нас спіймають — тоді що? — сказала Леммі. — Мені здається, можна пробігти усім разом, бо залишатися на сходах занадто небезпечно. Тим паче, немає гарантій, що ніхто не побіжить прямо сюди щойно почнеться паніка.

— Я думаю, Леммі права — залишатися на сходах небезпечно. Але ми й не залишимо нікого тут. — Майло посміхнувся. — Фанні, пам’ятаєш плани будівлі? На поверсі з кухнею має бути вантажний ліфт, який проходить через усі нижні рівні…

— ..включно з поверхом з роздягальнею. Я зрозуміла тебе. Так, це може спрацювати.

— Чекайте, про що ви говорите? То ми просто біжимо до цього ліфту? А як же Роджер? Він ж не зможе підтримувати примару та йти.

— Я знаю, що треба зробити. Роджере, карета подана. — Майло зробив жартівливий уклін та, присівши навпочіпки і знявши рюкзак, повернувся спиною до хлопця. Той усміхнувся та сів Майло на спину. Той піднявся. Леммі закинула його рюкзак собі на плечі таким чином, аби її поясна сумка не заважала їй рухатися.

— Но! Мій скакун. — Роджер розсміявся. — Ладно, тож починаємо?

— Вперед.

Два щури кольору грозової хмари вискочили з-під дверей аварійних сходів. Роджер дивився на пробігаючих повз офіціантів через очі своїх примар. Крик, дзвін впавших тарілок — його інтрузію помітили.

— ПАЦЮК! — крикнув хтось з офіціантів. Роджер не побачив хто саме, це був, але відчув — одну з його примар вже вбили. Вбили швидким ударом ноги. Мана примари тоненькою димчастою ниткою вже повернулася йому в руки. — ДАВИ ПАЦЮКІВ! Не дайте їм пробігти до складу з їжею!

Він не розгубився та хлопнув Майло по плечу — група почала рух. Нові пацюки займали місце вбитих, але довго він це підтримувати не зміг би. Поки офіціанти ганялися по кухні за щурами-примарами, друзі встигли проскочити до іншої сторони поверху — до спец-ліфту. Великі металеві двері стояли перед групою.

— Виклик не працює, чорт забирай! — вилаялась Фанні, кнопка не натискалася повністю, наче щось заважало їй.

— Дивись! — Леммі показала на замкову свердловину над кнопкою. — Нам потрібен ключ.

— Обережно перевірте кімнати поруч, може там є щось, що допоможе. — скомандував Майло, Роджер на його спині викликав чергову примару. — Ти там як, Роджере?

— Тримаюсь… але я можу виграти ще хвилин п’ять… максимум, — ледве чутно сказав хлопець.

— Зрозумів тебе, друже. Тримайся. Ще трохи залишилося.

Група розділилася — хлопці залишилися стояти біля ліфту, сховавшись за рогом, а дівчати пішли разом шукати ключ чи якусь альтернативу йому. На щастя, шукати довго не прийшлося — одна з кімнат поруч була кімнатою відпочинку, де сиділа дівчина та пила чай, вона дивилася у вікно та сиділа спиною до входу. На столі поруч з дівчиною стояло радіо, яке на повну гучність волало про погоду, її кружка та зв’язка ключів. Фанні пильно подивилася на Леммі, та знала, що саме мав на увазі погляд подруги. Легенько відкрив двері, вона прослизнула в кімнату.

— …в Шипсбі сьогодні буде сонячна погода до другої половини дня, але після опівдня очікуйте зливу. — лунало з динаміків радіо.

— Ех, я забула парасолю. Треба буде у Бетті попросити. — сказала дівчина, певно, думаючи вголос. — Га? Ти ще хто?

— Я? — дівчина неочікуванно повернулася в бік Леммі та вимкнула радіо. Зв’язка ключів була у двох кроках від неї, а очі дівчини пильно розглядали порушницю. — Я зі зміни Бетті.

