Вищі Мистецтва

Це був довгий день для Макі Цезарі.

«Спочатку, це було складно — працювати з людиною, яка бачить тебе лише як доповнення для друкарської машинки, але з часом починаєш миритися з тим, що не треба розраховувати на щось більше. Достатньо лише віддатися течії: з ліжка в офіс, з офісу в ліжко. І замість думок про бентежне майбутнє в тебе будуть лише думки про те, яку блузку надягнути на роботу — білу чи блідо-білу чи, якщо почуваєшся особливо святково, білу з червоними ґудзиками.»

«Але ж колись ця робота дійсно приносила задоволення. Тренування, навчання, пізнання нових методів боротьби з різними нападниками — це все мало сенс, нехай і не довго. Ставати помічницею сержанта було помилкою, треба було перевестися. Куди завгодно, аби подалі від нього, подалі від його мужніх рук, від його самовдоволеної усмішки, від цього дурня, що не бачить мене людиною!» — Макі голосно зітхнула. Стопки різних офіційних та не дуже паперів на її столі формували повноцінні вежі. І в найвищий з веж — сиділа вона сама, наче бідна, забута принцеса. Її принц вже, певно, і забув, що мав бути принцом, а не драконом, що тримає її у цих вежах з паперу та бюрократії.

Швидкі черги клацань друкарської машинки розрізали тишу самотнього офісу Макі. Одинока лампочка заміняла сонце у цій безбарвній пустці, шафи з теками та безліччю документів — наче титани, що тримають небо, підпирали стелю. В такі тихі робочі вечори Макі часто згадувала свої тренування, те як вона взагалі тут опинилась, та через кого вона пішла на такі, здавалося б, непідйомні для неї жертви.

Двері сержанта вже декілька годин як закрилися до завтрашнього ранку, але її ще чекала чергова купа паперу. Двері приймальні ледве чутно відкрилися, але Макі нікого не побачила на тому кінці коридору. «Що за чортівня? Невже він і двері не зачинив нормально, Боже, скільки мороки з цим чоловіком.» — вона встала із-за столу та підійшла закрити двері, але варто було їй наблизитися до ручки двері, як вона мимоволі відстрибнула на пару кроків назад.

— Покажись! Негайно! — лише інстинкт, але він рятував її не один раз. Багато хто думає, що якщо людина не має Мистецтва, то ти — звичайний, простий та нецікавий, але Макі була готова показати усім наскільки вони не праві. Її особистий ніж вже блищав у руці. — Ну?!

— Шустра, як на секретарку, — безтілесний голос прозвучав у неї з-за спини, — але я тут з повідомленням.

Макі одразу ж повернулася на підборах своїх чорних туфель та зробила смертоносний випад. Але її ніж не зустрів нападника. Однак, він точно не був примарою, адже краєм ока вона побачила його. Темно-зелений плащ та бліда шкіра. У його дитяче-малій руці вона помітила блиск кинджала. Але, хоч вона і помітила його, її рухи були занадто повільними.

— Може досить пурхати? — його кинджал вже був на неприємно близькій дистанції до її горла. Ледве вловимий запах землі доносився з-за спини.

— Тож, що тобі потрібно? Сержанта тут вже нема. А якщо думаєш початувати тут, то дарма. — вона намагалася виграти час, бо пам’ятала, що через декілька хвилин повз приймальню мав пройти вартовий. Він точно мав би побачити відкриті двері та перевірити. Однак, стояла вона спиною до дверей, тож уся надія була лише на вартового.

— Чому ж це дарма? Може для мене записатися завчасно — це неможлива розкіш. Ось і маю я наче щур, пробиратися вашими, кхм, домівками, лише щоб мене знову не послухали, — він зробив дуже злий видих, — Ще раз — я тут аби передати інформацію, це все.

