Вищі Мистецтва

— Ви про що?

— Про те як ти там в обіймах стояв з Кірою. — відізвався Девон. — Ми, значить, бігаємо як прокляті, а ви там обіймаєтеся!

— Ну-ну, Девоне, спокійно. — сказав Джекі заходячи до хижі та жестом запрошуючи хлопців слідувати за ним. — Нумо, не має сенсу сваритися на вулиці.

Хлопці зайшли всередину хижі та розсілися на дерев’яній підлозі. Розгрузки та шоломи вже були віднесені до арсеналу, але брудна форма та рюкзаки були все ще на них. Скинув брудний рюкзак на підлогу, Джекі продовжив.

— Тож, дійсно, Фреє, як в тебе це вийшло? Щоб ось так з поштовху в калюжу до обіймів.

— Та, насправді, вона перша мене обняла. — хлопці пильно дивилися на Фрея. — Я, чесно, не пам’ятаю що саме сталося, але вона подала мені руку. Бо я.. впав?

— Е-е, так а далі? — нетерпеливо встряв Тоні.

— Далі.. далі, я просто тримав її руку і вона, е-е, обняла мене? Не знаю, якось дивно почуваюся. Якось.. сумно.

— Його тут красива дівчина обіймає, а він сумує! — дорікнув Девон. — Я-то від радості тут по стелі стрибав би, ех.

— Так, вибач. — відповів Фрей хлопцю, сльози блиснули на його очах. Це помітили інші.

— Ну, не варто аж так перейматися, Фреє. — занепокоєно відповів Девон. Фрей відчув як по його щоці скотилася сльоза, він інстинктивно витер її, але в процесі подумав «Чому я плачу? Що відбувається?». Руки хлопця почали трястися, Джекі різко підскочив до хлопця.

— Ти чого? Агов! — Джекі схопив його за плечі та, намагаючись достукатися до Фрея, потряс його, але той дивився крізь хлопця. З почервонілих від сліз очей, здавалося, не пробивалося ні краплі світла свідомості. — Кличте сержанта! ХУТКО!

За декілька хвилин навколо хижі зібралися усі сержанти та більшість строковиків. Хлопці виносили закляклого у сидячому положенні Фрея на двір та обережно поклали його на ноші. Далі двоє медбратів взяли ноші з хлопцем та понесли його до швидкої, яка вже чекала біля входу на полігон. Темні хмари потроху закривали небо сірим простирадлом.

— Що сталося? — зупинив хлопців Джин Акмес, швидка вже від’їжджала від полігону. — Якого біса в мене один з солдатів в ступорі?!

— Ми спитали, як так сталося, що він обіймався з Кірою Рапунто підчас занять. Він почав розповідати, а потім почав плакати і.. закляк. — хлопці з переляканими обличчями відповіли в різнобій. Джекі зробив крок вперед до сержанта та сказав. — Я побачив, як у нього почали литися сльози та трястись руки, спробував його привести до тями, але не вдалося.

— Дурня якась. — сержант задумався на мить. — Приведи мені Кіру. Треба зрозуміти, що сталося.

— Так, пане.

Грузні краплі наче скляні горошини розбивалися об дах палатки сержанта. Джин квапливо перебирав особові справи назначених йому строковиків. «Нарешті, ось і вона.» — з полегшенням видихнув чоловік, але полегшення було не довгим — особова справа Фрея була пуста. Лише фотокартка та ім’я з прізвищем — це все, що було записано у справі. «Дурня якась, може в мене просто не повна справа? Так. Так, точно. Інакше, це не мало б сенсу.» — від тривожних думок Джина відволікла дівчина, яка зайшла до палатки.

— Викликали, пане? — сказала Кіра.

— А? А, так. Сідай. — підняв свій розгублений погляд сержант.

— Перепрошую, але чи Ви знаєте — що сталося з Фреєм? — вона занепокоєно тримала свою правицю лівою рукою.

— Т-так, ні. Не знаю. Скажи, що між вами сталося на занятті? Хлопці з взводу сказали, що він обіймався з тобою.