— Так а що ти тут робиш зараз? Зміна Бетті тільки через годину. — підозріло подивилася дівчина в обличчя Леммі.

— Я-я перенервувала, це моя перша робота, тож і прийшла завчасно. — слова самі лилися з її рота.

— Ха! Ну, ти даєш, подруго. Я також на свою першу роботу приходила завчасно. «Щоб мене помітили». Яка я була наївна раніше, жах. — вона відвернулася та дивилася у вікно. Леммі зробила ще крок. Після невеликої паузи дівчина продовжила, — Чай будеш?

— Так, зелений, будь-ласка.

— Зараз подивимось які тут є. — вона встала з стільця та відійшла до електрочайника, що стояв на стільниці біля виходу з кімнати. Леммі тихо схопила зв’язку ключів.

— Ой, мені вже бігти треба, дякую за чай! — вона кулею вилетіла з кімнати. — Поп’ємо іншим разом!

Дівчата повернулися до ліфту. Роджер вже лежав без тями на спині Майло. Фанні вихопила ключі у Леммі та почала шукати підходящий. Крики офіціантів зовсім затихли, але це могло означати лише те, що примар більше не було і хтось може прийти до ліфту, до групи. Один з ключ нарешті підійшов і провернувши його у свердловині, вона змогла викликати ліфт. Великі металеві двері повільно відкрилися. Фанні витягнула зв’язку ключів та допомогла Майло з Роджером зайти в ліфт, Леммі швиденько озирнулася і зайшла в ліфт. Група поїхала на 4-й поверх.

— Як це — жодних результатів?! — приголомшливою луною гриміли слова Лека Пзарка, голови Міністерства Земельних ресурсів. Він повернувся до співрозмовника та вдарив кулаком по масивному столу з загартованого аметистового скла. — Республіка та її народ потребують результатів. Потребують успіхів. Я сподіваюся, Ви це розумієте. Якщо я не побачу результатів до кінця місяця, я буду змушений вжити заходів.

— А-але, ми робимо все, що в наших силах. — боязливо сказав чоловік у білому халаті з синім коміром та золотистою краваткою — вчений. — Навіть з усіма ресурсами Республіки, для цих досліджень потрібен час.

— Але Ваш відділ годує мене обіцянками тижнями! Жодного прогресу за цей місяць не є припустимим. — сказав Лек, він сів за скляний стіл та склав руки. — Що змусить наш проект зрушити з мертвої точки? —його малі бурштинові очі вичікуючи дивилися на вченого.

— Нам потрібен живий піддослідний. Точніше — піддослідна.

— Буде вам піддослідна. Ще щось?

— Ні, пане. Цього буде достатньо, аби ми почали робити відчутний прогрес, я обіцяю.

— Тоді, очікуйте на доставку. До того моменту, чекаю від вас повної готовності прийняти гостю у будь-який момент. На цьому і закінчимо. — Лек повернувся на стільці до панорамного вікна, з якого відкривався пейзаж усього міста. Пейзаж з скляних хмарочосів та далеких тоненьких ниток диму, що невпинно відкашлювався численними заводами.

— Т-так, пане. — вчений невміло поклонився та задкуючи вийшов за великі розшиті золотом дерев’яні двері. З-за дверей вигулькнув молодий низький хлопець — особистий помічник Лека.

— Пане, пора.

— Добре. — він встав з-за столу. — Новини щодо планів кузена?— сказав Лек, йдучи з помічником високим коридором.

— Ні, пане. — покачав головою Юнас Лунне. — Мій контакт у оточенні Вашого кузена більше не виходив на зв’язок. Я боюся найгіршого.

— Дідько. — відповів Лек. «Він майже гарантовано зробить свій хід на цій зустрічі. Але він не настільки тупий, щоб наказати вбити мене, поки я в місті — занадто багато уваги. Що ж він буде робити?» — задумався чоловік потираючи свою козлячу борідку.

