Карма

Я повернулася додому, де були тепер не тільки батько, Лєра з чоловіком, а ще й маленький згорточок щастя. Всі метушилися навколо Саньки, тому про своє забули. До осені я допомагала Лєрі няньчитися з малим, щоб вона хоч трохи спала, а потім знову Київ і навчання. Санька був страшенно схожий на Геру, тому всю нереалізовану любов до Гери я виплеснула на племінника. І якщо Гера від мене шарахався, то любов наша з Санькою була взаємною. Я ледве доживала до кінця сесії, бігала по магазинах, шукаючи то іграшки, то одяг, то солодощі, і мчала до села, щоб бачити Саньку. Він спочатку угукав мені й усміхався, потім тягнувся на руки, а там почав бігти назустріч. Я ледве довчилася третій курс. На крилах радості летіла я на канікули в село, щоб побачити малого Саньку і великого Геру.

- А де Гера? – спантеличено спитала я, бавлячи на колінах племінника.

- В Москві. На заробітках, - пояснила мені Лєра. – Стільки боргів, стільки усього треба. Він вирішив поїхати будівельником. Багато хто з наших чоловіків їде і привозять великі гроші. В колгоспі вже не заробиш нормально. А нам зарплату весь час затримують.

- І ти відпустила? Це доволі небезпечно, - насварила я сестру.

- Знаю. Він так наполягав. І головне: ні з того ні з сього. Як почув, що ти приїздиш на канікули, так і загорівся. Каже: «У тебе буде помічниця, а я якусь копійку зароблю. А то у батька твого весь час позичаємось».

Я збагнула, що Гера втік від мене. Важко йому бачити мене з дня у день. Ще як у Києві я, то все нічого, а як щодня через стіну в кімнаті, то зовсім біда.

- Гера, привіт, - подзвонила я йому якось увечері. – Значить втік аж до Москви? Цікавенький хід, нічого не скажеш.

- Як ти дізналася мій номер телефону? – знайомий голос, в якому я почула радість.

- А Лєра нашо?

- І то правда. Я весь час забуваю, що ви сестри. Як справи, Любаша?

- Нічого. Успішно закінчила третій курс медичного. Як думаєш, з мене буде чудовий лікар?

- Час покаже. І не шкода грошей мені дзвонити? Там же тарифи шалені.

- Мені для тебе нічого не шкода. Я можу й приїхати…

- Не роби дурниць. Я за два місяці буду вдома, - перелякано швидко застеріг Гера.

- Нє-а. Місяць ти ще можеш там повкалувати. А потім як не приїдеш, то приїду я. Гроші з собою не вези, переведи рахунком через банк. Крадуть і вбивають. Ти нам живий потрібен. Чув?

- Чув. Бережи себе і гляди сестру й племінника.

- Я люблю тебе, Гера. По моєму ще сильніше, ніж раніше. Це схоже на хворобу.

- Тоді бажаю швидше одужати, - сказав і від’єднався.

Через місяць Гера повернувся. Сильно побитий і без речей.

- Що сталося? – кинулися я й Лєра до нього.

- У потязі двоє причепилися, щоб гроші віддав.

- То віддав би, - плачучи, голосила перед синцями чоловіка Лєра.

- Я їх через банк перевів. Не було при мені грошей. А от подарунки й курточку шкірянку вкрали, - я обробляла його закривавлені губи йодом і кожен дотик був як дотик до своєї рани.

- Практикуєшся, лікарка? – шуткував Гера.

- Ще раз куди поїдеш – силоміць поверну, назароблявся.

- Я думаю, здоров’я важливіше за гроші, - виголосив останнє слово батько. – Довів, що мужик. Досить авантюр. Ото сину батько треба. Двоє баб пацану – то шкідливо. Чуєш?

- Чую. Слухаюсь. Але я таку штуку бачив у Москві – домашній кінотеатр зветься. В Києві теж є.

Гера на зароблені гроші найняв мужиків з села й ті полагодили сарай, вкрили дах металочерепицею та виклали у дворі красиві доріжки. Ми з Лєрою насадили квіток вздовж тієї доріжки аж до самісіньких кованих воріт. Весь серпень будувався гараж. А вечорами вся родина, вклавши Олександра Германовича спати, сідала дивитися серіали до великого домашнього кінотеатру у вітальні. Життя здавалося ідеальним і більше нічого не треба було.

Але, як відомо, коли здається, що ось воно щастя, Боги вирішують підкинути людині трошки випробувань. Ми з Лєрою готували черговий обід будівельникам гаража, як сестра на очах змарніла, зблідла і знепритомніла. Я то принесла їй нашатирю і водички, привела до тями, але ж я не лікар буду, якщо не з’ясую причину такого явища, як запаморочення.

- Ти що, знову вагітна? – перше, що спало мені на думку.

- Начебто, ні, - невпевнено так відповіла Лєра.

- До лікаря ходила?

- Ага.

- То це не вперше?