— А кинджал біля мого горла змушує мене засумніватися у твоїх намірах. — вже більш впевнено сказала Макі. Вона розуміла — нападник, можливо, втратить пильність, якщо вона підіграє. До того ж вартовий вже має проходити повз двері. Залишилось зовсім трохи…

— Це самозахист, не більше. — він повільно прибрав кинджал від її горла, — Не змушуй мене знову його дістати.

«Зараз!». Її ніж розсік повітря з блискавичною швидкістю. Цього разу ніж знайшов собі відповідь. Неприємний скрегіт металу об метал, злий погляд блідолицього та червона краплина крові виступала з подряпаної щоки нападника. Хоча це і була лише мить, Макі встигла добре роздивитися бліде обличчя: злий вираз приплюснутого круглого обличчя, темно-зелений плащ зі слідами багнюки на полах, високі чорні чоботи, та випираючі вуха — ельф. «Можливо навіть ельф-вбивця. Враховуючи його навички, він точно не простий турист». Рука Макі сама вже була занесена над головою нападника, однак у вирішальний момент її ніж зміг поласувати лише повітрям — він зник без сліду. Коли нарешті почула як крапля крові падає на паркет, вона відчула гострий холодний біль в нозі. Вона почула як впала її крапля крові. Видав тиху лайку, Макі впала на коліно та повернула голову в бік дверей. Ельф закрив двері швидким рухом, та миттєво опинився перед нею. Його кинджал неприємним холодом впивався у її горло — достатньо аби пустити декілька крапель крові, але не достатньо аби вбити.

— Що це за ігри?! Хочеш вбити мене чи мого командира? — її голос тріпотів, біль у нозі — наче гострі кайдани. Вона знала — напряму вона не зможе перемогти його, не тут, не зараз. Ельф все ще тримав кинджал та мовчав. — ВІДПОВІДАЙ!!

— Ну-ну, спокійно, не треба так перенапружуватися. Це лише кров за кров. — він відкинув каптур вільною рукою, світло залило його бліде обличчя. Червоні очі та кров, що все ще повільно крапала з подряпини, яку зробила Макі, жахливою картиною на блідому полотні повставали перед Макі. Його обличчя було спотворено гримасою, яка могла виражати лише одну емоцію. Злість. Таку злість, котру відчуває кожна людина, коли набридлива комаха залітає їй у очі чи ніс. Він зробив видих та прошепотів щось лайливе, — Тож, тепер ти готова слухати, к’юм ?

— Тож, що ти тут забув? — хоч вона і намагалася звучати нейтрально, фраза пролунала з очевидною ворожістю. Ельф поморщився, серце Макі калатало наче відбійний молоток.

— Я, — він зробив паузу та знову видихнув, — прийшов сюди, щоб надати твоєму керівництву важливу — ні — життєво необхідну інформацію. Лише через своє завдання я тебе досі не вбив. Тому красно прошу — не біси мене, будь ласка.

— Д-добре, і ця інформація?.. — голос тремтів, серце калатало сильніше ніж раніше, сльози вона ще могла стримувати, але ж клята нога ніяк не давала спокою. Перш ніж змогла б почути відповідь, вона відчула неймовірну слабкість та непереборне бажання прилягти, тоді вона точно зможе боротися далі, зможе передати ту важливу інформацію, все зможе — треба лише прилягти…

З глухим гепом вона впала на бік, кривава калюжа під її ногою червоно-чорним килимом накривала паркет.

— Дідько! Ця к’юм мене… — це останнє, що почула Макі перш ніж провалилася у глибокий сон. Це точно був довгий день для Макі Цезарі.

— Придатний!

— …Що?

— Кажу — придатний до військової служби. А тепер — НАСТУПНИЙ!

Багато думок кружляли у голові Фрея Переза — можливо майбутнього найвідомішого барду світу, чи найуспішнішого купця континенту, чи ще мільйони можливих майбутніх. Але тепер — одного з тисяч нових солдатів Пефонійського магічного корпусу. «Ну, може мене у штаб запихають, буду подавати каву та таскати папірці від одного офіцера до іншого. Може все буде не так і погано».