— Мені підготувати план втечі, пане? — занепокоєно дивився Юнас на свого боса. Лек врятував його, коли той був зовсім дитиною і працював на заводі з очищення руд. Він зустрівся з головою цеху особисто та викупив хлопця. За десять років малий Юнас — асистент помічника, став Юнасом Лунне — особистим помічником пана. Хлопець завжди був дуже високої думки про Лека, адже той може і був жорстоким чи гнівним, але ніколи не був нерозсудливим, не був недалекоглядним.

— Ні, я певен, кузен буде готовим до цього. Треба підіграти та точно зрозуміти, що він замислив. Не можна діяти через страх, особливо коли не бачиш усю картину. Поки що, спробуй знову зв’язатися зі своїм контактом, але дуже обережно. І зв’яжися з кланом Феї світла — я маю до червонооких пропозицію, від якої вони не відмовляться.

— Так, пане.

Великі закруглені двері з марганцевої сталі та позолоченими ручками відкрилися перед Леком — починалося засідання. Юнас залишився за дверима, а Лек зайняв своє місце за грандіозним столом з сапфірового загартованого скла. Різні міністри вже сиділи на місцях, але велике крісло на чолі стола було все ще вільне.

Двері відчинилися безшумно і з-за них вийшла молода жінка у сукні кольору світанку. Вона пройшла на крок у кімнату, поклонилася. Усі міністри повернулися до неї. Вона випрямилася та дзвінким голосом декламувала.

— Прошу тиші — Майстер Енергії та наш обраний Президент, — вона підняла руку та вказала на двері у ще одному поклоні, — Чі Йотун.

Усі міністри встали з місць та у традиційному вітанні Республіки Цунг поклали долоню руки з загнутим великим пальцем на серце. Чотири не загнуті пальця символізують чотири зірки на нічному небі, три з яких — провінції теперішньої республіки, а четверта — падаюча зірка. Зірка, що на початку другої ери прилетіла у Гору Стріке та відкрила доступ до глибинних родовищ, які не були б доступні ще сотні років. Саме ця гора і стала найбільшим економічним капіталом для новоутвореної республіки. Ця гора мала неймовірно багате родовище магнетиту та золота, і використання матеріалів з цих родовищ дозволило молодій країні зайняти ведучі позиції у світовому виробництві зброї. Саме тому традиційний прапор має чотири золоті зірки на нічному небі, а вітання — чотири незігнуті пальця.

В залу зайшов він — кремезний чоловік середніх років з чорним наче ніч довгим волоссям, його одяг з темно-синього шовку з зірками на плечах та грудях з чистого золоту ледь чутно шурхотів, коли той грузними кроками йшов по мармуровій підлозі. «Він — перший Майстер Енергії у світі. Це не було лише титулом — його контроль на Мистецтвами Тепла та Насичення дозволили Цунг вийти на абсолютно новий, недосяжний раніше рівень. Уся електрика у цій вежі та мільйонах інших будівель по усій Республіці працює завдяки його Мистецтву. Лише наша країна має атомні електростанції, а паливо для них — завдяки вмінням Чі. Насправді, йому не було обов’язковим ставати президентом, адже він вже мав усі потрібні важелі впливу на країну. Ніхто не скаже, що йому буде достатньо тримати у своїх цупких руках лише одну країну» — думав Лек, тримаючи руку в формі вітання.Коли президент сів на чолі стола у своє крісло, міністри сіли також, а його помічниця у подібній золотистій сукні, стала біля лівого плеча Чі Йотуна. Почалося засідання.

— …Саме тому, є сенс домовитися з Горіо. Їхні поклади сфалериту є необхідними для розширення виробництва акумуляторів. Прошу прийняти це до уваги. — закінчив доповідь один з міністрів. Чі кивнув та підкликав жестом помічницю, яка була у кроці позаду нього. Вона нахилилася до його вуха та щось прошепотіла. Він кивнув міністру та сказав.