- Ні. Не вперше. Гері не кажи. Він і так заклопотаний.

- Нічого, хай підсуєтиться. Завтра ж їдемо в місто. Пройдеш всіх лікарів і здаси всі аналізи.

Гера нас відвіз в місто під приводом: їдемо за новими сукнями на базар.

- Ну що? – висидівши під дверима кожного лікаря разом із сестрою, спитала я її наприкінці дня.

- Кажуть, нічого страшного. Просто спад сил, - вдалося тоді переконати Лєрі мене в цьому діагнозі. І не глянула я в її карточку медичну, а мала б. Так і поїхали в магазин швидко купувати якісь сукні, щоб Гера не питав зайвого.

Увечері приміряли сукні й вишивали по коридору, танцюючи в передчутті свята – мого дня народження.

- Спечемо такого великого тортика, і свічок туди понатикаємо, ага? – планувала Лєра. – Пам’ятаєш, коли тобі було п’ять років, і ти не змогла одним подихом задути всі свічки, як ти ревіла. Тепер треба буде двадцять зразу задути. Зможеш?

- Мені Саньок допоможе, - впевнено заручилася підтримкою радісного племінника, якому купили м’якого білого ведмедика-подушку, то він його не випускав з рук.

- Я зранку побіжу на наш базарчик до автовокзалу. Там чого тільки немає. Любаш, ти хлопців погодуєш?

- Та вже ж голодними не залишу, - запевнила я.

Я думала, що встигну помитися ще до того, як прокинуться усі в домі. Не гоже бути на своєму двадцятилітті з брудним волоссям. Тільки намилила шампунем своє довге волосся, як зірвало кран, вода хлюпнула на мене. Я пробувала замотати кран рушником, але нічого не виходило. Вода заливала підлогу, а я в паніці нічого не могла вдіяти. Гера увірвався до ванної й вигнав мене, а сам закрутив кран. Потім ми вдвох позбирали воду і витягли рушники й килимки на вулицю сушитися.

- А шо в тебе з волоссям? – спитав Гера, коли ми повернулися в хату.

- Та нічого. Просто змити шампунь не встигла, - розчаровано протягла я. Замотана у самого рушника, я не вбачала нічого незвичного. Гера ж вкрився якимись плямами, споглядаючи всю цю красу.

- Давай нагрію води й ти змиєш. Я не знаю, як скоро поремонтую той клятий кран. Воно ж до вечора ще має висохнути.

- Та не завадило б. Зараз Саньок прокинеться і тата годувати треба.

- Тата я давно вже провів на роботу, не турбуйся, а Саньок спить солодким сном. Його якщо зранку не будити, то він спатиме довго.

Він і воду нагрів, і злив мені, поки я мила волосся, і рушника сухого приніс. Не чоловік, а мрія. Моя нездійсненна мрія. Ну яка б встояла? Я просто скинула зі свого тіла мокрого рушника і залишилася перед ним в чім мати народила. Гера швидко замотав мене сухим жовтим рушником і відійшов на піонерську відстань, ховаючи очі в підлогу.

- Не грайся зі мною, - голосом ображеного ледве вимовив мій зять.

- Гера, я вже повнолітня. Чого ти боїшся? Ти ж сам казав, почекай, коли дама попросить. Я так давно тебе прошу, що вже якось негарно відмовляти. А? - він мав вигляд загнаного у кут звірка. Я користувалася своєю перевагою і тим, що відчувала – я теж йому не байдужа.

- І що ти хочеш почути від мене, Любаша? – оксамитовим голосом спитав він.

- Не знаю, - чесно відповіла я. – Ти говорив, що це минеться і я захоплюсь кимось іншим, кращим за тебе, пам’ятаєш? Мені тоді було 16. Я побувала в різних містах, побачила багатьох хлопців і чоловіків, але… Мені двадцять і що змінилося? Я шалено хочу тебе. Тільки тебе!

- Я не стану зраджувати Лєрі … навіть з тобою, - категорично вимовив він, обвівши мене поглядом з ніг до голови.

- І навіть не поцілуєш? – благально спитала я, знаючи чим може закінчитися ця розмова.

- Напевно, не варто,- він зібрався тікати.

- Чому? Я не можу тобі не подобатися!

- Боюсь, тоді вже точно не зупинюсь, - за ним зачинилися двері хати так швидко, що я не встигла переварити слів, сказаних ним. Фактично це було якесь опосередковане зізнання у коханні. Чергове зізнання. В той момент я усвідомила одне: колись, я ще не знала коли, я неодмінно затягну його в ліжко.

Гера так боявся, що я викину на дні народження якусь каверзу. Навіть пив мало, щоб я не скористалася його станом. Правда, коли виголошували тост, не стримався:

- Сподіваюсь, що наступний свій день народження ти святкуватимеш з коханим чоловіком, - всі підтримали цей тост, а мені так хотілося сказати, що і це я святкувала з коханим, просто чужим коханим.