Синє небо потроху заливалося багрянцем сідаючого сонця. Старе місто — район столиці Пефонії, Шипсбі, був Фрею рідним. Знайомі вулички з характерним запахом бузку та вогкого каменю розкривали свої кривуваті обійми перед хлопцем. На шляху повз один з пабів, де колись працював офіціантом, він побачив дівчину з каштановим волоссям, яка безуспішно намагалася відкрити двері закладу. Її руки були зайняті дерев’яними табличками, від яких доносився сильний запах фарби.

— Гей! Хлопче, допоможи мені тут. — вона кивнула у бік дверей. Фрей озирнувся та з німим питанням «я?» подивився на неї. — Так. Ти. — вона закотила очі та нетерпляче зітхнула.

— Д-добре, зараз. — він відчинив двері, але в процесі збив одну з табличок з рук дівчини. — Вибач, я зараз підніму. — на табличці була зображена відома карикатура на президента Пефонії, де той продає дитину у футболці з написом «Пефонія» м’яснику за мішок грошей. Фрей поклав табличку на руки дівчини до інших, на що вона лише хмикнула та зайшла до пабу.

— Фанні, нарешті ти прийшла! Як все пройшло?.. — ледь чутно доносилося з пабу. Фрей знизавши плечима рушив додому.

Домом хлопець називав стару та напіврозвалену двоповерхову будівлю кольору випаленої сонцем червоної цегли. Двері домівки хлопця, незважаючи на жахливий стан самої будівлі, трималися міцно на скрипучих навісах та не пропускали злодіїв до небагаточисленних багатств хлопця. Бетонна підлога єдиної кімнати першого поверху була вкрита старими пожовклими килимами, які він знайшов на смітнику та ретельно вичистив. Сонце, яке майже повністю зайшло за обрій, заливало кімнату теплим помаранчевим світлом крізь дерев’яні начисто витерті вікна. Від сходів на другий поверх залишився лише вузенький металевий кістяк, але хлопця це не турбувало — він все одно не підіймався туди останні роки. Там досі стояло ліжко, в якому маленький Фрей любив спати разом з мамою, коли негода накривала місто і було занадто страшно спати одному.

Наступного дня хлопець швидко зібрав речі та вирушив до автобусної зупинки — на нього чекала пригода, від якої він вже не міг відмовитися.

Поїздка була нудною та довгою. Як автобус виїхав за межі міста, лише поля чорніли аж до обрію. «Стільки полів, стільки сонця, у місті таку тишу та спокій годі й шукати».

Автобус нарешті зупинився біля невеликої гущавини.

— Ваша зупинка! На вихід! — крикнув водій у салон через невеличке віконце.

Фрей, десятки зо два хлопців та десь десяток дівчат вибралися з автобусу і пішли по єдиній стежці у глиб гущавини. Фрей озирнувся: автобус вже майорів як червона цятка на дорозі поки остаточно не зник за обрієм, а його попутники вже майже всі зникли за покровом дерев. Хлопець поквапився за ними.

За лісною ширмою у самому центрі гущавини був полігон — декілька збудованих нашвидкуруч будівель та десятки палаток — все що він міг впізнати. У прибулих перевірили документи та поділили на декілька груп і відправили кожну до різних частин поля. Фрея та ще 11 хлопців набрали у останню групу, та зі словами «стійте тут», залишили хлопців чекати не далеко від входу.

Чекали вони не довго: за кілька хвилин до них підійшов чолов’яга у військовій формі та жестом скомандував стати у шеренгу перед ним.

— Бажаю здоров’я! — почав він, — Мене звуть Джин Акмес, я — старший сержант 2-ї об’єднаної дивізії магічного корпусу Пефонії. Від сьогодні я — ваш командир. Мої успіхи — ваші успіхи, ваші помилки — мої помилки. Я дуже хочу, аби вами усіма могли пишатися як ваші сім’ї, так і уся Пефонія! Тож, давайте зробимо з вас людей достойних називатися Пефонійцями!