— Чудово, очікую точні необхідні об’єми поставок. Після цього, буде проведена робота, щодо досягнення цих об’ємів. Що у нас далі на порядку денному? — він знов жестом підізвав помічницю. Вона голосно та чітко, так аби усі присутні почули, сказала.

— Угода з Пефонієї, щодо покладів родохрозиту. Їй мав займатися пан Савнет, але після його зникнення, не було призначено заміну.

— Зрозуміло. Тоді, я маю пропозицію — назначити нашого міністра Земляних ресурсів. — сірі очі президента уважно дивилися на Лека.

— Звісно, пане. Я з радістю вирішу це питання. Однак, мені буде необхідно ознайомитися з деталями угоди, які пан Савнет вже випрацював з пефонійцями. — холодний піт пройшовся по спині міністра. «Треба виграти час, я буду в безпеці до тих пір, поки йому не зручно мене прибрати» — подумав Лек, не відводячи очі від президента.

— Ох, це не буде необхідно, — він посміхнувся, — усі потрібні деталі будуть надані тобі на місці. — його помічниця підійшла до Лека та протягнула тоненьку стопку документів з білетом, — Потяг до Пефонії та кортеж до місця зустрічі вже були заброньовані для пана Савнета. Люмск вже переоформила їх на вас, пане Пзарк.

— Як.. далекоглядно з вашого боку, Майстре. — вимовив повільно Лек. Люмск поклала білет та стопку документів на стіл перед ним та повернулася до президента.

— Раджу поквапитися з підписанням угоди. Пан Савнет затягував підписання довше, ніж мало сенс. Що ж, до наступного питання. — він підкликав помічницю Люмск.

— Питання продовження контракту з Ампоі, щодо постачання кварцу…

За декілька годин засідання завершилося, президент та його помічниця вийшли перші, а потім усі міністри. У коридорі Лека зустрів Юнас.

— Як ви, пане? Ваші руки… — Лек опустив погляд на свої тремтячі руки. В правій руці він тримав білет на потяг з документами.

— Дідько. Візьми це, — міністр схопив тремтячу руку лівою, щоб заспокоїти, та протягнув стопку документів помічнику, — дізнайся все, що зможеш про те куди і як буде їхати кортеж, яка охорона буде на потягу, та склади список з найбільш ймовірних місць для атаки на мене.

— Звісно, пане. В мене є новини.

— Добре, якщо клан Феї світла так швидко відповів, їм дійсно непереливки. Значить…

— Кхм, пане, вибачте, але клан світла ще мовчить. — Лек підняв очі на Юнаса. — Це мій контакт. Він хоче зустрітися…

— Чудово, тоді…

— …з Вами, пане. Особисто. — Лек помовчав мить. Тремтячі руки більше не тремтіли, бурштинові очі запалали цікавістю.

— В Пефонії, чи не так? — Лек зрозумів, чому контакт Юнаса міг не виходити на зв’язок, а тепер просити особисту зустріч.

— Так. — Юнас на мить здивувався, але потім широко усміхнувся — його бос дійсно був настільки прозорливим, — пане. Він сказав, що зустріне Вас на місці зустрічі, перед делегацію пефонійців.

— Чудово. Уважно слідкуй за новинами, та, коли клан Феї світла нарешті відповість, змусь їх допомогти пефонійцям. Я підозрюю, що їм це знадобиться. Якщо спитають, що вони отримають за це, скажи вони вже знають, хто я і що роблю.

— Так, пане. Вважайте, що зроблено. — хлопець глибоко поклонився та вирушив вниз по сходах. Лек ж повільно дійшов до свого кабінету, сів у своє крісло та повернувся до вікна. «Схоже, з цим краєвидом мені варто попрощатися на деякий час. Ну, пусте — я повернусь, і тоді, любий кузене, я зірву з тебе твою кляту корону.»