Карма

Я готувалася до дефіле у вечірніх сукнях в концертному залі, коли пролунав телефонний дзвінок. Герин стурбований голос примусив серце битися сильніше:

- Лєра у лікарні. Кажуть, що грип, але вона така виснажена. Як звільнишся, приїзди.

Я ледве дочекалася кінця показу. Похапцем склала валізи, забрала з приватного дитячого садочка Назарчика і помчала до рідного села. Назара залишила батьку, а сама в лікарню, де вже днював і ночував Гера.

- Чого він тебе сполошив? Все нормально. Просто хвороба, - запевняла Лєра. – Але дякую, що приїхала. Любаш, ти краще за будь-які ліки, якщо чесно. Посидь зі мною тут, розкажи, як там у столиці… Яка ти гарна… Ти завжди була гарнюньою. Я думала, що тебе знайшли у квітнику… Ну всіх у капусті, а тебе – десь в гарному місці. Маленькою ти на ляльку схожа була. Ти й була живою лялькою моєю. Що б я робила без тебе…

- Я теж тебе сильно люблю, Лєрусь. Видужуй…

Вона видужала, але хвороба сильно підточила її сили. Спочатку Лєра ледве пересувалася по дому, а потім днями лежала в ліжку, причому більшу частину дня вона спала, згорнувшись калачиком, як мала дитина.

Я залишилася з сестрою, розуміючи цього разу, що її життя завершується. Треба було надивитися на неї, наговоритися з нею. Чесно кажучи, я не могла уявити життя без неї. Посміхаючись і порхаючи метеликом по хаті, я надвечір тікала в ліс, де виплакувалася в лопухи й мати й мачуху. А потім вмивалася в струмку і знову, прибравши щасливий вираз обличчя, йшла до хати. Лєра не повинна була бачити моїх сліз. Але я не врахувала одного – вона відчувала мої сльози, як відчуває кожна мати біль своєї дитини. І коли одного разу увечері я занесла їй вечерю, вона затримала мою руку і тихо-тихо так сказала:

- Не плач, ти навчишся жити без мене. Я і тато навчилися жити без мами. Я стану твоїм янголом. Посидь зі мною. Хочеш, можемо поплакати вдвох.

Таких нас заплаканих і знайшов Гера.

- О-о-о-о! У вас тут шикарна розвага. А ми з батею там в полі й не здогадувалися, що в хаті у нас океан скоро буде. Завершуємо цей сеанс мазохізму і на вуличку. Комарів ходімо погодуємо, - він всадив Лєру до інвалідного візочка і вивіз на веранду. Лагідно вкрив її ноги пледом і довго розповідав, як вони з татом боролися з довгоносиком на перці та колорадським жуком на картоплі. В цій ідилії я відчула себе зайвою, тому пішла до батька в зал. Я чула, як Гера завіз Лєру в хату, чула, як вкладав у ліжко і щось розповідав настільки веселе, що Лєра просто захлиналася від радощів. А коли в хаті всі поснули і я домивала посуд, Гера різко увійшов до кухні:

- Любаня, що то було? Ти ж сильна жінка! Їй не можна таких сплесків, - накинувся Гера на мене.

- Вибач, я зірвалася. Більше не буду. Важко змиритися. І я постійно відчуваю свою провину.

- Через нас? – Гера обійняв мене за плечі й пильно глянув через очі у саму душу.

- І через це також. Я проґавила її хворобу. Який я лікар? – гризла сама себе.

- Ти будеш чудовим лікарем. Це її життя. Отам у тебе на поличці я знайшов книжку, якось не було чого робити, почитав на сон прийдешній. Всі ми йдемо з життя тоді, коли маємо піти, значить наша життєва місія виконана. Це такий план.

- Чий план? – саркастично спитала я.

- Вищих сил. Ми ж просто люди. Головне, що ми її любимо, - більше запевняв мене, ніж стверджував Гера.

Я вірила Гері, хотіла вірити, але з завмиранням серця чекала щоранку на традиційне Лєрине крізь двері:

- Доброго ранку, Любаня. Я прокинулася!

І тоді у мене приємно щеміло серце, душа раділа і я могла звернути будь-які гори.

Лєра не проснулася 8 березня 2007 року. Вона залишила заповіт. Окремо мені, окремо Гері. Я не знаю досі, що вона написала йому, але мій був коротким: «Я буду щасливою лише в тому разі, коли щасливою будеш ти. Нікому я не зможу його довірити, крім тебе. Скажи йому, що він батько Назарчика, не приховуй.» Я почувалася ідіоткою. Так ретельно приховувала й оберігала, а Лєра все-таки дізналася. Як?

- Ти маєш мені щось сказати, дуже важливе, принаймні так написала у листі Лєра, - почав Гера здалеку.

- І то давно. Просто якось не виходило, - погодилася я.

- Ти моє покарання в житті, Любаш. Чесне слово. Чому мене до тебе тягне магнітом? В чому секрет?

- Та є один. Тільки ти в таке не віриш. Зараз давай про земне. Тоді ми з Кирилом так і не… Шлюбної ночі не було… Ніякої ночі не було. Не встигли.