— Е-е, так. Пан Генрі підняв та кинув на землю Фрея, я допомагала йому встати, але він наче в ступорі був, не рухався та тримався за мою руку. Я сказала, що мені йти треба, але він не відреагував. Я думала, може якщо підтримаю його, йому буде краще.

— І? Йому стало краще?

— Так. Він десь через хвилину припинив плакати, та витер сльози. Потім він мовчки пішов. Ви думаєте — це щось серйозне? — вона стискала свою руку все сильніше.

— Я-я.. не знаю. В його особистій справі про це нічого немає. У нього там взагалі нічого немає! Як це, в дідька, можливо?! — він поклав стопку інших справ на стіл.

— Пане?

— Розумієш? В мене 11 справ тут — по кожній можна дізнатися все, що можливо про людину, а в цій, — він вказав на ту, що тримав в руці, — нічого нема. Взагалі! Розумієш? НІ-ЧО-ГО!

— Е-е, пане, а Ви самі-то в порядку?

— «В порядку?». Ні! Я не в порядку. Я взагалі не знаю, хто цей хлопець! Чому він взагалі був тут?! Чому він був в моєму взводі? — Джин дихав все частіше та частіше. Здавалося, стіни палатки все сильніше тиснули на нього, варто було залишитися ще хоч мить тут — вони б розчавили його. Він встав за столу та не міг думати ні про що, думки просто розпадалися на малі обривки та розсипалися, наче пісок, з його відчайдушної хватки.

— Дихайте! Вдих! Видих! — Кіра дала відчутного ляпаса та тримала чоловіка за комір, силою повернула його обличчя до себе. Сержант потроху фокусувався на словах дівчини та болю. «Вдих. Видих. Вдих. Видих. Вдих..»

— Д-дякую, Кіро. — він поклав руку їй на плече. Вона відпустила його комір та сіла на стілець перед столом сержанта. Він вже заспокоєним всівся на свій стілець. З глибоким видихом він відкинувся на спинку. Однак, його спина не зустріла підтримку стільця — він впав на траву, очима до стелі темно-зеленої палатки. Він розсміявся та обережно підвівся. — Ха-ха. Боже, який ж я жалюгідний… Вибач, Кіро, за цей цирк.

— Це Ви вибачте, що вдарила. У вас, схоже, була панічна атака.

— Та-ак, дякую, що допомогла вибратися. Стільки років пройшло, я і не помітив, як вона підкралася до мене. Дякую, що розказала про ситуацію з Фреєм. Мені здається, я знаю, що робити далі. Але, перш ніж ти підеш, скажи — чому Генрі кинув Фрея?

— Він розповідав про зустріч з якимось ельфом. Це дуже розізлило Генрі і той хотів дізнатися все, але Фрей почав переказувати, схоже, непотрібні для Генрі деталі. Тому він підняв його та вимагав, щоб він сказав все, що знав. Його зупинив Верон.

— Зрозумів тебе, дякую. Поклич Генрі сюди, будь ласка.

— Що це за ігри, Джине? — за декілька хвилин увірвався Генрі до палатки. — Га?! Якого біса, я дізнаюся від якогось лівого хлопчиська про те, що ТИ зустрічався з ним?!

— Під «ним» ти маєш на увазі ельфа-посильного? — холодно відповів Джин.

— ТАК! Саме його я, в біса, і маю на увазі! Ти досі не відповів, чому ти зустрічався з тим, хто підрізав мою сестру. — очі хлопця зеленим полум’ям горіли на червоному від злості обличчі.

— Сядь. Тоді поговоримо.

— Добре, пане. Ось. — проричав Генрі сідаючи на стілець.

— А тепер — заспокойся. Я не розмовляю з людьми, які виглядають так, наче готові мене покусати. Наче вони — тупі тварини.

— Я… все ще чекаю. На відповідь. — сказав Генрі вже більш спокійним голосом за мить. Хоч очі його так і палали зеленим полум’ям, він виглядав спокійніше.

— Ось твоя відповідь — не твоя, в дідька, справа. Він приніс важливу інформацію, а з Макі бійка відбулася через непорозуміння, помилково.