— Так! — хором відповіли хлопці, навіть Фрей був у приємному здивуванні — бос, який каже такі запальні промови — велика рідкість для хлопця. Усі попередні його працедавці були небагатослівними, коли мова заходила про зарплату чи будь-які привілеї для нього. Але ось про роботу, яку треба зробити — зовсім інша справа.

Поки Фрей знову був заплутаний у спогадах, майже усі хлопці, що стояли біля нього, пішли. Коли він все ж звернув увагу на своє оточення, то помітив, що декілька людей стояли біля камуфляжної зеленої палатки. «Може мені також туди?». Підійшовши до палатки, він почув суперечку двох чоловіків, один з яких тримав металеву кульку в руках:

— ..А я тобі кажу — дурня то все. Не зможеш ти вогнем пробити захист, навіть Насичувач-початківець легко зможе змінити плетіння, аби розвіяти вогонь до того, як той добереться до цілі. — сказав той, що був на голову вище Фрея та співбесідника.

— Вероне, ну, я ж кажу тобі, точно зможу. — запевняв другий. Він тримав металеву кулю в руці та легенько підкидав її вгору. — Ось, дивись. — з шиплячим звуком з долоні чоловіка зірвалося синє полум’я та в мить полетіло до кулі, поки та була у повітрі.

— Ага, сам дивись. — відповів Верон, він зробив рух рукою, наче задуває полум’я свічки, і синє полум’я другого огорнуло кулю на лише долю секунди, а потім розвіялось у невелику хмарку сірого диму, — Ну і?

— Га! Дійсно холодна. Дідько. — другий уважно дивився на кулю, полум’я не зачепило її. Верон підійшов до нього та з голосним шльопом ляснув його по спині.

— Ха-ха-ха! Такий вираз твого обличчя, Генрі, каже мені, що я не дарма стільки років вчився.

— Та-ак, навчився ти добре. — Генрі все ще вивчав кулю, — Слухай, а розвій-но плетиво з кулі. — Верон клацнув пальцями — з кулі тоненькою сірою ниткою потягнулася мана до руки Верона. Генрі швидко кінчиками пальців схопив її, і та загорілася.

— Агов, що це за дурість ти робиш! — він відмахнувся від нитки мани, перш ніж та почала горіти у нього в руці.

— Ха-ха, — зелені очі Генрі грайливо дивилися на співбесідника. — просто перевіряю, де ти ще навчений.

— Ото вже. — вираз обличчя Верона пом’якшився, його трикутне обличчя та сині, наче глибокий Південний океан, очі дивилися за Генрі.

— В-вибачте, — почав хлопець, до нього повернулися Верон та Генрі, — мені, схоже, треба поговорити з сержантом. Він, наче, казав, що звуть його Джин Акмес..

— Тоді ти правильно зробив, що прийшов саме сюди. — відповів Верон. — Ця палатка, — він вказав на ту, що була за їхніми спинами, — як раз його. Але, — він жестом зупинив Фрея, який вже хотів пройти всередину, — там зараз відвідувач.

— Дивний відвідувач. — тихо сказав Генрі.

— Тож, тобі варто почекати, поки сержант звільниться.

— Д-добре, дякую. А, — чоловіки хотіли відвернутися від хлопця, але той продовжив, — що це за куля у Вас?

— Ця? — повернувся Генрі з кулею у руці. — Це тренувальна, зроблена з манганової сталі. Дуже добре проводить ману. Тримай, — він легенько кинув її Фрею у руки, але той заледве не впустив її на вологу траву.

— Кажуть, — Верон на крок підійшов до хлопця, — що, якщо маєш великий запас мани, то куля може трошки світитися, якщо стиснути. Але я особисто жодного разу не бачив такого. Певно, брешуть.