Тільки по його очах я читала спочатку здивування, потім сумнів, а далі й зовсім шок.

- Назарчик? Мій?

- Так вийшло.

- І якби Лєра не… ти б не сказала?

- Напевно, ні.

- І знаєш хто ти після цього? Для тебе є щось святе?

- А що б змінилося?

Він довго палив на балконі. І коли діти були вкладені в ліжечка і бачили вже не перший сон, двері до моєї спальні прочинилися. Він акуратно ліг на ліжко скраєчку і тихо спитав:

- Вона знала про все?

- Про все, - не стала брехати я. – Ми довго її будемо пам’ятати. Ти не думай, я теж втратила і не сестру, а другу маму. Тільки Лєра могла подарувати мені тебе двічі. Знаєш, що вона мені сказала якось?

- Здогадуюсь.

- Вона сказала, що якби було можна, то ми б жили всі разом шведською родиною. Це я ревнувала тебе до неї, а вона… чомусь ні.

- Бо вона любила і тебе, і мене однаково. По-моєму, тебе особливою якоюсь любов’ю. Рік має пройти, а потім… Буде видно. Не здумай Назарчика забирати. Поки що я не говоритиму малому, що його батько, але з часом. У мене виявляється два сини.

- Я повинна тобі народити ще й доньку, - крізь сльози прошепотіла я.

- Ти така. І де ти взялася в моєму житті? Чому ти разом з нею увійшла в мою долю?

- Бо ми суджені один одному. І не тільки в цьому житті. Крізь віки, Герочко.

- Люба, ти ніяких наркотиків не вживаєш?

- Мені ти не повіриш, я знаю. Та є одна людина. Вона й мені очі розкрила, й тобі все пояснить краще, ніж я.

- Екстрасенс, це зараз модно. Лєра щось розказувала про твої мандри в пошуках відповідей.

- Ні, не екстрасенс. Просто психолог. Ми з тобою, Герочко, проживаємо не одне життя, поневіряючись і мучачись в любовній гарячці. Це наша спокута. КАРМА! За те одне життя, коли ми з тобою втратили святе дитя, яке мало принести людству благодать. Я стала чорною вдовою. Всі чоловіки, з якими я одружитися збираюсь, гинуть. Діма, Кирил…

- Любаш, ти точно обкурилася чи якоїсь бурди обпилася. Спи. Завтра поговоримо.

- Поговоримо. Тільки поки в нас з тобою не народиться дівчинка – не буде нам спокою.

- І ти чекаєш, що я все відкину і займусь створенням доньки? Невже ти не розумієш, що без Лєри ми не будемо щасливими?

- Правда в тому, що ми щасливі з тобою завдяки Лєрі. Завдяки їй ми зустрілися, дурненький.

- Ми зустрілися тому, що мали зустрітися. Хочеш правди? А ти готова до неї? Пам’ятаєш, як я намалювався у вашому дворі?

- Таке не забудеш, - дійсно все перед очима було, як вперше.

- Того ранку ми з Толіком йшли до магазина купувати пиво, бо перепили попереднього дня. А ти йшла до школи. У коротенькій формі, білосніжному фартушку, щаслива і невимовно гарна. Пройшла мимо нас, немов янгол пролетів. Нас ти навіть не помітила. Та й хто ми були у твоєму досконалому витонченому світі? Два юних алкоголіки-початківці. Підхопила на ходу кошеня і ніжно притулила його до себе. Я немов очманів. Ото тоді ти й оселилася в моєму серці. Назавжди. Толік розказав де ти живеш, і про Лєру історію в усіх фарбах переповів. Я й приперся, немов води хотів напитися. Ви з Лєрою були такі схожі, тільки до неї я міг посвататися, а ти… Ти була малою. Такі, як ти, не створені для родини. Тоді я так думав. Боявся такої краси. Я наївний вважав, що справлюсь зі своїми почуттями, а тут ти зі своїм бажанням на дні народження… Така ніколи не полюбить по-справжньому, - думав я тоді. – Пограється, побавить свої амбіції й забуде. Минеться. А коли зрозумів, що помилився, було пізно. Я не міг образити Лєру. Вона ж не винна, що я помилився. Я думав, час все виправить. Бачить Бог, я хотів, щоб ти була щасливою, а зробив нещасною.

- Ти все робив правильно. Якби ти образив Лєру, я б тебе зненавиділа. По-іншому не могло бути. Від тебе тут мало що залежало. Дякую, що зізнався. Ти ніколи цього мені не говорив… - не кожного дня чуєш такі зізнання.

- А навіщо? Я ж Лєрі заприсягався у вірності. Її варто було любити. Чиста бездоганна людина. Наш шлюб скидався більше на міцну дружбу. З тобою все інакше. Таких, як ти, Бог створює як покарання. Ти думаєш її не стало, то все буде, як захочеш ти?

- Ти сам захочеш. А я почекаю. Я вже звикла чекати.

Гера піднявся з ліжка й зник. Я могла його зупинити, але в ту хвилину не стала. Рана від втрати Лєри була надто болючою. Як ніхто, я розуміла Геру.