— «Помилково?» — це як?! — Генрі стискав кулаки, ледь тримався, аби не стрибнути на сержанта.

— А ось так. Він прийшов до мене наступного тижня після нападу та передав послання. Вчорашня зустріч була щодо іншої справи. Яка тебе не обходить.

— Та якого дідька ти кажеш?! Та я… — він не закінчив думку, з вулиці він почув гамір, щось відбувалося. В палатку забіг Верон.

— Панове, вам треба це почути.

Потяг з протяжним скрипом загальмував біля платформи. «Ласкаво просимо до Шипсбі» — електронне табло прорізало світлом темряву тихої пефонійської ночі. Лека розбудила борт-провідниця.

— Приїхали, пане. Гарного перебування у столиці!

Лек зіщулився — холодний вітер продував, здавалося, до самих кісток. Він зробив крок на платформу, одразу за ним намагався вийти Юнас, весь обвішаний сумками з речами та з чемоданом у руці. Лек відійшов в бік та поквапив помічника, той заледве вийшов з потяга. Юнас поклав усі речі на землю та побіг шукати вантажника. Лек ж просто стояв та розглядав нічне небо. «Такий спокій. Наче затишшя перед бурею. Що ж, любий кузене, мій хід». По кам’яній плитці платформи їхав старенький візок вантажника.

— Стій. — зупинив Лек помічника, коли той збирався сідати разом з ним у автомобіль кортежу. Цей кортеж мав спочатку довезти міністра з речами до готелю, де той міг би провести ніч, а потім до плази, до місця зустрічі. Але Лек мав інший план. — Візьми таксі до плази. — він протягнув йому декілька купюр — дві тисячі цупій. — На малі витрати. Як тільки доберешся до плази, одразу проводь розвідку та створи мапу аварійних виходів. Мене, в першу чергу, цікавлять 27 та 28 поверхи.

— Так, пане. Рапорт буде Вам доставлений по прибутті до плази. — він поклонився та взяв гроші. — Зачекайте, пане. А як ж Ваші речі? Хто допоможе Вам розвантажити їх у готелі?

— Не переймайся, Юнасе. — він усміхнувся. — Твоє завдання важливіше за мій комфорт.

— Як накажете, пане.

За затемненим склом вікна автівки нічне небо виглядало особливо непроглядно. Темні обриси будівель з палючими, навіть через темне вікно, вивісками пропливали повз. Вони нагадували Леку обличчя злих привидів, ті ж обличчя, що він бачив у своїх кошмарах. Чужа архітектура, чужа культура, чужі обличчя — все це, наче тяжка гиря на спині міністра, давило на нього. Хоч він і раніше подорожував у інші міста та країни, але кожен раз викликав у нього одну і ту ж реакцію — страх. Страх, що ось тут все і закінчиться. Страх, що ось той перехожий може працювати на нього, чи що в автівці є бомба, яка так і чекає, аби він — Лек Пзарк — втратив пильність. Бо втратив пильність дорівнює смерть. Це він зрозумів ще з дитинства.

— Ми на місці, пане. Готель «Кам’яна стіна».

— Чудово. — відволікся від думок Лек. До вікна підійшов лакей, Лек напружився. Лакей з поклоном відчинив двері, аби Лек вийшов. — Та-ак, дякую. Мені потрібен хтось, хто віднесе мої речі до номеру.

— Звісно, пане. — лакей повернувся до входу у готель та клацнув пальцями. З-за скляних дверей одразу вискочили двоє кремезних чоловіків. Ноги Лека самі собою зробили крок назад. Чоловіки пройшли повз міністра та почали розвантажувати речі з багажнику автівки. Лакей повернувся до Лека. — Прошу за мною.

— А? Так. — сказав Лек не відриваючи очі від розвантаження до самих дверей у готель.

Фойє готелю було яскравим та доволі пустим. Великі мармурові колони тримали стелю, з якої висів велетенський золотистий канделябр. М’яке жовтувате світло заливало кімнату.

— Вітаю у «Кам’яній стіні», найкращому готелі преміум-класу в столиці. Чим можу допомогти?

— На моє ім’я має бути заброньований номер. Лек Пзарк.