— Он як. — холодна металева куля спокійно сиділа у його долонях. Він усміхнувся та спробував її стиснути — жодного свічення, — Так, схоже, брешуть.

— Верон Батіста. — він зробив невеликий поклін та зняв невидимого капелюха, відсутність якого змусила його ледь помітно поморщитися. Він вирівнявся, його пряме чорне волосся спадало по плечі, пронизливі сині очі, невеликий ніс та гостре підборіддя робили з його звичайного, на перший погляд, трикутного обличчя — витвір художника-майстра. Фрей насилу відірвав погляд своїх карих очей від нього. Верон це помітив, однак йому і не було потреби нічого казати — його обличчя вже скривилося посмішкою злодія, що побачив відкриту скарбницю.

— Генрі Цезарі. — сказав другий та пхнув Верона у бік ліктем, аби той припинив витріщатися на Фрея. Верон відкашлявся та перевів погляд на Генрі. Той продовжив, — Я — права рука сержанта П’єра Ґаліта та термокінет.

— Тож, а ти?

— Фрей. Е-е, Фрей Перез.

— Перез? Десь я це прізвище чув вже. Ти не родич Діоліпта Переза?

— Це напевно мій дід. Матір зрідка згадувала про нього.

— А матір — Локань Перез? — зацікавлено спитав Верон, Генрі здивовано подивився на нього.

— Т-так, — Фрей уважно дивився в очі Верона, — Ви були знайомі?

— Можна і так сказати. — він зам’явся на мить, — Після того, як Діоліпт пішов у відставку я нічого не чув про неї. Як вона?

— Вона… вона померла. Три роки тому.

— Чорт забирай. — Верон опустив очі на пом’яту траву. — А він що?

— Я не бачив його. На похоронах його не було, зібрав гроші сам. — в очах хлопця заблищали сльози. — Чудовий родич, еге ж?

— Ну-ну, — Верон поклав руку на плече хлопцю, — може фокус підніме тобі настрій?

— Фокус? — Генрі не розуміючи подивився на Верона. — А-а, фокус. — він невдоволено клацнув язиком.

— Ось, — Верон став перед хлопцем та знову зняв свій «невидимий капелюх», та зобразив, наче щось дістає з нього. — Хм, куди ж я міг покласти таку цікаву та красиву річ. — він наче щось шукав у цьому «капелюсі», позаду нього був чутний характерний шиплячий звук. Він різким рухом провернувся на підборах чоботів та зробив повний оберт, — О, ось і воно! — він витяг руку з «капелюха», у руці була невелика крижана троянда. Верон дав її хлопцю та з усмішкою вклонився — виступ завершений.

— Ха-ха, дуже красиво, дякую! — троянда переливалася у світлі полуденного сонця тисячами промінчиків. Фрей вишукав очима Генрі та усміхнувся, — І Вам також дякую.

— Пусте, хлопче. — він задоволено усміхнувся.

Неочікувано поли палатки відкрилися — хтось виходив. Безшумно вийшовши з палатки та прикриваючись каптуром, промайнув повз співрозмовників хлопець. Фрей встиг трохи розгледіти його: бліда шкіра, зростом — на голову нижче Фрея, дуже серйозні очі дивного червоного кольору, а каптур підозріло широко розходиться в боки від місця, де мають бути вуха. «Наче щось випирає у нього з вух, чи може це і є вуха?» — промайнуло в голові хлопця.

Фрей ще мить дивився на те, як блідий йшов далі, увесь закутаний у темно-зелений плащ, але в якусь мить той просто зник. Зник, так наче його там і не було. «Як це він зробив? Та ні, може примарилося. Чи ні?» — Фрей хотів спитати хлопців, але повернувшись він не побачив їх, лише палатку сержанта, куди він в першу чергу і збирався йти. Тепер шлях був вільний. Знизавши плечима він зайшов до палатки.