— Секунду, будь ласка. — рецепціоністка швидко перелистувала сторінки великого журналу. На одній зі сторінок вона різко зупинилася. — Так, люкс бізнес-класу на ім’я Лека Пзарка. Підпишіть тут. — вона поклала журнал на стільницю перед Леком та протягнула ручку.

— В мене своя, дякую. — він дістав з нагрудної кишені його сірого костюму позолочену ручку з гравіюванням «Primus inter pares ». Він швидко та розмашисто залишив свій підпис у журналі та помітив питання у очах рецепціоністки. Він відповів з гіркою посмішкою. — Хех, це? Тепер це лише авторучка. Тож, ключ?

— Т-так, прошу.

Лакей та носильники речей відкланялися, речі вже лежали на підлозі люксу. Лек дав по купюрі чайових прислузі та закрив двері. Запах чистоти, звісно, не міг зрівнятися з його кабінетом, але був доволі схожим. Сам люкс був широким та достатньо просторим, двомісне ліжко стояло у дальньому куті Г-образної основної кімнати. «Певно Савнет хотів приїхати сюди не сам. Ха, що за дурень.» — ніякова посмішка з’явилася на вустах чоловіка.Він зайшов на кухню та, вперше за багато років, сам зробив собі какао. Теплий шоколадний запах заповнив кімнату, і Лек попиваючи свій напій сів на жорсткий диван. Зорі тьмяно виблискували на нічному небі, думками міністр був серед них, серед тьмяних зірок у темряві невідомості. «Багато часу вже пройшло, кузене. Я хотів би повірити, що ти вже забув про нашу історію. Хотів би повірити, що я забув про нашу історію. Але ні. Я змушу тебе побачити, побачити помилку у твоїй стратегії. Поки ще не надто пізно…» — він крутив позолочену авторучку в руці.

Світанкове світло пробивалося через тонкі штори прямо на обличчя Лека. Вперше за довгий час, він зміг поспати без кошмарів. «Хай переможе найкращий, кузене.» — з голосним клацанням закрилися двері номеру. Брудна чашка так і залишилася стояти на підвіконні.

— Прошу, пане. — водій поспішно відчинив пасажирські двері автівки. — На нас вже чекають.

— Сам знаю, поїхали. — махнув рукою Лек сідаючи на м’які сидіння.

Великий скляний шпиль відбивав ранкове сонце міріадами промінців. Сотні різнокольорових автівок проїжджали повз автівки кортежу. Малі прапорці Республіки Цунг, що стояли на капоті автівок кортежу, розвивалися вітром. «Сподіваюся, ти не витратив час дарма, Юнасе». Однак, кортеж потрапив у затор — на супровід місцевої поліції президент не розщедрився.

— Що там відбувається? — Лек підвівся з сидіння поближче до лобового скла та водія.

— Затор, пане. Я можу перевірити, чи все добре.

— Ні, сиди тут. Почекаємо. Все ж ми і так довго йшли до цієї угоди — почекати ще годину-дві — дрібниця. — Лек усівся назад на сидіння та задумливо дивився у вікно.

«Цікаво, чому контакт Юнаса все ж вирішив зустрітися саме у плазі. Він міг би зустрітися зі мною у готелі. Певно, я не помічаю якусь важливу деталь цієї картини». За вікном дуже повільно тягнулася черга різнокольорових машин, а посередині цієї черги був кортеж Лека. Коли ж сонце вже було в зеніті, а темні хмари потроху тягнулися до міста, кортеж знову поїхав з нормальною швидкістю.

Біля плази було багато людей — репортери, поліціянти, роззяви. Усім було цікаво подивитися на посла Цунг. «Що ж, не варто розчаровувати публіку» — кортеж зупинився перед входом у скляну вежу, червона килимкова доріжка під туфлями Лека розстилалася прямо до головних дверей. Він зробив крок вперед, озирнувся та з усмішкою помахав репортерам. Сотні питань, сотні мікрофонів, сотні очей слідкували за ним зараз. Прямо перед ногою Лека на доріжку впала крапля дощу. Він на мить зупинився та глянув вгору — починалася злива.